Про честь, гідність та героїзм

Британський філолог-класик, історик Античності та Середньовіччя, дослідник грецької філософії Ерік Доддс сформулював досі широко прийняту теорію, яка ділить суспільства на два типи: «суспільство сорому» та «суспільство провини».

Класичним «суспільством сорому» минулої епохи Доддс називає древніх греків. В основі соціального контролю в античному суспільстві було поняття гордості і честі.

І саме це визначало те, який саме вигляд мають людські вчинки – на відміну від індивідуальної совісті, яка регулює моральне життя індивіда в сьогоднішніх так званих «суспільствах провини».

Зрозуміло, що в античний час це розуміння, природньо, найтіснішим чином було пов’язано з релігією. А це означало, що уявлення про потойбічне існування в античному світі зовсім було не таке, яке є воно в християнстві.

Людина античного часу запитувала себе: «що ж стає з людиною, якщо її душа залишиться без тіла, як інструменту всієї діяльності, всіх сприйняттів, інструменту думки і почуттів?».

Тому вони сприймали, що життя після смерті не існує, хоча душа і не вмирає, але із втратою тіла може вести лише убоге бездушне існування, без пам’яті, без здатності вступати в спілкування з іншими душами. Така перспектива, звичайно, не є аж такою оптимістичною. І розраховувати на якусь нагороду в загробному існуванні жодним чином не доводиться.

Тому головна турбота людини, яка прагне стати «героєм» (ἥρως – доблесна людина – в розумінні греків, та, яка втілює народні спільні сподівання) полягає в тому, аби вона у своєму земному житті змогла завоювати достатнє шанування, пережити це та залишити це після своєї смерті.

Пам’ятаєте, як в епізоді гомерівської «Одіссеї», під час відвідування царства мертвих Одіссей зустрічає загиблого героя Ельпенора? І душа того просить Одіссея про те, щоб той подбав про поховання його тіло біля моря – на пам’ять нащадкам.

Оскільки в царстві Аїда йому дорогим є те, що пов’язує його із земним життям і все, що може нагадати про нього нащадкам в тому минулому житті, навіть якщо до нього немає вже жодної можливості повернутися…

*****

В кінці життєвого шляху ти не згадаєш про час, який витратив на працю або на непотрібне спілкування. Лізь на цю бісову гору. 

Ще раз про екзистенцію. Коли ти отримуєш екзистенцію, гостре відчуття справжності та неповторності свого існування?

Наприклад. Коли ти піднявся на гору і весь світ біля твоїх ніг, таке роздолля, така краса! Ти над вічним спокоєм, ти у справжньому світі і мир у Тобі. І Ти цілком відчуваєш швидкоплинність свого життя.

А вся ця соціальна метушня, усілякі обов’язки-начальники чи чиновники-хабарники, політики-зрадники десь далеко-далеко внизу-внизу, дрібні-дрібні... Одним словом – повна екзистенція! 

Але не обов’язково лізти навіть на гору. Цілком достатньо піти в ліс, поле, до річки – на природу і спостерігати небо, слухати звуки, їсти аромати повітря.

А можна закохатися – світ одразу зміниться: з плаского стане об’ємним, засяє, заграє всіма фарбами.

А можна просто творити – писати вірші, малювати картини, грати на фортепіано чи готувати смачні страви.

Життя єдине, прекрасне і безцінне – таким його роблять саме екзистенційні миті.

Зараз, під час війни, складно з цими митями – ми закриті від зовнішнього світу, а він від нас. Але внутрішній світ належить нам, і саме він відкриває нам екзистенційне. Тому ловіть екзистенцію.