Війна. Люди. Долі. Ми. А в знаменнику – Україна
Отже – про війну. Оту війну, що завтра минає два роки, як вона почалася повномасштабним вторгненням північного сусіда на землю України. Про ту війну, що ведеться на географічно далекій від Америки Україні. Про ту війну, яка на рівні небайдужих сердець ведеться на близькій нам Україні. Про ту війну, яка вбиває, руйнує, нівечить, плюндрує, зрівнює із землею, спопеляє душі, калічить тіла, долі і життя… А Україна стоїть! А світ спостерігає! Чудово розуміючи, що мусить допомогти, та чомусь зволікає. Грає в якісь закулісні ігри. А Україна стоїть не просто за себе. Хіба ж не зрозуміло? Хіба ж можна заперечити нашій геніальній Ліні Костенко, яка високим словом поезії мовчки волає до світу: «Куди ж ви дивитесь, народи?! Сьогодні ми, а завтра – ви…»
І так – уже повних два роки. І було б неправильно про це не говорити. Але якщо говорити, то ЩО говорити? Уже стільки за цих два роки сказано! Уже стільки всього висловлено, почуто, заперечено, показано, зафільмовано, продемонстровано, побачено, здивовано, розгнівано, і – що найгірше, найстрашніше – уже стільки втрачено! Уже стільки, що хочеться… голосно мовчати.
Тому помовчу. Про світ. Але не про Україну. Помовчу, бо переді мною, а тепер і перед вами, – добірка фотографій. Саме публікацією цих фотографій ми вирішили присвятити кілька газетних сторінок отій насправді кривавій даті – другій річниці від дня початку війни. Від дня початку безумства. І знову процитую Ліну: «Скажи, навіщо людству розум, щоб так цей світ занапастить?»
Отож перед нами фото. На них – українські захисники. Ті, яким благодійний фонд Revived Soldiers Ukraine допоміг із приїздом до Америки на лікування, протезування та реабілітацію. Скажіть: що найпершим впадає вам у вічі, коли ви дивитеся на ці фотографії? Зранені тіла, чи не так? Молоді хлопці – без руки чи без рук, без ноги чи без ніг? Справді, їхніх важких травм не можна не помітити. І хоч ми домовилися з вами помовчати перед цими фотографіями, однак я відчуваю, як із ваших грудей виривається крик болю, жалю, гніву, стремління до помсти. Бо в якомусь сенсі перед нами – зранена Україна. Зранена, але нескорена. Як нескорені і вони – ці хлопці. Ви бачите їхні очі, їхні погляди? Ви бачите, скільки у них сили, віри, міцності, бажання жити наперекір усьому, бажання жити попри все те, що з ними відбулося, через що вони перейшли? Врешті, чи, може, передусім – ви бачите, які вони красиві? І зовні, і тією внутрішньою красою, яка відтісняє на задній план усе, що впадало у вічі з першим поглядом на фото. І такі вони свої, такі рідні, що кожен здається тобі чи то сином, чи братом, чи другом…
Так от, поки ви мовчите, переглядаючи фото, поки намагаєтеся впоратися зі своїми емоціями, думками, відчуттями, поки (не сумніваюся) переосмислюєте свою участь у нинішній долі України, визначаєтеся (якщо ще й досі цього не зробили) зі своєю лептою у наближення перемоги, я хочу познайомити вас із автором цих фотографій. Власне, таким і був мій початковий задум: з одного боку – показати світлини, з іншого – поспілкуватися з фотохудожником, який подарував їм життя.
Бачите на одному з фотопортретів вродливу жінку, з витонченими аристократичними рисами обличчя? Це вона, Оксана КАМІ. Українка. Львів’янка. Дочка. Дружина. Мати. Мистецтвознавець. Авторка поки що єдиної поетичної збірки «Бути» (каже: може, ще колись повернуся до поезії). Фотомитець. А за всіма цими іпостасями – чутлива душа (в якій після трагічної смерті батька поселився сивий смуток), особливе бачення світу, відчуття людей, відчуття одухотвореності речей. Від останнього – і творче псевдо КАМІ, що з японської приблизно й означає оте відчуття одухотвореності. До чого тут Японія? Зізнається: «У мене були свого часу сновидіння, що одне зі своїх минулих життів я прожила… японцем; мені надзвичайно близька і цікава японська культура, до певної міри це відповідає моєму внутрішньому стану…»
Народжена в сім’ї відомих львівських художників Василя та Ольги Федоруків, вона зростала в атмосфері творчості і світу високого мистецтва. Плюс – за вікном Львів, місто, яке само собою також є витвором мистецтва. Там у неї були свої місця сили. І були люди, від яких набиралася особливої сили, набиралася особливого творчого духу.
