Михайло Яворський – загиблий воїн із позивним «Чикаго» – став Героєм України (посмертно)

У понеділок, 6 травня, Президент України Володимир Зеленський підписав Указ (№281/2024) про присвоєння звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» старшому солдату Яворському Михайлу Володимировичу (посмертно). Найвищою державною нагородою полеглий захисник відзначений за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові.

За цією офіційною мовою президентського Указу криється доля людини. Доля особлива. Так, про кожного, хто став на захист рідної української землі, хто віддав життя за святу справу, можна розповідати неймовірні історії. І все ж історія Михайла Яворського відрізняється від інших, бо вона справді інша. За рік, що минає від дня його загибелі, наша газета вже не раз писала про це. Коротко нагадаємо.

Сім’я Яворських виїхала з Прикарпаття до Америки у 1996 році. Дочці Зоряні було тоді 14 років, синові Михайлові – 16-ть. Діти звикали жити у новому світі, але Україна назавжди залишилася у їхніх серцях. Вони постійно телефонували до родини (по маминій лінії – у село Космач Богородчанського району, по татовій – у Коломию, де брат із сестрою і були народжені), при можливості їздили в гості до дідуся і бабусі, увесь час цікавилися подіями, які відбуваються в Україні.

Особливо болючою була ця тема для Михайлика. Зі своїх 42-х років останніх 26-ть він прожив у Америці. Закінчив у Чикаго школу, чотири роки служив в американській армії, вивчився в університеті на інженера-електроніка, мав добру роботу, одружився, виховував разом з дружиною маленьку донечку і… мріяв повернутися жити до України. Так і казав завжди: моя душа і серце – там…

Однак доля розпорядилася так, що поїхав до України не жити, а померти… Хоч міг на тій війні узагалі не бути, але… 

Ще у 2014-му році, коли у Києві вирував Майдан із загиблою Небесною Сотнею, коли на Сході розпочалася АТО, Михайло рвався їхати туди. Родина ледве його стримала: ти ж уже нічого не зміниш! Вдав, що погодився, та нікому не розповідав про те, що від задуму свого не відмовився. Другу спробу поїхати до України він робив у 2015-му році, але через певні сімейні обставини мусив залишитися у Чикаго. А точкою неповернення став для нього початок повномасштабної війни. Михайло скористався з моменту, що всі його рідні були на відпочинку, а він, замість того, щоби взяти квиток до Маямі і приєднатися до них, полетів у… Київ. Знайшов військкомат: «Хочу воювати». Йому, як громадянину Америки, пропонували іноземний легіон. Відповів: «Ні, тільки поруч з українцями». Потрапив до «Правого сектора». Був добровільно мобілізований до 67-ї окремої механізованої бригади. Там, коли дізналися звідки він, одразу і позивний дали – «Чикаго». 

Яким його запам’ятали бойові побратими? Був справедливий і готовий віддати друзям останню, як мовиться, сорочку. Був надійний і вмів підтримати інших у хвилини розпачу чи розчарувань. Був спокійний і впевнений, навіть командир казав, що навчається від нього цих якостей. Був відчайдушний – щомиті рвався у бій… Брав безпосередню участь у бойових діях в районі населених пунктів Давидів Брід, Новогригорівка, Білогірка, Березнегувате, Біла Криниця, Троїцьке, Миколаїв, Бахмут, у Барвінкове, Борова, Міньківка, Оріхово-Василівка, Стариця, місто Лиман, Ямпіль, Серебрянське лісництво. 

Ось кілька рядків зі спогадів Михайлового командира на псевдо «Волоха», з яким і зараз підтримує зв’язок мама Героя Марія Яворська: «Якось після чергової виконаної операції нам дали наказ евакуюватися, бо нашу точку за коригуванням дрона обстрілював ворожий міномет і треба було негайно покидати цю територію. А міни лягають прямо в евакуаційну точку. Даю наказ після чергового вибуху бігти. Замаскувались ми біля річки в очереті. Я рахую своїх, як курчат, і бачу, що нема “Чикаго”, “Марафонця” і “Студєнта”. Як так?! Куди поділися?! Я злий – до неможливого. Кинувся шукати і бачу таку картину: Міша рятує якогось хлопця, вправляє йому кишки, але “Марафонець” в котрийсь момент дає зрозуміти, що пульс у того уже не нащупується, пацан помер; а “Студєнт” іншому пораненому ставить турнікет на ногу… Я сварюся, кричу, бо ж відповідаю за них, а вони опинилися не там, куди я наказав бігти. Відповідь Михайла була до неймовірного проста: тут просили про допомогу; так, це не наша бригада, але це українці, це наші воїни і їм потрібна була допомога… У цьому був весь Міша».

