Роздуми щодо прогресу...

У XVIII-XIX ст. в Європі віра в прогрес була прийнята як беззаперечна і неспростовна наукова істина. І на її основі формулювалися всі основні природничо-наукові, історичні, економічні та соціально-політичні теорії.

У світі природи визнавалася еволюція, а в людському суспільстві – строго відповідний еволюції розвиток. А згідно з Дарвіном, рушійною силою еволюції в тваринному світі, як ми знаємо, є боротьба за виживання і природний добір.

Батько-засновник соціології філософ Герберт Спенсер говорить, що те ж саме відбувається і в людському суспільстві. І це є сенсом магістральної лінії еволюції – соціальним прогресом.

За Спенсером, суспільство людей є продовженням суспільства тварин, і в ньому так само, як у тварин, панують закони боротьби за виживання, джерела їжі, задоволення, а також природний добір і принцип витіснення слабких.

У певний момент історичного розвитку відбувається якісний стрибок, і людське суспільство переходить від конкуренції за допомогою прямої і грубої сили до конкуренції в економічній сфері.

Це все та ж сама боротьба за виживання, та ж гра на витіснення, придушення і зрештою на знищення, що й раніше, але тільки тепер вона ведеться іншими методами.

Прогрес полягає в тому, що ця соціальна боротьба видів сприяє вдосконаленню як соціальних, так і економічних механізмів. Люди борються одне з одним за виживання за допомогою все більш і більш досконалих і ефективних засобів та механізмів.

І чим більш досконалою є боротьба за виживання та ресурси – міжвидова, внутрішньовидова, боротьба сильних проти слабких, – тим більш досконалим є суспільство.

На цій ідеї прогресу, – як історичного процесу, що відбувається методами вдосконалення боротьби за виживання, були засновані всі три політичні ідеології XX століття – лібералізм, комунізм і націонал-соціалізм. Але з різних точок зору:

1. В лібералізмі боротьба перебуває в сфері ринку та економічної конкуренції, де виживає багатший, тобто найсильніший.

Капіталізм є полем боротьби, де місце прямого насильства, притаманного раннім етапам суспільства, замінено економічною конкуренцією в умовах ринку. Ця боротьба за багатство і є рушійною силою прогресу зростання та розвитку.

Основним є удосконалення правил і норм цієї боротьби за багатство, успіх і ресурси та перехід її на новий, більш інтенсивний й технологічно досконалий рівень. Тобто, згідно з лібералами, кожен може взяти участь в цій боротьбі на рівних стартових умовах і просунутися в ній аж до
вершин.

Місце сильних займають багаті – їм судилося вижити. Місце слабких займають бідні – їм судилося загинути або в рідкісних випадках розбагатіти, розвинувши агресивні навички, активність і жорстокість.

Але скільки на цьому шляху людей буде розорено чи погублено нікого не цікавить – результати розвитку все покриють.

2. В марксизмі все теж побудовано на визнанні односпрямованого історичного прогресу, як руху природи і суспільства в напрямі більшої цілісності і складності, гармонійності і структурної впорядкованості, більш досконалого суспільства, заснованого на подоланні відчуження людини.

Зміна ж формацій відбудеться через експропріацію експропріаторів, яка, на їхню думку, й приведе до вдосконалення та розвитку суспільства й економіки.

Правда, тут присутній діалектичний підхід – вдосконалення соціально-політичних і економічних механізмів веде до збільшення несправедливості та посилення експлуатації людини людиною.

Але все це зрештою буде виправдано світовою революцією, під час якої бідні повалять панування багатих та скористаються результатами прогресу. Врешті-решт комунізм…

3. В націонал-соціалізмі ми бачимо таке ж саме трактування прогресу, але до якого доданий момент расової боротьби, де більш розвинені народи і етноси вважаються «вищими» вже в силу економічно-соціальної розвиненості, а всіх інших зараховують до нижчих, «недорозвинутих», «унтерменшів»...

Візьмемо того ж Ніцше – він проголосив шлях історичного розвитку як зміну людини надлюдиною, вершиною руху людства по шляху волі до влади.

Ця воля до влади і лежить в основі всього історичного процесу і саме вона підштовхує людину до прогресу, де людина все більш майстерно й ефективно підкорює природу (розвиток техніки) та іншу людину (вдосконалення соціальних систем).

Тобто, при всіх різницях цих трьох основних політичних ідеологій ХХ століття бачимо одні й ті
ж самі тенденції – віра в прогрес та імператив економічно-соціального
зростання.

***

Сьогоднішній пересічний мешканець навіть не уявляє, що ідея прогресу може бути чимось архаїчним.

Просто в 90-ті роки минулого століття для нього існувала віра в прогрес в формі марксистської догматики, яка швидко змінилася іншою – ліберальною з її прогресистськими забобонами.