В Українському Національному Музеї відкрилася виставка «НЕ ВСІ: Портрети біженців війни»

У середу, 10 липня, в Українському Національному Музеї відбулося відкриття фотовиставки «НЕ ВСІ: Портрети біженців війни» («NOT ALL OF THEM: Portraits of War Refugees»). Виставка відбувається за підтримки Генерального консульства Республіки Литва в Чикаго, Генерального консульства України в Чикаго та Українського Національного Музею. На виставці представлено сімдесят одну фотографію та двадцять сім особистих історій українських біженців у Литві.

Відкриття виставки відбувалося за участі представників Генерального консульства Республіки Литва в Чикаго, Генерального консульства України в Чикаго, а також запрошеними почесними гостями стали представники Генконсульства Республіки Хорватії та Генконсульства Сполучених Штатів Мексики, Генконсульства Республіки Чехія. Численна українська громада долучилася до події, присутніми були також литовські гості. Відкрила вечір аташе з питань культури Генконсульства Литви Єва Ділуте (Ieva Dilyte). З привітальним словом до гостей звернулася президент Українського Національного Музею Лідія Ткачук. Пані Лідія висловила слова подяки литовському та українському дипломатичним представництвам за ініціативу проведення та організацію фотовиставки в Українському Національному Музеї. Серед приємних слів прозвучав від пані Лідії цікавий історичний факт, що відносини між Україною і Литвою тривають ще із XIV століття. Для Українського Національного Музею виставка є другим проектом, адже два роки тому експонати Музею були представлені на виставці «За Волю України!» у Військовому музеї імені Вітаутуса Великого у місті Каунас. Щиросердечно подякувала також усім литовцям за їхню допомогу Україні та українцям, що через війну опинилися у Литві й отримали допомогу та захист. 

Генеральний консул Республіки Литва Сігріда Мулевічіне (Sigrida Mulevicine) у своїй промові привітала усіх присутніх і розповіла про головну ідею виставки – вчергове привернути увагу до війни в Україні і особливо на гуманітарному її аспекті, – яких страждань зазнають цивільні люди, особливо діти, через війну в центрі Європи. Небагато людей володіють статистичними даними, що Литва виділяє два відсотки свого державного бюджету на підтримку України. Детальною і пізнавальною була розповідь пані Сігріди Мулевічіне про фотографів, які стали авторами і творцями фотопроекту «НЕ ВСІ: Портрети біженців війни», – Артураса Морозоваса, Тадаса Казакявічюса, та особливо Антанаса Суткуса. Генконсул наголосила, що цими днями Антанас Суткус відзначав своє 85-ліття, та попри свій поважний вік він працює і фотографує.

Продовжив вечір виступ Генерального консула України в Чикаго Сергія Коледова. Генеральний консул привітав почесних гостей і акцентував увагу на тривалих добрих відносинах між Україною та Литвою, які відображаються у численних спільних проектах у різних напрямках дипломатичної співпраці. Промовець із сумом нагадав про жахливі руйнування України та знищення її культурних пам’яток внаслідок російської агресії і висловив надію, що перемога скоро настане і буде мир в Україні. 

Тема війни в Україні, на превеликий жаль, вже не привертає особливої уваги ні американської спільноти, ні засобів масової інформації, ані пересічних американців, які радше переймаються повсякденним буттям, аніж вболівають за долю України та її людей. Нас шокує, як байдуже світ спостерігає за жахливими ракетними обстрілами «Охматдиту» в центрі Києва, як онкохворі діти з крапельницями сидять вздовж стіни у дворі лікарні, та навіть сліз немає в їхніх оченятах, адже українці дуже мужні і терплячі...

Саме тому такі фотовиставки, як «НЕ ВСІ: Портрети біженців війни», що відбувається зараз в Українському Національному Музеї, конче потрібні. Ви не пройдете байдуже повз ці очі. Очі українських мам та дітей. 

