Вихід із матриці

Життя кожної людини на Землі сповнене постійними турботами про «хліб щоденний», тобто про забезпечення фізичного виживання тіла. Але самого лише виживання, де важливою є їжа, замало сучасній людині. Усі прагнуть естетики життя і споживання: гарні речі, вишукана їжа, комфортне проживання і відпочинок. І це цілком зрозуміло, нормально, потрібно. Багато є у світі цікавих, важливих для життя предметів і засобів, що роблять це життя зручнішим і якісним. Питання не про те, чи слід відмовитись від благ цивілізації, а їжу брати виключно з водойми, лісу чи дерева. Навіть первісні люди жили в «печеро-квартирах» і носили одяг з хутра різних тварин. 

Питання: яка мета в цій шаленій гонитві за речами і комфортом? На якому об’ємі чи кількості кожен зупиниться і чи зупиниться взагалі? Суспільство тотального споживання не дозволяє нікому зупинитись і сказати: «Годі... досить», воно підіймає такого на кпини і каже, що ти відстій і невдаха. Бо ось нова модель машини, нова модель телефону, нова колекція одягу, престижні квартири чи курорти. А діти давно знають, що ягоди, молоко чи сир беруться із супермаркету, а якісь живі звірята живуть в зоопарках у містах, решту речей можна купити і саме для цього треба вчитись, робити кар’єру, шукати багату пару для життя і теж бігти, бігти не зупиняючись аж до останнього подиху, бо завжди приходить мода на нове. 

Я колись запитала свою досить багату подругу, навіщо вона купляє чоловіку нові костюми, адже зовсім недавно вони були на шопінгу в багатих країнах і речі ще «пахнуть магазином»? Відповідь мене спантеличила: «Він іде на нове місце праці, там саме таких брендів усі носять костюми. Ми не можемо допустити, щоб хтось подумав, ніби у нас погано ідуть справи в бізнесі, що у нас проблеми з грошима»… бо «cтатус зобов’язує». Люди стали рабами речей: і багаті, і бідні. Жоден не може зупинитись і вийти з цієї гри «матриці споживацтва». 

Це якісь «Голодні ігри». Бо лише одвічно голодний біжить за черговою порцією, бо цю спрагу не втамувати. Суспільства і держави в своєму масштабі біжать за тим же: більше ресурсу, більше грошей, більше зброї, більше впливу, щоб примножити ресурси, гроші, зброю, вплив...

На цій світовій каруселі кружляє все людство, кружляє до запаморочення, на швидкості, яка ось-ось стане критичною і усе може полетіти в ненаситну безодню, в печеру Алі-Баби, де усі накоплені іще до нас і уже нами скарби. Туди можна легко зайти, але нелегко вийти, бо запаморочення від побаченого, пробуджує непереборне бажання винести з печери все і одразу (пам’ятаєте казки про Чахлика невмирущого – кощія, що чахнув над горою золота і відійти не міг; про лицаря скнару). Що допомогло Алі-бабі вийти звідти живим? Підказки з тонкого світу. Чи кожен може їх почути? Лише той, хто вірить у таку можливість.

І запитало Небо...

(Пряма трансляція)

Людино, куди так поспішаєш в цьому світі? Що шукаєш у королівстві тління і смерті? Адже немає нічого на цій Землі, що не зруйнувалося б невблаганним часом, або руками твоїх ближніх. Навіщо витрачаєш дні, тижні і роки свого короткого життя, намагаючись перемогти тління, з усіх сил прагнучи накопичити земні багатства?

Ти вчиш своїх дітей, щоб і вони, дивлячись на тебе й інших, присвятили своє життя марноті, вдосконалюючи своє вміння знайти, дістати, зробити, роздобути, навіть відібрати у когось гроші, предмети, цінності. Навіщо вони тобі, людино?

