Українські поети і перекладачі після Кобзаря: нові троянди

Якщо дивитися на історію нашої літератури, то помітно, що спливають нові імена. Нове – це добре забуте старе. Після Кобзаря виникла ціла плеяда письменників, які свідомо надихалися Шевченковою творчістю. 

Немає потреби нагадувати, якою популярною була збірка «Кобзар» за життя автора. Навіть ті, хто не знали імені поета (бо ж ці вірші поширювалися й анонімно), відчували справжність цієї літератури. За рік до Шевченкової смерті, у 1860 р., Пантелеймон Куліш писав поету про полтавців: «…всяка душа письменна й щира з Вашим “Кобзарем” наче з яким скарбом дорогим носиться, та хутко вже й книжок їм буде не треба, бо повитверджували вже всі Ваші стихи напам’ять і, тривайте, чи не по “Кобзареві” вже й Богу моляться». Але те ж саме можна було сказати й про інших мешканців України – дуже вдячних читачів. 

А що сказати про пошевченківських поетів? Їхні вірші та поеми можна було читати в журналах, антологіях, авторських збірках, а також і як рукописи. У кожного була своя продуктивність. У кожного – своя літературна доля. Проте казати про систематику й те, що нам відомі всі імена цих поетів, ще зарано. Вражає, скільки їх було. А також – те, скільки написано тими, чию творчість ми більше знаємо.

Є поети, яких уславить лише один вірш. Зате він стає шедевром навіки. Це, наприклад, Олександр Кониський (1836–1900), про якого була моя попередня публікація. Він – автор «Молитви за Україну», яку досі співають як гімн.

Але, як відомо, перу цього поета належали й численні інші поезії. Наприклад, вірш 1881 р., опублікований під псевдонімом «Перебендя». Текст: «Отак, не вирвавшись на волю, / в тюрмі, в неволі і помру!.. / В чаду безправ’я і неволі – / в кайданах руки я згорну… / А кат у тісну домовину / положить тіло і заб’є… / Отак, безслідно, без спомину / життя скінчається моє… // Тоді вона – моя єдина, / хіба згадає про мене / і нишком вранці на могилі / мене в молитві пом’яне. / І скаже: «Він умів любити, / його завіт – свята любов!» / О, серденько! На всьому світі / є тільки вічного – любов…». Тобто кінцівка все ж таки оптимістична. Перебендя – явно Кобзаревий образ, й ідея та мотиви цієї поезії явно перегукуються з Шевченковою. Або інший вірш, але більш гіркий. Надрукований під псевдонімом «Перебендя» в один рік із першою публікацією Лесі Українки – 1884 р. (але коли написаний, невідомо). І теж у львівському альманасі «Зоря». Цей твір має назву «Сподівання». Звучить він так: «В душі пекли гарячі муки, / На серце скорби налягли… / І ми, до Бога звівши руки, / Недолю та людей кляли. // Ми сподівались: сонце зійде, / День тьму розгонить навісну; / Настане світ, і правда прийде, / Всім приведе красу-весну… // Ми сподівались, ждали, ждали, / Ждемо й тепер… весни нема, / А перед нами і за нами / Холодна, темная зима!..»

Або вірш на сучасні автору мотиви, проте тут показано алегорію. Наприклад: «Ой поля ви, поля! / Мати рідна, земля; / Скільки крові і сліз / По вас вітер розніс!»

