Для чого росіяни народжують дітей?
Про історичний контекст різниці ментальності, душі, розуму, поведінки тощо українців і росіян говорилося й писалося вже чимало й багато ким. Немало розмов і досліджень, дискусійних клубів і фізіогномічних експертиз було щодо сучасного населення двох країн. Але ця тема ніколи не вичерпається з однієї простої причини — потрібно назавжди викорінити вже багато в чому смішний для тих людей, які вміють читати та думати, міф про братську кров абсолютно різних національностей (причому звісно ж не двох).
Сьогодні хочеться торкнутися питання дітей. Так-так, дітей — здавалося б того найсокровеннішого й найсвятішого для жителів будь-якої країни на Землі. Переглядаючи після довгого робочого дня журналістські праці колег зіштовхнулася з доволі веселими памфлетичними сюжетами про населення ерефії. Була переконана, що коли вдосталь задовільню себе тим, що українка й нарегочуся з росіян, займуся рутинними хатніми справами. Не вийшло. Занадто сильно захотілося помізкувати над темою: які ж різні наші… діти.
Коротко розповім геть не про утопічно-героїчну різницю. Ні. Буде кілька конкретних прикладів, а висновки залишу вам, читачі. «Сурма» ж завжди на сторожі розвитку критичного мислення.
Отже, коли з «бабуськами» в пропагандистів уже не спрацьовує, вони ну просто кардинально змінюють тактику (ні) — беруть дітей центральними героями своїх брудних інформаційних ігрищ. А що їхні батьки? А батьки звісно ж не проти. Такий собі 8-річний «мальчік Альоша» став героєм на росії та у квазіреспубліках «ЛДНР». Про дитя вже зняли не один сюжет, мурали із його зображенням з’являються то тут, то там! Можливо, він врятував песика? Чи намалював величезну «z» на сусідському паркані? Могло бути й таке, але ні. Хлоп’я в шапці танкіста героїчно проводжало російських солдатів у Бєлгородській області на загарбницьку війну в Україну. «Работайтє, братья», — кричала услід убивцям уже звісно ж сформована особистість… у 8 років. Показово окупанти зупинилися, вручили якийсь пакет хлопцю (а краще б взяли той пакет із собою). «Спєцформа для спєцопєрації», — тішився Альошка. Але зовсім не дитина викликала в мене бажання подумати над цим, а його матір. Жінка на камеру розповідала й тішилася своїм сином, казала щось про гордість і «патріотічіскоє» виховання. Тобто, глянемо на сюжет очима здорових людей. Які перспективи в хлопчика Альошки на росії? Він зростає в середовищі «пабєдобєсія», його батьки це не просто підтримують, а намагаються з цього ще й вигоди якоїсь знайти. Матір влаштовує, що виплекане нею дитя підросте і стане гарматним м’ясом. Що ж, її право, не нам вмішуватися у стосунки чужих сімей.
Менше з ними. Але це ж далеко непоодинокий випадок. Ось ці рашистські символи в дитсадках і школах, ці марші юнгвардійців чи як їх там. Таке виховання не може пройти безслідно. Якщо зі старшим поколінням уже гарно попрацювало росТБ, то на молодь ще була якась надія. Утім, буквально одне відео із 9 травня, де діти наряджаються у форму радянського солдата часів Другої світової, а їхні «мамки» облаштовують дитячі візочки в якусь нібито військову техніку, вже викликає не просто сміх, а тотальне нерозуміння, як взагалі в ХХІ столітті ціла країна так толерує трагедію масштабів планети? Отак і уявімо. Росте умовний Ваня в селі за сотні кілометрів від москви, вбиральні в будинку немає, живе в бараці з батьком, у якого горілка на сніданок, а він десь в інтернеті бачить, як шанують того умовного «мальчіка Альошку». Ваня теж захоче стати потрібним, але вирішить, що треба більше. Він зростатиме в ненависті і заздрості, але інфопростір і виховання лише додадуть хмизу в огонь. І цей ображений на всіх хлопчик в перших ешелонах побіжить убивати. В рф дві дороги: тюрма або на убій в чужу країну.
Але тепер повернемося в Україну. Про наше інформаційне поле можна сперечатися багато й довго. На те ми й вільні люди, щоб висловлювати своє невдоволення або прихильність до чогось, залежно від вибору. Тож погляньмо на дітей, які фігурують у сюжетах українського медіапростору. Наприклад, продаючи свої картини на аукціоні, 9-річна Соломія Галан зі Львова назбирала 6 000 грн, аби придбати бронежилет українським військовим.
А ось одноліток «мальчіка Альоші» — 8-річний Сергій із Чернігова зібрав 64 тисячі гривень для української армії. Хлопчик збирав кошти, співаючи на вулиці українські пісні. 10-річна Валерія грала в шашки з усіма охочими за гроші. Завдяки грі дівчинці вдалося зібрати понад 20 тисяч гривень. У Бучі діти миють автівки; 12-річний хлопець із Бердянська продає лимонад; восьмирічний школяр з Бучі, який нині мешкає в Луцьку, грає з перехожими на вулиці в шахи, щоби зібрати кошти для армії. Також у Луцьку двоє п’ятикласників збирають та продають черешні, щоб допомогти нашим захисникам придбати «Байрактар», а семирічний спортсмен віддав свої заощадження на потреби ЗСУ. У Львові ж діти продають лимонад, львівський школяр зібрав на авто для ЗСУ 120 тисяч гривень, розігруючи марки. Одинадцятирічний Максим із Покровська підробляє в Чернівцях, щоб підтримати армію. У Дніпрі шестирічна дівчинка збирає гроші на бронежилети, граючи на флейті, в Одесі діти продають іграшки, щоби допомогти ЗСУ та переселенцям. І таких історій дуже багато. Та що там казати, у моєму рідному невеликому місті мій 14-річний брат разом зі своїми друзями створили рок-гурт, напрацювали репертуар і зіграли мініконцерт, де зібрали понад 17 тис. грн допомоги українським захисникам.
А тепер все-таки дозволю собі висновки. Свої ви, звісно, зробите самотужки, але чомусь переконана, що вони в нас будуть схожі. Ці історії про дітей-волонтерів уже стали для України буденністю, на жаль і на щастя. Але їх настільки багато, що я переконана — про кожну не вдасться написати. Бо це і є менталітет, це і є виховання, це і є патріотизм. Це не вдягнутися, як убивця, знятися в недосюжеті та мріяти, як колись і ти будеш убивати мирних людей. В України зростає Майбутнє, на ерефії поглиблюється дно. Ми були різними завжди, я сподіваюся, що нинішня прірва між нами ніколи не буде засипана піском пропаганди між Українцями і населенням росії.