Секрет вражаючого ефекту фотографій криється у таланті митців, авторів цього проекту, насамперед Антанаса Суткуса – найвідомішого фотографа-гуманіста Литви та двох його молодших послідовників, – Артураса Морозоваса і Тадаса Казакявічюса.

Без перебільшення, Анастанас Суткус є хрещеним батьком литовської фотографії. Народився майбутній геній фотографії у маленькому містечку Клуонішкай. Фотографувати почав ще підлітком. Наприкінці 50-х років вивчав журналістику у Вільнюському університеті та розчарувався у цій галузі через обмеження радянської преси та свободи слова. Фотографія стала «зброєю для підпілля», так Антанас Суткус прагнув передати спротив литовського народу проти тоталітарного режиму. Зосередив свою увагу на чорно-білих портретах не взірцевих передовиків виробництва, а звичайних людей. Особливу увагу надавав дитячій фотографії, бо, на думку фотографа «У дітей є світ зі своїми законами, правилами, своїм щастям і печаллю…». Найвідомішою фотографією став портрет піонера із дуже сумними очима, за який Антанаса Суткуса компартійна номенклатура назвала «фотографічним Солженіциним». Знаковою називає Антанас Суткус зустріч із Жаном-Полем Сартром, що в 1965 році разом із Сімоною де Бовуар відвідав підрадянську Литву. Фото Сартра на фоні білого піску Ніди (селище на Куршській косі, що зберегло первозданний вигляд дюн), стало відображенням його філософії.

Антанас Суткус у 1969 році став співзасновником Асоціації фотографів Литви. Його роботи зберігаються в багатьох музеях світу, включно з Нью-Йорком, Чикаго, Вільнюсом, Парижем, Цюріхом і Лондоном. Суткус має кілька видань: Planet Lithuania (2018), Pro Memoria (2020), Children (2021), Street Life (2022).

Про свій проект, присвячений українським біженцям в Литві, Антанас Суткус каже: «Я хотів сфотографувати українських дітей… Їхні матері справили на мене сильне враження. Вони були такі гарні, такі теплі і мали дуже тісний зв’язок зі своїми дітьми. Тому я вирішив створювати фотографії дітей не як мистецькі роботи, головне – я хотів робити фотографії дітей, які сподобаються мамам».

Антанас Суткус також висловив бажання працювати із двома молодшими колегами, Артурасом Морозовасом і Тадасом Казакявічюсом, які розвивають традицію гуманістичної фотографії.

Фотограф Тадас Казакявічюс про свою участь у проекті говорить: «Проект познайомив мене з людьми, які пережили жахи війни. Хоча війна в Україні точиться вже досить давно, і біженці отримали теплий прийом у Литві і вже звикли до життя в нашій країні, ще стільки емоцій навколо всього. Я пережив ці емоції під час участі в цьому проекті. Я відчував біль, страх і тривогу незнайомців. Я слухав людей, які ледве контролювали свої емоції, коли ділилися своїми історіями зі мною. Однак це були не просто чергові сумні зустрічі. Це була можливість на один день не думати про труднощі, про тривогу. Унікальна можливість взаємодіяти, розуміти і співпереживати. Фотографії стали чудовим подарунком цим людям. Зображення з’явилися не тільки на стінах Національної галереї у Вільнюсі, але й прикрасили сімейні фотоальбоми. Те, що мої фотографії та фотографії Артураса Морозоваса зібрані разом у цій експозиції і в альбомах людей, яких ми фотографували – є подякою нашому вчителю і хрещеному батькові литовської фотографії Антанасу Суткусу!». Головними об’єктами фотографій, додає Тадас Казакявічюс, є очі, мова тіла, саме вони у центрі уваги. Митці невипадково не вказують авторство фотографій. Тадас Казакявічюс пояснив: «Ті, хто знайомий із нашими роботами, впізнають наші стилі. А хто ні? Ну, це навряд чи має значення».