Навчалася у Львівській національній академії мистецтв. Вступила до аспірантури. Працювала в артгалереї: організація виставок, робота у виставкових залах, критичні статті, вступні промови до творчих імпрез, участь у семінарах і презентаціях, популяризація і продаж предметів мистецтва – це була її стихія. Паралельно писала дисертацію на тему сучасного живопису – львівського малярства кінця 20-го – початку 21-го століть, яку так і не захистила, бо доля крутим віражем закинула Оксану до… Америки. В Детройт.
Сподівалася, що знайде роботу аналогічну тій, якою займалася в Україні. Але тут виявився трохи (а, може, й не трохи) інший світ, навіть в області арт. Надто комерціалізований. З достатньо відчутною різницею в організаційних моментах. З мінімальною затребуваністю у роботі її власної творчої думки. «Я не вірила в те, що продавала», – формулює Оксана протиріччя, які бентежили душу. А ще додалася ситуація з банкрутством Детройта, коли почула від когось, що людям тепер не до мистецтва. Результат – переїзд до Чикаго. І вибір професійної діяльності на користь фотографії, яка стовідсотково дотична до мистецтва, якщо сприймати її саме так.
– Хоча на початках, коли проводила зйомку весіль, хрестин, різноманітних івентів і зустрічей, це було, скоріше, як ремесло, – розповідає. – З практикою, з навиками приходило інше бачення фотографії. Намагалася і намагаюся творчо підходити до цього процесу. У тому числі й до комерційних зйомок. Наскільки це мені вдається – судити замовникам.
Гадаю, саме творчими можна назвати і ті фото Оксани КАМІ, з яких ми почали нашу сьогоднішню розповідь. Хлопці. Воїни. Захисники. Як вони з’явилися у її житті? Як були започатковані фотосесії героїв? Наскільки складно працювати над цією темою?
– Коли в Україні почалася війна, було боляче… Я відчувала себе страшенно безсилою перед обставинами… Навіть хотіла їхати воювати… Але ж сім’я, маленький син… Не знала, куди себе приткнути, – пригадує не таке й далеке минуле мисткиня. Поділилася своїми думками із засновницею благодійного фонду Ukrainian Resistance Foundation Аллою Лопаткіною, на якомусь з івентів познайомилася із засновницею благодійного фонду Revived Soldiers Ukraine Іриною Ващук, і після спілкування з ними задумалася над своєрідним творчим проектом – фотосесіями українських захисників при їхній, звичайно ж, згоді. Для підтримки духу самих воїнів. Для демонстрації діяльності фонду, коли є дві великі різниці між фізично-моральним станом хлопців одразу по приїзду до Америки і після проведеного лікування, протезування та часткової реабілітації. І, звичайно ж, для власної самореалізації, коли починаєш «хворіти» задуманим і бажанням побачити результат.
– Чи доводилось Вам морально готувати себе до проведення зйомок, адже ж знали, що перед об’єктивом сидітимуть люди з доволі серйозними травмами? – запитую Оксану.
