Микола Кагарлицький тридцять років збирав листи Катерини Білокур

Першовідкривач творчості Катерини Білокур та ще доброго десятка видатних українських талантів. Лауреат премії імені Катерини Білокур. Почесний громадянин села Богданівка, де творила і похована мисткиня. Все це – Микола Кагарлицький (6 січня 1937 р. – 2 вересня 2015 р.). 

Славився тим, що постійно допомагав талановитим українцям: «піарив», домагався Шевченківських премій, захищав у скруті. А сам залишався ніби в тіні. Неймовірна скромність, як на нинішні часи…

Мені випало щастя тримати в руках оригінал листа геніальної художниці Катерини Білокур. Нагода сталася вісім років тому під час зустрічі з нині вже покійною Ольгою Кагарлицькою – дружиною, берегинею літературного спадку лицаря без страху і докору, письменника і мистецтвознавця Миколи Кагарлицького.

Пані Ольга до кінця пройшла разом з чоловіком його хресний шлях. Адже наприкінці 1980-х років під час акції біля Верховної Ради на підтримку української національної символіки міліція жорстко побила Миколу Кагарлицького, після чого він тяжко хворів усе подальше життя (відмовляли нирки). Поруч завжди була Ольга Зиновіївна: пішла у засвіти 85-річною, переживши чоловіка на шість років. Загалом сорок п’ять років прожили у шлюбі. Після кончини чоловіка дружина продовжувала справу його життя, публікуючи письменницький спадок. 2019 року власним коштом видала книгу за рукописом Миколи Кагарлицького «Україна, батьку, в нас одна. Спогади про Миколу Кагарлицького». 2020 року завдяки підтримці небайдужих меценатів видала ще одну книгу Миколи Кагарлицького «Велич і трагедія Михайла Донця»…

Важливо, що з 1 вересня 2016 року на малій батьківщині – у Черняхові діє музей письменника. Одній з вулиць Черняхова присвоєно ім’я подвижника української культури. Була й ініціатива назвати вулицю у Києві ім’ям Кагарлицького, але (увага!), ідея на той час не набрала необхідної кількості голосів. Тож Київ ще чекає…

Тим часом ще й частина рукописів Миколи Кагарлицького досі залишаються не опублікованими. Але на щастя – ще за життя автора – побачили світ три його ґрунтовні, скрупульозні дослідження: «Катерина Білокур: “Я буду художником!”», «Листами, мов зорею, засвітилася», «Катерина Білокур очима сучасників». Зокрема, листи Катерини Білокур Микола Кагарлицький першим зібрав, упорядкував і оприлюднив.

На початку літа 2017-го, вже без нього у видавництві «Освіта України» вийшла накладом у 1000 (!) примірників книга «Квіти мої, діти. (У таємниці життя і творчості Катерини Білокур проникаючи)». І одразу ж стала раритетом, потрапивши на Фестиваль народної творчості «Катеринина пісня», який до 2019 року включно на початку червня відбувався у Богданівці на Київщині. Кагарлицький стояв біля витоків цього фестивалю. У книзі навіть є фото, де біля пам’ятника Катерині Білокур він просить її благословення на проведення дійства. До Богданівки з’їжджалися народні хори з усієї України в національних строях. Гості фестивалю спершу йшли вклонитися до могили Катерини Білокур, відбувалася панахида. Потому дія продовжувалася у Будинку культури, де виступали народні хори. Згадували неперевершену Катерину. І навіть варили кашу...

До речі, сумно і неприпустимо, що наші ЗМІ, особливо телебачення, майже не висвітлювали фестиваль «Катеринина пісня». Для них цієї події ніби й не існувало. Був випадок, коли Ольга Кагарлицька самотужки запрошувала журналістів з радіо, телебачення, та вони відмовилися, пославшись на відсутність організації й транспорту. 

Згодом перевидати повість-есей Миколи Кагарлицького «Квіти – мої діти» пані Ользі допомогли небайдужі люді, зокрема родина Анетти Горошко. Книга – про многотрудний шлях входження Катерини Білокур у мистецтво, фактично її справжня біографія. У цьому виданні – не лише скрупульозно вивірені біографічні факти, а є й мистецтвознавчий опис картин: Микола Кагарлицький вивчав найменші деталі живопису, листів, спогадів односельців та сучасників.

Кагарлицький не замовчував і не фетишизував драматичну долю великої художниці. Приміром, дехто писав, що Білокур не вступала до колгоспу. Вона вимушена була це зробити, та пробула колгоспницею вкрай мало.

У тому й трагедія Катерини Білокур, що безпросвітна сільська праця перекривала їй шлях до творчості. Одначе, поклик до малювання був настільки сильним, що художниця від Бога не могла жити без своїх витончених мальованих квітів. І коли їй заборонили малювати, змушуючи гарувати і вдома, і на колгоспному полі, Катерина Білокур… пішла топитися. Зайшла вище пояса у крижану воду. Не втопилася, але застудилася так, що зрештою отримала другу групу інвалідності. Відтоді на колгоспну працю її вже не силували. Про це родині Кагарлицьких розповів племінник Катерини Білокур скульптор Іван Білокур, друг Миколи Кагарлицького. Сам він жив у Херсоні та дуже допоміг Миколі. Бо ж коли Кагарлицький уперше опублікував листи Катерини Білокур, родина його була проти того, але Іван Григорович усіх переконав у необхідності такого кроку.

Катерина Білокур листувалася з мистецтвознавцями, художниками. І її листи спростовують чимало подальших вигадок про народну художницю, розкривають справжню Білокур, що дуже важливо.

Варто навести бодай ось таку, знакову цитату з книги «Квіти мої, діти»: «Про часті відвідини натхнення зізнається і сама Катерина Василівна у листі-автобіографії від 30 жовтня 1947 року: «…Як найде на мене, як старі люди кажуть, той штих, – куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати – слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається, та нібито щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала та чи на папір, чи на полотно виливала. То, було, вкраду у матері білого полотна, та візьму вуглину, та залізу куди небіть у затінок, щоб мене ніхто не бачив і не чув, та й почну виводити чорним по білому і хати, і млини, і дерева. А іноді таке на мене найде, що почну малювати щось таке, як ото кажуть, фантастичне, – то смішне, то страшне, а іноді таке дивовижне, таке привабливе, що й надивитись не можна!»

У цьому психологічно піднесеному стані душі – вся Катерина Білокур: і в молоді, і в зрілі літа. 

Коли ж мова заходить про три автопортрети Катерини, Кагарлицький наголошував: у цілому світі мало хто з художників написав одразу кілька своїх автопортретів, тож навіть у цьому Катерина – оригінальна. І кожен її автопортрет супроводжується її ж описом з листів. Усе це є у документальній повісті-есеї «Квіти мої, діти»… 

Тож згадуймо і ми якомога частіше таких подвижників українського слова і культури, яким був Микола Кагарлицький. Висота і жертовність їхніх душ вкрай потрібні нам, українцям сьогодення.