Фотограф Артурас Морозовас отримав унікальний досвід, фотографуючи українців: «Ми зустрілися з учасниками проекту в Національній галереї у Вільнюсі. Чекали людей у залитому сонцем фойє біля входу. Щоразу, коди відкривалися двері галереї, я пробував вгадати, хто йшов до нас на зустріч, а хто просто збирався подивитися експозицію. Усі люди були схожі. Вони були вдягнені у той самий стиль одягу, вели своїх дітей за руку, носили одинакові телефони. Однак, коли вони підійшли до нас і розповіли нам, що вони пережили, я зрозумів, наскільки величезними були відмінності між їхніми і нашими життями. Те, через що вони пройшли, ніколи не мало статися. Заради них ми повинні докласти всіх зусиль, щоб зупинити жах війни». 

Крім того, виставку доповнює короткометражний фільм Вітаутаса В. Ландсбергіса, який документує процес фотографування та збирає особисті історії українських біженців у Литві. Дивлячись на обличчя українців на фотографіях, стає зрозуміло, – перемогти чи підкорити цей народ неможливо, – підсумовує режисер Вітаутас Ландсбергіс.

«Вранці 24 лютого мене розбудила мама і сказала, що почалася війна...» – такими слова починається розповідь майже кожного маленького українця. Нічим не прикрашені і шокуючі своєю правдивістю дитячі розповіді про початок повномасштабного вторгнення. Як можна сприймати розповідь одинадцятирічного хлопчика про те, як із одинадцятого поверху він рахував танки із «зетками» і нарахував їх тридцять шість. Сюрреалізм. Діти не прикривають шокуючу правду, – паніка від вибухів і безпорадність батьків, некомфортні підвали та бомбосховища, що раптом змінили безтурботність мирного життя, тиснява на залізничних вокзалах та переповнених вагонах, туга від прощання із Тусею, улюбленою кішкою, біль і тривога за батька, що залишився і пішов у територіальну оборону. Роздивляючись фотографії, раптом вловлюєш сенс, починаєш розуміти, що очі дітей такі ж дорослі, як і в їхніх батьків. Вони бачили війну, пережили жах і це залишилося в їхніх очах. Ви не пройдете, не зможете пройти повз їхні погляди байдужими.

Майже кожна розповідь завершується словами: «Я повернусь», «Я сумую за домом», «Я хочу, щоб в Україні був мир і ми повернулися». Мріють і прагнуть перемоги та миру на нашій рідній землі усі українці. Привертають увагу світу і вимагають почути нас і надавати більше військової допомоги Україні для забезпечення перемоги і захисту українців від російської агресії. 

До успішної організації виставки долучилися працівники Українського Національного Музею: президент Лідія Ткачук, архівіст Галина Парасюк, офіс-менеджер Ксенія Левченко. Музей дякує Ользі Солтис за організацію фуршету. Особлива подяка волонтерам – Анатолію Мельнику, Миколі Гриніву за оформлення фотовиставки.

Успішність проекту відзначило Генеральне консульство Литви у своєму листі до Українського Національного Музею: «Від імені Генерального консула Сігріди Мулевічене, колег з консульства та мене особисто – велике ДЯКУЮ за вашу підтримку та всю важку роботу, щоб зробити презентацію виставки в Українському Національному Музеї можливою. Вчорашнє відкриття пройшло надзвичайно успішно – вийшло чудово, і, здається, людей справді зворушили фотографії та історії. Я сподіваюся, що протягом наступних двох місяців, коли виставка відкриється, її відвідає ще багато людей – це дуже важливо, щоб Україна була в центрі уваги. Аташе з питань культури Генконсульства Литви, Єва Ділуте».

Виставка проходитиме в Українському Національному Музеї в Чикаго з 10 липня до 15 вересня 2024 р. Щиро запрошуємо усіх охочих відвідати. 

Фото Галини і Марка Пілецького – член ради Директорів УНМ

Про автора: Галина Парасюк – архівіст Українського Національного Музею в Чикаго.