– Скоріше ні, аніж так, – відповідає. – Я одразу налаштувалась на те, що не можу дозволити собі показати жалість чи просльозитися, бо їм не потрібні, ані жалість, ані сльози. Вони у своїй ситуації так круто тримаються! І перед камерою абсолютно не комплексують. Вони так багато всього побачили на війні, що вже не мають через що комплексувати. Навпаки, показують, як треба хотіти жити і як треба жити! Пізніше, коли я переглядаю зроблені кадри, мене може, образно кажучи, накрити. Емоціями. Відчуттям їхнього болю, схованого глибоко в душі. Але під час зйомки я думаю тільки про зйомку, про режисуру кадру. Перед собою я бачу не людину з важкими травмами, а бачу свого роду артоб’єкт. Не форма тіла людини є прекрасною. Прекрасною є сама людина. І всі ці хлопці є у кадрі особливими. Я не знаю, чи моя робота допомагає їм побачити в собі красу. Але я надіюся, що через ці фото вони побачать себе такими ж прекрасними і сильними, якими бачу їх я. Думаю, що в процесі роботи у нас відбувається якийсь взаємний обмін енергетикою. І відбувається взаємне спілкування. Вони різні, дуже різні. Але часто досить відкрито розповідають про пережите. Правда, хтось говорить у минулому часі, а дехто і далі живе війною, гаряче розмірковує над тим, як її виграти, складає плани, як після повернення в Україну зможе допомагати фронту, побратимам…
Оксана слухала їхні історії і в якийсь момент подумала, що було б добре, якби ці історії чула не тільки вона. Так з’явився ще один її проект – ютуб-канал «Портрет»: там і розповіді про різних людей, й інтерв’ю з різними людьми, а в рубриці «В Пух і Прах» – надзвичайно цікаві сюжети розмов з Владиславом Жайворонком – воїном із позивним «Вікіпедія», одним із колишніх її фотогероїв, з яким вони розмірковують про життя, про війну, про час, про те, як його ефективно використовувати, яка справжня ціна часу, як його сприймати в умовах війни і там, на фронті, і в тилу…
А що ж фото, які вона робить, яка їхня подальша доля? Звичайно, вони є на електронних носіях у кожного із хлопців (до речі, проведено вже майже двадцять фотосесій). Вони є у власному архіві фотохудожниці. Має їх у своєму розпорядженні фонд Revived Soldiers Ukraine: якщо є можливість використовувати фото для агітації – чи ж треба чогось, більш переконливого – по збору коштів для фонду, який допомагає пораненим воїнам, то чом би й ні?! А ще окремі із цих фотографій уже були на виставках. В Чикаго, в Нью-Йорку, в Німеччині, в Україні – у Черкасах (спасибі об’єднанню українських фотографів «MYPH» («МІФ»), членом якого є Оксана КАМІ). Особлива приємність – коли її роботи були відібрані на 9-тий Всесвітній фотобієнале в Галереї Академії мистецтв міста Новий Сад у Сербії. Це, знаєте, щось означає, щоб у країні, яка в нинішній ситуації не вельми дружна до України, побачили ті фото, які показують людину і війну, які показують наслідки безумства, що їх коїть росія на нашій землі…
Поділилася мисткиня і планами організувати велику персональну виставку. Дві невеликі у творчій біографії Оксани КАМІ вже були: у 2006-му році – в Палаці мистецтв у Львові, а шість років тому – в Українському національному музеї в Чикаго, де відвідувачі могли бачити роботи її матері – художника-графіка Ольги Федорук і творчі роботи самої Оксани. Фото воїнів там ще не було. Бо це було ще до війни. На наступній виставці будуть. В центрі експозиції. Бо це – надто важливі і дорогі для неї фото. Надто важливих і дорогих для нас усіх людей. Чи не так?
Я ж перегортаю наступну сторінку нашої сьогоднішньої зустрічі і запрошую до знайомства зі ще одним не менш цікавим співбесідником – Данилом Терлецьким. Власне, для читачів «Сурми» пан Данило особливого представлення не потребує, оскільки постійно рекламує в газеті свої послуги як україномовний адвокат, який допоможе у ситуаціях дорожньо-транспортних пригод із травмами і не тільки. Але мене цим разом цікавили не його професійна діяльність, а дещо інше. Буваючи упродовж останніх років на різноманітних зустрічах, виставках, концертах, фестивалях, у ході яких проводили аукціони для збору коштів на допомогу Україні, неодноразово спостерігала, як переможцем торгів ставав саме пан Терлецький, жертвуючи таким чином сотні, тисячі доларів на благодійні цілі. Уявила собі, що, напевно, вдома у Терлецьких уже обладнаний такий собі міні-музей викуплених лотів, отож хотіла його побачити, сфотографувати і продемонструвати в газеті. Що із цього задуму вийшло – скажу пізніше, а зараз повернуся до нашої першої телефонної розмови з паном Данилом.
Українське ім’я мого співбесідника, українське прізвище, чудова українська мова – навіть не сумнівалася, що домовляюся про зустріч зі стовідсотковим за всіма параметрами українцем. Але все виявилося значно цікавішим, ніж я сподівалася. І були розставлені всі крапки над «і» у питанні про те, чому в його житті так багато знань про Україну, так багато переживань за долю України, так багато намагань допомогти Україні.
