Чому МЗС замовчує путінський тероризм?

Читаю, що президент України написав звернення до керівників іноземних держав, у якому розповів про те, яких ударів завдали росіяни по «Епіцентру» в Харкові. Але я вважаю, що про такі терористичні дії росіян має говорити не лише президент.

Тож у мене запитання до МЗС України: у яких країнах українські дипломати зібрали пресконференції, запросили журналістів та вийшли у прямий ефір на перші канали і шпальти газет із викладкою фото і відеоматеріалів та оцінкою дій терористів у війні проти України? Адже такі дії відбуваються не лише в Харкові, а й по всій Україні.

Чи багато в іноземній пресі та на їхньому телебаченні є звернень українських знаменитостей, інтелектуалів, академій наук України та інших вагомих закладів, організованих нашими диппредставництвами, які з перших вуст доносили б до жителів тих країн про те, що відбувається в Україні, і що росія – це терористична 

організація?

Адже саме цим має займатися МЗС в організації різного роду зустрічей та донесенні інформації про те, що відбувається в Україні, про російських терористів, до громадян тих країн, де є наші дипломатичні представництва.

 Адже від того, наскільки громадяни тієї чи іншої країни побачать на своєму телеекрані чи прочитають у ЗМІ про ту кров, яка ллється в Україні від дій російських терористів, і залежить їхня підтримка своєї влади у питанні допомоги Україні.

Чи багато пересічних іноземців прочитають звернення Зеленського до керівників їхніх країн? Я не знаю. Але такі звернення до керівників держав мало діють, якщо щоденно не доносити через різні місцеві ЗМІ та не достукуватися до серця кожного пересічного іноземця і не розказувати їм про той терор, який влаштовує росія в Україні.

То брехня, коли кажуть, що світ уже стомився від війни в Україні. Просто війна в Україні у їхніх країнах зійшла з перших шпальт у їхніх ЗМІ та зникла із телеекранів. І тільки ми спільними зусиллями через дипломатичні представництва та інші організації маємо її туди повернути і нагадати насамперед простим громадянам інших країн, що кров як лилася в Україні, так і ллється; показати світу те, що творять в Україні терористи, ім’я яким путін і росіяни.

*****

Ось у ці спекотні дні я згадав літо перед моїм першим класом. У селі, недалеко від будинку моїх батьків, де я народився і виріс, є ставок, а після греблі є дорога, яка йде стрімко вгору. І ті вантажні автомобілі, які проїжджали цією дорогою, після переїзду греблі завжди переходили на нижчу передачу і повільно повзли вгору, важко долаючи цей пагорб. І ще на греблі, коли автомобіль притишував швидкість і переходив на нижчу передачу, то ми з товаришем чіплялися за задній борт автомобіля, і поки він піднімався повільно під гору, насолоджувалися «поїздкою». А потім, коли автомобіль, подолавши пагорб, уже мав набирати швидкість, ми зіскакували і під захоплені погляди сусідських дівчат, як герої, йшли донизу в очікуванні наступного автомобіля.

Якось, вчепившись за борт автомобіля, ми захопилися і пропустили ту мить, коли автомобіль переходив на більшу швидкість і ми мали зістрибнути. Чи то двигун автомобіля був сильніший, чи то водій раніше перейшов на вищу передачу, але коли ми вирішили уже зістрибувати, то дорога із під коліс неслася дуже швидко і ми з товаришем зрозуміли, що якщо зараз відпустити руки, то розіб’ємося чи покалічимося. Залізти у кузов автомобіля сил не було, дорога з-під коліс неслася все швидше, а пальці, які трималися за задній борт, уже втрачали силу…

І ось тут прийшов страх безвиході. Руки уже майже не тримали, автомобіль все більше набирав швидкість. Я розумів, що якщо сам розіжму пальці, то впаду і розіб’юся, водночас я розумів, що ще трохи і вони самі розіжмуться і результат буде той же. Страх паралізував тіло.

Врятувало нас те, що якийсь дядько, побачивши, що автомобіль їде на швидкості, а на задньому борті теліпаються два малі дурні, кинувся на вперейми і зупинив автомобіль. Я не буду розказувати, що ми після цього вислухали, але я до сьогоднішнього дня пам’ятаю той страх і відчуття тієї безвиході, причиною якої став я сам і мої дії.

 Це для мене стало уроком на все життя. І я завжди перед тим, як розпочинати якісь дії чи братися за якусь справу, завжди згадую той випадок, і зважую, чи я з цим впораюся і чи мені це під силу, а якщо і ні, то ще дуже важливо своєчасно зупинитися, поки процес не набрав обертів, коли зійти уже без ушкоджень буде пізно.

І зараз, спостерігаючи за деякими людьми, я бачу, як вони не розуміють того, за що беруться, а потім втрачають момент, коли ще можна спокійно вийти з процесу. А все швидко змінюється, помилок стає ще більше і швидкість зростає… І залишається лише страх. Страх, який дехто заливає горілкою, дехто наркотиками, потім, як завжди у таких випадках, з’являються якісь сумнівні «рішали», які обіцяють все це якось «розрулити». Але чим далі, тим більша залежність від страху і «рішал». А проблеми не вирішуються, а навпаки – їх стає все більше і більше, і вони уже несуться, мов снігова лавина...

Коли така людина вирішує лише за себе, то це ще пів біди. А коли від дій таких людей залежить доля багатьох?