Проблеми державного самовизначення

Сьогодні на порядку денному має стояти законодавче закріплення правонаступництва Україною всiх iсторично зафiксованих державних утворень українцiв. 

Українцi в минулому неодноразово мали власнi державнi утворення на своїй територiї. Однак з часу останнього проголошення незалежностi України, Верховна Рада УРСР жодним чином не визначилася щодо правонаступництва Україною цих утворень – першим абзацом Акту 24 серпня 1991 року мотивацiєю проголошення незалежностi став «державний переворот в СРСР», а не воля Українського Народу до власної держави, яка неодноразово була проявлена в iсторiї.

Внаслідок законодавчо невстановленого правонаступництва минулих державних утворень українців лишаються нерозв’язаними питання: 

- політико-правової кваліфікації УРСР як колонії; 

- судової кваліфікації діяльності КПРС і колоніальної адміністрації як злочинної щодо українського народу; 

- нечинності актів власності на території України, що видані владами різних метрополій; 

- адаптації до чинної Конституції актів власності, що видані владами попередніх державних утворень українського народу; 

- не скасовані акти метрополії про експропріацію та колективізацію. 

Власне кажучи, залишаються юридично нерозв’язаними всі проблеми деколонізації України та державного самовизначення українців. Адже сукупність державних актів, що становили правову базу минулих державних утворень українців, мають таке поняття, як історичне право.

А історичне право має ключове значення для консолідації нації. В політико-правовому контексті воно легітимізує національно-визвольну боротьбу, а з відновленням державності стає базою для подальшого формування правової системи. 

В ідеологічному відношенні усвідомлення історичного права свого народу, знання його засад і становить сутність національної свідомості. 

Це свідчить, що українці протягом історії усвідомлювали себе як політичну окремішність, і щоразу, піднявшись після національних катастроф, відновлювали і захищали своє право на державну незалежність.

Моя позиція.

1. Важливим є кваліфікувати перехідний період – бо саме це зумовлює мету суспільних перетворень.

2. Незалежність України була проголошена внаслідок розвалу імперії, з колишньої російської колонії. А отже, перехідний період в Україні має єдине тлумачення – постколоніальний.

3. Найпершим покликанням держави, що виникла на території колонії, і суб’єктом якої став до того поневолений народ, є подолання наслідків окупації та колонізації. 

4. Робити це потрібно через заперечення колоніальних установлень, відродження національних цінностей та відновлення притаманних українцям соціальних регуляцій. 

Назва цьому – деколонізація території, державне самовизначення нації, подолання відчуження та встановлення державності згідно з ідеалами національно-визвольної боротьби українців.

***

Антропологічні замальовки до історії прогресу...

У XVIII-XIX ст. в Європі віра в прогрес була прийнята як беззаперечна і неспростовна наукова істина. І на її основі формулювалися всі основні природничо-наукові, історичні, економічні та соціально-політичні теорії. 

У світі природи визнавалася еволюція, а в людському суспільстві – строго відповідний еволюції розвиток. 

А згідно з Дарвіном, рушійною силою еволюції в тваринному світі, як ми знаємо, є боротьба за виживання і природний відбір.

Батько-засновник соціології філософ Герберт Спенсер говорить, що те ж саме відбувається і в людському суспільстві. І це є сенсом магістральної лінії еволюції – соціальним прогресом.

За Спенсером суспільство людей є продовженням суспільства тварин, і в ньому так само, як у тварин, панують закони боротьби за виживання, джерела їжі, задоволення, а також природний відбір і принцип витіснення слабких. 

У певний момент історичного розвитку відбувається якісний стрибок, і людське суспільство переходить від конкуренції за допомогою прямої і грубої сили до конкуренції в економічній сфері. Це все та ж сама боротьба за виживання, та ж гра на витіснення, придушення і зрештою на знищення, що й раніше, але тільки тепер вона ведеться іншими методами.

Прогрес полягає в тому, що ця соціальна боротьба видів сприяє вдосконаленню як соціальних, так і економічних механізмів. 

Люди борються одне з одним за виживання за допомогою все більш і більш досконалих і ефективних засобів та механізмів. 

І чим більш досконалою є боротьба за виживання та ресурси – міжвидова, внутрішньовидова, боротьба сильних проти слабких – тим більш досконалим є суспільство. 

На цій ідеї прогресу, – як історичного процесу, що відбувається методами вдосконалення боротьби за виживання, були засновані всі три політичні ідеології XX століття – лібералізм, комунізм і фашизм. 

Але з різних точок зору:

1. В лібералізмі боротьба перебуває в сфері ринку та економічної конкуренції, де виживає багатший, тобто найсильніший.

Капіталізм є полем боротьби, де місце прямого насильства, притаманного раннім етапам суспільства, замінено економічною конкуренцією в умовах ринку. Ця боротьба за багатство і є рушійною силою прогресу зростання та розвитку.

Основним є удосконалення правил і норм цієї боротьби за багатство, успіх і ресурси та перехід її на новий, більш інтенсивний й технологічно досконалий рівень. Тобто, згідно з лібералами, кожен може взяти участь в цій боротьбі на рівних стартових умовах і просунутися в ній аж до вершин. 

Місце сильних посідають багаті – їм судилося вижити. Місце слабких займають бідні – їм судилося загинути або в рідкісних випадках розбагатіти, розвинувши агресивні навички, активність і жорстокість.

Але скільки на цьому шляху людей буде розорено чи погублено нікого не цікавить – результати розвитку все покриють.

2. В марксизмі все теж побудовано на визнанні односпрямованого історичного прогресу, як руху природи і суспільства в напрямі більшої цілісності і складності, гармонійності і структурної впорядкованості, більш досконалого суспільства, заснованого на подоланні відчуження людини. Зміна ж формацій відбудеться через експропріацію експропріаторів, яка на їхню думку, й призведе до вдосконалення та розвитку суспільства й економіки. 

Правда, тут присутній діалектичний підхід – вдосконалення соціально-політичних і економічних механізмів веде до збільшення несправедливості та посилення експлуатації людини людиною. Але все це зрештою буде виправдано світовою революцією, в ході якої бідні повалять панування багатих та скористаються результатами прогресу. В результаті «все буде добре».

3. В націонал-соціалізмі ми бачимо таке ж саме бачення прогресу, але до якого доданий момент расової боротьби, де більш розвинені народи і етноси вважаються «вищими» вже в силу економічно-соціальної розвиненості, а всіх інших зараховують до нижчих, «недорозвинутих».

Візьмемо того ж Ніцше – він проголосив шлях історичного розвитку як зміну людини надлюдиною, вершиною руху людства по шляху волі до влади. Ця воля до влади і лежить в основі всього історичного процесу і саме вона підштовхує людину до прогресу, де людина все більш майстерно і ефективно підкорює природу (розвиток техніки) та іншу людину (вдосконалення соціальних систем).

Тобто, при всіх різницях цих трьох основних політичних ідеологій ХХ століття бачимо одні й ті ж самі тенденції – віра в прогрес та імператив економічно-соціального зростання.

***

Сьогоднішній пересічний мешканець навіть не уявляє, що ідея прогресу може бути чимось архаїчним.

Просто в 90-ті роки ХХ століття для нього віра в прогрес у формі марксистської догматики змінилася іншою ідеологією – ліберальною з її прогресистськими забобонами.

А що для вас є критерієм прогресу? Поліпшення життя людей чи зростання рівня розвитку? Чи взагалі існує цей критерій?