Ще трохи сили, ще трохи віри

Звідки приходить натхнення?

Часом його дарує рідна преса: «Прокурори Хмельниччини скористалися своїми зв’язками із МСЕК та пооформлювали собі фальшиві інвалідності...»

ХВОРОБА

Все так – і правди ніде діти:

У нашій, кращій із країн:

Всі прокурори – інваліди,

Всі хворі й кволі – як один!

Не шахтарі ж, не хлібороби –

То звідкіля у них взялись,

Такі важкі й страшні хвороби,

Хоч в ліжко падай – і молись.

Яка сумна життєва повість,

І доля скривджена така –

Їх не тривожить зовсім совість

І не турбує ТЦК.

В ім’я великої держави,

Що кров’ю свіжою сплива,

Вони вершать великі справи,

Говорять правильні слова.

Про них не скажеш, що – нероби,

Працюють – з ранку до темна...

Але оця страшна ХВОРОБА

Усіх нас скоро докона.

ОТЕЛЬ «УКРОП»

(сповідь полоненого)

Не питайте у мене нічого.

Не шукайте очей моїх.

Дайте спокій, заради Бога!

Я отямитись ще не встиг.

Я очам своїм ще не вірю,

Стогін рветься з моїх грудей,

І мені ще ввижаються звірі –

Ті, що ходять в особі людей...

Все було, як у сні страшному:

Бились ми за якесь село,

Люта спрага. Виснажлива втома,

А підмоги все не було.

Я був медиком в нашій роті

І буквально збивався з ніг,

Та довкола лежали «трьохсоті»,

Мусив я рятувати їх.

Ось, нарешті, прийшла машина,

«Всіх забрати!» – такий наказ.

Ми вже рушили. Але міна,

Наздогнала зненацька нас...

Певний час я лежав без тями.

Раптом тіло відчув своє,

А вірніше – як хтось ногами

Мене прямо в обличчя б’є.

Потім знову якесь провалля,

Крики. Стогони. Мати. Сміх...

Я до себе прийшов у підвалі,

На підлозі – серед своїх.

Вам ніколи не зможе й насниться,

Найстрашніше оте з підземель,

Називалася ця в’язниця

Дуже просто: «Укроп-отель».

«Полонений» – жахливе слово,

Як згадаю – холоне кров,

Катували – за рідну мову,

Били просто, за будь здоров.

Але якось нежданні «гості»

Копняками збудили нас

І усіх повели на розстріл

У ясний світанковий час.

І сміялись: «Ну че, укропы,

Єто будет ваш страшний суд,

Ни америки, ни европы,

От расстрела вас не спасут!»

І сповна познущавшись над нами,

Втамувавши свій хижий шал,

Залпом били понад головами

І вели нас назад у підвал...

Не питайте у мене нічого,

Майже мертвою стала плоть.

Я просив лише смерті у Бога,

Та мене врятував Господь...

Серце стукає болісно в груди,

Сонце мружиться звіддаля,

А довкола – знов рідні люди,

Рідна мова і рідна земля...

Але сльози тектимуть солоні,

І не буде для серця втіх...

Скільки ж наших братів і сестер

У полоні!

Боже, дай нам вернути

Всіх!

БАБУСЯ ДОНАТИТЬ НА ДРОНИ

Жовтіють від холоду крони,

І падає листя до ніг...

Бабуся донатить на дрони,

З грошей невеликих своїх.

Ніхто її ніби й не просить,

Здавалось, навіщо б, а втім,

Донатить – як тільки приносить,

Поштарка їй пенсію в дім.

У неї немає нікого.

Хатина вже ледве стоїть.

Життя її тихе і вбоге,

Бо коштів, щоб тільки прожить.

Бабуся ховає усмішку, –

Усмішка її чарівна,

У неї є песик і кішка –

І значить вона не одна.

У неї хустинка червона

І чорне потерте пальто.

У неї нема охорони,

Нема дорогущих авто.

Почуйте – підпільні барони,

Пихаті державні мужі!

Бабуся донатить на дрони!

Донатить свої – не чужі!

Вона не була в Еміратах,

Старенька і сива така,

Їй скоро, напевно, вмирати, 

Та буде ця доля – легка!

Для неї лиш Бог – охорона,

І в цім її совість і суть... 

Бабуся донатить на дрони,

Що в Небо її віднесуть.

Наступному віршу виповнилось 10 років. Актуальність його нині зашкалює...

МОЛИТВА 2014

Господи, Боже милий,

На небесах єси,

Дай нам снаги і сили

Мужності і краси.

Там, у своєму небі,

Нас хоч на мить згадай,

Кожному – по потребі

І по ділах – воздай!

Дай марнославцям славу,

А сластолюбцям жінок,

Дурникам дай забаву,

А мудрецям – урок

Дай генералам битву,

А рядовому життя,

Праведникам – молитву,

Грішникам – каяття!

Щиро тебе ми просим,

Боже, не підведи –

Дай Президентам розум,

Щоб не чинили біди,

Лицарям дай жертовність,

Шлях подолати весь.

Дай прокурорам совість,

А депутатам – честь!

Ще попросити мушу

Боже, твоїх зусиль:

Дай всім бездушним – душу,

Щоб відчували біль.

Міцності дай і хисту

На нескінченну борню

Справжнім отим журналістам,

Що викривають брехню.

І наостанок, Мессіє,

Зглянься, ну хоч би раз –

Хай ця кривава росія

Лишить у спокої нас!

Хай вони там помаленьку

Свій заробляють гріш,

А Украіну-Неньку

Господи, нам залиш!

*****

Ще трохи сили,

Ще трохи віри,

І стрепенеться

Жива душа!

Й вовчища втратять

Овечі шкіри

І позолоту

Візьме іржа…

Ми повернемо

Свої святині,

Своїх героїв

І власний шлях.

А ви – лишайтесь

В своїй гордині

І сійте злобу

По всіх світах!

Зерна немає

В пустій полові.

Де згасло світло

Там лиш пітьма…

Там, де немає

В душі Любові,

Й самого Бога

Давно нема…

Про автора: Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.