Ще один спогад. «Отак заплющу очі і бачу його перед собою. Чергове завдання, черговий наказ і на запитання: “Хто піде?” він підводиться раніше за всіх: “Я піду!” І коли перших добровольців набирали в Бахмут, він також був серед них. А коли формувалася рота радіохімбезпеки, я порекомендував Михайла, оскільки знав, що він служив у армії США і був неабияким спеціалістом, міг добре організувати роботу. Однак Михайло відповів: “Я приїхав сюди не для того, щоб сидіти у штабі. У мене інша мета”».

Усе сталося під Кремінною, на території Серебрянського лісництва. Там він загинув, рятуючи побратимів. Двох відтягнув на безпечні позиції, повертався за третім. Поруч розірвався ворожий снаряд. Його смерть була миттєвою… Тіло Михайла Яворського знайшли на світанку 25 травня 2023 року. 

І знову спогади командира: «Мишко дуже чітко розумів, що війна – це не іграшки, що на війні всяке може трапитись. Навіть смерть. Він був готовий до цього. А ми не були готові до такої втрати. Дуже боляче… Наче й минуло вже трохи часу, та все одно боляче… 

Востаннє ми бачились 21 травня. Я був якраз після госпіталю. Ми провели разом цілий день. Говорили, як кажуть, про все на світі. Мені здається, він мав якесь передчуття, тому ніби хотів виговоритись. Не приховував своїх роздумів, сумнівів, планів і мрій, бо ми були дуже близькі ментально, духовно, світоглядно. Наступного дня я мав їхати у госпіталь у Полтаву, а Міша – на позиції… 25 травня зранку мені зателефонували зі штабу: “Яворський твій?”. Кажу: “Мій!” І далі прозвучало те, чого волів би ніколи не чути: “Двісті…”

Знаєте, є люди, про яких кажуть: десятьох вартий. Це якраз про нього. Про нашого неймовірного побратима Мішку-«Чикаго». Про того одного, що був вартий десятьох…»

Із загиблим воїном Михайлом Яворським прощалися на двох континентах: спочатку на Івано-Франківщині, звідки родом сім’я Яворських, а потім у Чикаго, де проживає уся його найближча родина і було вирішено поховати Михайла саме тут.

За рік, що минув від дня загибелі, до рідних Михайла неодноразово зверталися представники засобів масової інформації Сполучених Штатів Америки, які, розпитуючи про його біографію, про його долю, не приховували свого здивування тим фактом, що Михайло залишив благополучне життя у благополучній країні, залишив дім, роботу, сім’ю, донечку і добровільно поїхав на війну. Вони говорили, що Америка вважає Михайла героєм. Вони називали його приклад унікальним і практично єдиним для Америки. Так, щоб стати на захист своєї Батьківщини, звідси (як і з інших країн) поверталися до України багато заробітчан. Так, зголоситися до участі у військових діях у складі Інтернаціонального легіону могли діючі чи у відставці професійні військові. Але Михайло був цивільною особою, був громадянином Америки, перед ніким не мав ніякого обов’язку, крім обов’язку совісті і великої любові до землі, на якій народився. Тому і поїхав туди, де б’ється закривавлене серце його і нашої рідної України.

Відтепер Михайло Яворський офіційно визнаний її Героєм. На жаль – посмертно. Звичайно, жодне звання не поверне матері сина, сестрі – брата, дружині – чоловіка, донечці – батька. Для них усіх він був Героєм завжди. Однак нагорода ця – потрібна і справедлива. Для родини її можна назвати жестом моральної підтримки у непоправному горі, а для держави це велика честь – визнати Героєм людину, яка повернулася до рідної землі у час великих випробувань і віддала себе, своє життя для порятунку інших, для порятунку України від ненависного російського агресора. 

Слава Україні! Героям слава! І вічна пам’ять загиблим захисникам…