Хоч насправді Данило Терлецький – американець. Але українського походження. У третьому поколінні. Ще після Першої світової війни прибився до Америки, у Детройт, його прадід Василь зі Станіславщини (тепер – Івано-Франківщина). Дід Іван із Заболотова і бабуся Оля з Городенки познайомилися в Німеччині, куди були вивезені у роки Другої світової. Після звільнення із таборів американськими солдатами вони не ризикнули повертатися додому, бо це могло означати дорогу на Сибір, а також добулися до Детройту. Тут у них народилося троє синів. Один із них – Євген – це батько Данила. З його мамою – Олею, яка народилася в Аргентині, а потім переїхала до Чикаго, батько познайомився на одній із молодіжних зустрічей, оскільки обоє були членами Спілки Української Молоді. А вже наступне покоління роду Терлецьких – це Данило, ще один його брат і сестра.
Він із дитинства добре знав свій родовід, шанував його історію. Знав і шанував історію України. До восьмого класу ходив до приватної української греко-католицької школи, крім неї – ще й до суботньої. Зізнається: суботню не дуже любив, але батьки змушували. Мама казала: колись будеш вдячний… І тепер він погоджується, що правда на боці мами. А ще, коли він удома розмовляв англійською, мама казала: ото кагебісти слухають і тішаться, що ти не хочеш говорити українською. І йому здавалося, що за вікном справді хтось стоїть. І слухає. І тішиться. А він не хотів, щоб кагебісти (уже знав, хто це такі) тішилися. Тому українською вправлявся повсякчас і, все життя проживши в Америці, навчаючись в англомовній старшій школі, потім – в університеті, розмовляє нею без жодного акценту. Це надзвичайно допомагає йому в роботі. І сама робота допомагає вдосконалювати знання мови. Тому що серед його клієнтів – дуже багато українців.
Він – адвокат. Це була мрія його родини. Особливо діда Івана, який завжди мав для онука єдину пораду і настанову – «гризти» книжки. Казав: моє покоління працює на заводі, щоб ти там не працював; ти маєш стати доктором права. На жаль, дід не дожив до того часу, щоб побачити Данила адвокатом. А бабуся тримала в руках щойно отриманий ним диплом бакалавра.
Він – адвокат. Це була і його мрія. «Бо для мене справедливість є дуже важливим критерієм життя», – каже. Й отримує велике задоволення від професійного служіння людям. Особливо тим, хто розмовляє українською мовою.
«Люди приїжджають з України до Америки не завжди тому, що дуже цього хотіли, а часто тому, що так склалися обставини, – розмірковує Данило Терлецький. – Іноді цей переїзд стає для них шоком, бо потрапляють в інший світ, в інші умови життя, де працюють інші закони. І я, як американець, можу їм допомогти». Працювати з українцями – він розцінює це і як честь, і як обов’язок, і як данину шани тій землі, з якої походить його рід.
За своїх 42 роки Данило їздив до України шість разів. Уперше – коли йому було 19-ть, і група СУМівців із Детройту вирушила до Києва на відзначення річниці Незалежності. Чи пам’ятає свої враження? Так, пам’ятає. Каже, що до того часу уявляв Україну за розповідями своїх дідів: поля, криївки, партизани… А тому був позитивно вражений тим, що побачив насправді. І від тоді ще більше зацікавився усім, що відбувається в Україні, спостерігав за шляхом її розвитку.
– Я відчуваю дуже велику близькість до України. Я аналізую різні процеси і помічаю дуже велику важливість України у світі, – говорить пан Данило. – Тому що Україна була і залишається центром протистояння двох сторін: по один бік – зло, авторитарний режим, керманич величезної країни, який уявив себе царем з необмеженою владою і правом поневолювати народи; а з другого боку – демократичний світ, в якому людина – вільна, в якому інтереси людини, захист людини – це головне. Диктатор росії (як, до слова, і Китаю) не може почуватися спокійно і погоджуватися на ті демократичні умови, які після Другої світової війни поширила у світі Америка. А Україна вирішила їх прийняти. Україна обрала шлях до демократичних засад, до демократичних цінностей. Тих, які працюють у Західній Європі, які працюють в Америці. Тому існування такої України вкрай невигідне для кремля. Ось вам і причина війни. Ця війна стосується насправді не тільки України, хоч саме її обрали об’єктом нападу. Вона стосується демократичних цінностей у всьому світі. Якщо впаде Україна, то впаде цілий світ. Не відразу, поступово, але впаде. І це треба розуміти. І тому треба допомогти Україні вистояти, перемогти. І треба про це говорити. І треба за це просити, переконувати, агітувати, показуючи те, що сьогодні відбувається на українській землі. Особливо ж слід популяризувати Україну в американському суспільстві.