Твоя мета – жити сито і забезпечено, накопичивши все це? Ти стверджуєш, що тоді зможеш спокійно в старості доживати свій земний термін? Але поглянь, навколо стільки людей помирають і молодими, не встигнувши скористатися усім накопиченим. І як мало їм потрібно для останнього відрізку шляху. Таємними коридорами царства смерті вони проходять з порожніми руками.

Ти хочеш заперечити, людино? Ти наполягаєш, що усе накопичене, зібране тяжкою працею, після тебе залишиться твоїм дітям і онукам і їм не доведеться, як тобі, витрачати так багато сил і часу на їх придбання? Але ж вони можуть виявитися ледарями і марнотратниками та прогуляти за рік все те, що ти тяжко добував десятиліттями без сну і відпочинку, боячись грабіжників, економічних криз і стихійних лих.

Можливо, ти доживеш до глибокої старості і до тебе не прийдуть грабіжники, не буде кризи, не вторгнеться у твоє життя стихія, а діти й онуки ревно продовжуватимуть твою справу накопичення матеріальних благ, проте скажи, людино, що ж ти насправді маєш? 

 Навіть тоді, коли всі люди, що тебе оточують, скажуть, що ти багатий – не радій, не спокушайся. Насправді ти злидар і безнадійно бідний. Усе, що ти накопичив на рахунках у банку, в будинку, в шафах, – усе це належить царству тління. Не ти, а воно повновладний господар і володар усього цього і забирає без жалю і милосердя. Ти не зможеш від нього нічого вберегти, навіть своє тіло. Усе рано чи пізно буде поглинуте ним. 

То що ж ти маєш?...

Мовчиш?

Згадай, людино, ти все ж володієш тим, що здатне перемогти тління. Це твоя безсмертна душа. Вона і скарби, приховані в ній, не підлягають земному часу і тлінню.

Але спершу, поглянь на неї, людино. Ось вона – злиденна, гола, хвора. Ти в суєті світу забув про неї, тримав під замком, без світла і повітря. Вона осліпла і майже не дихає. Подивися, душа твоя вкрита ранами, вона стогне і просить допомоги, а ти її не чуєш. Вона задихається, а ти відчиняєш вікно у квартирі. Вона кричить від болю, а ти голосніше вмикаєш телевізор, або хапаєш до рук чарку, щоб скоріше відключитися і не чути цього крику. Вона б’ється об стіни своєї в’язниці, просячись на волю, а ти хапаєш зі столу жменю пігулок, щоб вгамувати раптовий біль у грудях і в серці. Схаменись, людино!

Коли болить твоє тіло, ти звертаєшся до лікарів і просиш у них допомоги. А якщо болить душа? Але душа – не тіло, лікар земний їй не допоможе і біль цей невимовний не вилікує. 

Ти розгублена і стривожена? Ти не знаєш, у кого просити допомоги?

Прислухайся до голосу власної душі й тоді дізнаєшся, хто може їй допомогти. Твоя душа кличе Того, Хто дарував їй і тобі життя і безсмертя. Вона кликала, волала до Нього завжди, просто ти не чула цього, ти була надто заклопотана здобуванням дочасного, а вона завжди прагнула Вічного, бо сама вічна. Але ти замкнула її у в’язницю, людино, замурувала двері, залишивши гинути на самоті, сама ж з головою занурилась в океан земних турбот. І ось результат. 

Згадай, Бог дав право тобі самостійно розпорядитися своєю душею. Її смерть або безсмертя у твоїх руках, людино. Тепер ти розумієш, що все залежить від тебе? Твій вибір.

Ти чуєш стукіт у двері свого серця? То яким буде твоє рішення, людино? Відлік часу ще не зупинено.

Благословенні ті, хто відкривають двері Вічності.

Ми почули і вийшли з Голодних ігор. 

Нас стає все більше.

Настає епоха істинних цінностей.

Про автора: Богданна Райхерт – президент ЛМГО «Ліствиця»

https://linktr.ee/bogdana_raikhert