Олександр Кониський був і перекладачем – з французької, німецької, англійської та інших мов. Зокрема, за його життя любили вірші французького романтика Альфреда де Мюссе. Українському поету належить віршований переклад великого вірша цього автора – «Розмова музи з поетом». Підзаголовок: «Із Альфреда де Мюссе». Побудовано як драматичний діалог. До речі, свій переклад О. Кониський присвятив Омеляну Огоновському – українському літературознавцю (у тому числі й шевченкознавцю), письменнику та критику (писав під псевдонімами: Омелян із Григорова, Ємілян, Ом. о). Узагалі ця поезія описує те, чим є творчість. Муза звертається до поета, що давно не чує його творів. Той відповідає: «Перед тобою знов я, Музо, / Упившись мріями, стою! / Знов я недужою душею / Твій вплив небесний пізнаю… / Людське життя бажав спізнать я, / Йому оддавсь, – даремна річ: / Сушили грудь мою страждання, / Проклін та сльози день і ніч… / Коли ж палка твоя любов, / Я пісню заспіваю знов». На це Муза відповідає: «Нащо ж, поет, на довгу ти розлуку, / Скажи, так часто кидаєш мене? / Шукаючи любов, знаходиш муку, / Як хвилею журба журбу жене. / Всю ніч тебе даремно дожидаю, / Томлюся тугою, – тебе нема! / І звідкіль виглядать тебе, не знаю…» І потім: «Даремно жду коханого привіту, / Округ мене скрізь темрява стоїть. / Не тим огнем душа твоя нагріта, / І мрія вже не та в тебе мигтить. / Весну життя, і молодість, і силу / По вітру десь розвіяв марно ти, / Тепер й мене, подругу незрадливу, / Вернувшися, чи опізнаєш ти?». Далі перекладач виразно українізує оригінал, оскільки згадувані Музою квітки – наші символи: «Дивись, зав’яли вже в садку навіки / Твої колись коханії квітки. / Згадай: любив ти рожі і гвоздики, / Барвінок, чорнобривці, нагідки…». Супутниця натхнення нагадує поетові, що вона схожа на квітки, а вони не виростуть у пустелі. Муза попереджає, що в такому разі «Натхнення і пісень моїх не вчуєш, – / Навік вони полинуть в небеса».

Але поет оптимістично переконаний, що його душа (і натхнення) – у постійному розвитку, будуть нові твори: «В долині рожа зав’ядала, / Недовгії проживши дні, / А біля неї розцвітала / Друга, пишніша од її. / Росте одно, друге вмирає, / І поруч сліз існує сміх. / Усе кінець на світі має, / І обновлення – доля всіх». Коли Муза нагадує про те, що навколо – стільки нещасть, поет повертається до реальності й каже, що на його «святій бандурі» (знов – українізація оригіналу) порвані струни, проте: «Коли ж палка твоя любов, / Без струн ми заспіваєм знов». 

Або дуже популярний за життя й посмертно британський романтик Джордж Ґордон Ноел Байрон. Його найславетніший і найвідоміший шедевр – «Паломництво Чайльд-Гарольда». Як відомо, у цьому геніальному творі – складна строфіка, не кажучи про ритм і римування. Тобто Байрон – це справжній виклик для перекладача. Кониський переклав уривок із цієї поеми (сповненої описів мандрів) як «Прощання Чайльд-Гарольда». Опублікував у Львові, під псевдонімом «Ф. Верниволя». Оригінал українізований – ближче до тодішньої авдиторії: «Прощай, прощай мій рідний краю! / Ти вже ховаєшся в тумані, / Вже вітер свище, море грає, / І хвиля хвилю доганяє. / В западній сонце стороні / У білу піну пониряє, / Його не бачить там мені… / Прощай, прощай, мій рідний краю!» І далі: «Ходи сюди, мій любий джуро! / Скажи мені, чого ти хмурий / Чого ти журишся і плачеш, / За слізьми й світу ти не бачиш? / Не бійся моря, годі плакать, / Ми снасті маєм справні дуже, / Мов ті орли ми будем плавать. / Нам буря, хвилі – все байдуже!». І фінал: «Вже наш корабль відплив від краю, / Вже вітер жаглик надимає. / Нехай пливе, куди захоче, / Аби назад вже не ворочав, / Гаразд могилам, усьому / Привіт свій щирий посилаю, / А зла не зичу нікому… / Бувай здоров, мій рідний краю!» Можна багато казати про те, що сьогодні, звісно, перекладають інакше, що Кониський багато чого змінив, але ідея, настрій, інтонації були правильно схоплені.