Власне, цим і займається Данило Терлецький у своїй громадській діяльності. Спілкуючись з українцями в Америці, він прийшов до висновку, що українські громади дуже мало розповідають у соцмережах про реальний стан речей в Україні англійською мовою. Тому, крім виступів на радіо, крім інтерв’ю телеканалам, тепер у системі Google працює програма Danylo Terleckyj Ukraine Watch Podcast: його гостями і цікавими спірозмовниками стають американські й українські політики, аналітики, політологи, представники органів влади, з якими разом вони розмірковують і над ситуацією в Україні, і над долею демократії у світі.
А що ж із лотами, які, жертвуючи на благодійність, викуповував на аукціонах Данило Терлецький? Чи можна побачити отой його домашній міні-музей? Не повірите, але ні, не можна. Бо його нема. І викуплених лотів нема. Хоча були. І картини, і намиста, і прапори із підписом Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, і пляшки вина з його ж підписом, був навіть уламок збитої нашою ППО російської ракети, перетворений на сувенір… Все це справді пан Данило викуповував, однак потім… віддавав для розіграшу на інших аукціонах, щоб таким чином збільшувалася сума допомоги Україні й українським захисникам. Собі залишив тільки боксерські рукавиці із підписом Віталія Кличка. Каже: вони мене надихають. І роботу художника Нікіти Тітова залишив – імпровізацію за творами Марії Приймаченко. А чому взагалі бере участь у благодійних аукціонах, якщо може жертвувати кошти (і робить це) поза ними? Відповідає: щоб розворушити присутніх у залі і підштовхнути інших до благодійної діяльності. А чому ж тоді все одно іде до переможного завершення торгів на свою користь? Бо я адвокат, каже, і люблю вигравати. Інакше немає сенсу змагатися. Ну, так, це вже – професійне…
* * *
І насамкінець ще один невеликий, зовсім не другорядний сюжет нинішньої публікації. Знаєте, чому розповіді про Оксану КАМІ і Данила Терлецького, про їхню благодійну і громадську діяльність на користь України об’єднані в одну газетну статтю? Тому що вони – подружжя. А поєднала їхні долі саме… Україна, подарувавши зустріч і знайомство за доволі неординарних обставин. На весіллі. Він був за свідка у свого друга з Детройту, який одружувався у Львові, вона була свідком у своєї подруги-нареченої. Каже: спочатку Данило їй не сподобався, здавався дещо зверхнім… Але розмова за розмовою – про філософію життя, про літературу, про мистецтво, про Всесвіт – і Оксана зрозуміла, що з ним є про що поговорити, що з ним цікаво. Чи могло це перерости у якісь серйозні стосунки? На той час важко було щось сказати, адже через кілька днів Данило полетів назад до Америки і їхні зустрічі та розмови перейшли в розряд віртуальних.
А що думав про це Данило? Колись, ще юнаком, він запитував батька: як ти вирішив, познайомившись з мамою, що вона – твоя доля? Тато відповів: я просто знав. Отак і Данило з першої ж зустрічі просто знав, що ця унікальна дівчина – його половинка…
У теплих спогадах залишилися знайомство, весілля друзів, побачення біля Львівського оперного, відстань через океан, спілкування у Скайпі, електронне листування. А гарною реальністю стала сім’я (майже 18 років разом), спільне життя в Детройті, переїзд до Чикаго, можливість тут присвятити себе улюбленій роботі (він – адвокатській практиці в Іллінойсі, її бізнес – фотостудія Oksana KAMI Portraits у північно-західній околиці Чикаго). Гарна реальність – це їхній чудовий синочок Юстин, продовжувач роду Терлецьких.
Вони різні. Вони можуть сперечатися. Вони мають свої погляди на життя. І цим доповнюють одне одного. І почуваються єдиним цілим. Бо мають єдність на рівні почуттів і відчуттів. І мають одну тему, в якій точно ніколи не сперечаються – любов до України, вболівання за долю України, допомога Україні.
«Те, що ми можемо робити, ми зобов’язані робити», – сказав на завершення нашої розмови Данило Терлецький. Справедливі слова. Прислухаймося. Вони повинні стати нормою життя для кожного із нас. Особливо сьогодні. Коли у вимірі часу – війна, люди, долі і ми, а у знаменнику – Україна.
Фото з особистого архіву
Оксани КАМІ.