Завершити цю добірку хочеться промовистим чотиривіршем О. Кониського: «Під впливом моря чарів могутніх / росте бажання жить і жить / і під погоду і негоду / робить на Вкраїну, робить!»

Але Кониський – досі відомий поет. Що сказати про інших авторів? В орбіті поетів, які творили після Тараса Шевченка, натхненні Кобзаревою творчістю, були й жінки. Як відомо, наша література уславилась і уславлюється поетесами. За Шевченкового життя, скажімо, була Олександра Псьол, про яку була моя попередня публікація в «Сурмі». Після Кобзаревої смерті поетеси так само активно творили. Але про деяких майже нічого не відомо. У широких джерелах про них не прочитати. Зокрема, це авторка вірша «Пісні» Євдокія Носівна. Хто вона? Переважно мовчать. Відомо тільки, що вона – з Чернігівської губернії, села Понори, Конотопського повіту (сьогодні – Сумська область). Як звали її батьків? Знайдено тільки ініціал батька – Д. Ніс. Ким він був? Як повністю звали брата – С. Носа, – який переслідувався царською владою? Яке походження? Які взагалі факти біографії поетеси? Чи навчалася вона? І де? Наразі треба з’ясувати. Відомо тільки, що в 1859 р. опублікували її вірш «Пісня», де наслідуються народні мотиви. Цей вірш, написаний 1854 р., у рідному селі поетки Понори, справді нагадує українську пісню. Лірична героїня чекає на милого, який подався на заробітки. І довго не отримує від нього звісток (чим не Наталка Полтавка?) І у вірші – спостереження, страждання та думки дівчини: «Уже й жнива минаються, / Вже й жито пожали, / А плакати мої очі / Та й не перестали. / Ні роботи нема з мене, / Ні гульні не бачу; / Усе ходжу, мов сонная, / Та все тілько плачу». Далі: «І день мине, і ніч настане – / Сиджу край віконця, / Виглядаю миленького, / Як ясного сонця. / Сонце блисне і засяє – / Люди кажуть: видно; / А мені то без милого / Все неначе димно…». Авторка звертається до пейзажу: «Все неначе туман сивий / Поля покриває, / Все неначе моє щастя / Від мене ховає. / Ой тумане сивесенький, / Швидше розійдися!.. / Ой козаче, козаченьку, / До мене вернися!..» І наприкінці: «Ой не світіться, мої зірки, / Сховайтеся в хмару: / Розлучила недоленька / Щасливую пару…» Ця поетеса могла б увійти до антології українських поеток – якби знайшлося більше фактів і віршів. Але ж, як уже сказано, навіть один вірш може уславити автора.

Чи писала ще вона вірші? Чи збереглися твори? Наразі немає відповіді. Може, згодом знайдеться ще рукопис або ще якась публікація? Питань більше, ніж відповідей. Що про цю авторку скажуть краєзнавці?

Або інший поет – М. Юркевич. Що ми знаємо про нього, окрім ініціалів? Як його звали повністю? Які обставини життя? Йому належить збірка, він друкувавсь у пресі, де прикметний вірш «Гомін» (1861). Опубліковано після смерті Тараса Шевченка – 1862 р. (журнал «Основа»). Цей твір позначений шевченківськими мотивами та нагадує народну пісню. Починається так: «Гомін, гомін на Вкраїні: / «Скоро воля буде…» / Виглядають зі всіх країв / Ту воленьку люди». І далі: «Виглядають, як сонечко / На землю погляне, / Виглядають, як і темно / Над землею стане. // Виглядають, піджидають, / Як і місяць зійде… / Із якого золотого / Вона краю прийде? // Піджидають, викликають, / Щоб не заблудилась, / Щоб з нової доріженьки / Вона та й не збилась». Хоча кінцівка відкрита, але написано вірш досить динамічно.

Звичайно, хотілося б, щоб більше видавали цих творів. А ще – більшої систематики. Більших накладів. Адже в сузір’ї ці автори – такі різні, проте об’єднані спільним, – дуже цікаві. І так ми ще більше пізнаємо багатство української літератури.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).