«Чарівний глечик»: 20 років з вами і для вас
Скажіть, які асоціації викликає у вас поєднання слів «чарівний глечик»? Напевно, відразу уявляється щось цікаве – про чари ж бо йдеться. Напевно, згадується щось казкове – хто ж не читав у дитинстві казку про те, як Журавель готував для Лисиці частування у посудині з вузьким горлечком. Напевно, відчувається щось особливо затишне і домашнє, бо яка ж то українська оселя – та й без красиво розмальованого глечика на кухні. І, звичайно, відчувається щось дуже і дуже смачне, що його начаклує українська ґаздиня у глиняному горщечку для приємного здивування гостей.
А всі ці асоціації разом узяті сповна стосуються ресторану української кухні «Чарівний глечик» («Magic Jug») у Чикаго, який ось уже 20 років радує своїх відвідувачів і чарами, і казкою, і затишком, і всілякою смакотою, яку тут готують, подають і сердечно запрошують приходити ще.
Господинею у цьому закладі – гостинна і беручка до роботи Катерина Кравчук. Зараз пані Катерина господарює тут разом зі своєю дочкою Галиною, але два десятки літ тому, порадившись із чоловіком, зважилася розпочати власний бізнес сама. Можливо, дещо несподівано навіть для себе, хоча поратися на кухні любила завжди. Ще з дитинства, ще з України, коли намагалася придумувати щось оригінальне, аби приємно вразити свою чималеньку родину – їх було у батьків шестеро дітей.
По закінченні школи вирішила навчатися на технолога з приготування їжі, втім через певні життєві обставини за фахом жодного дня не працювала. Думала, що мрію свою так і не вдасться ніколи реалізувати. Але правду кажуть, що на все має прийти свій час. Сталося так і в долі Катерини.
У 1989 році вона приїхала до Америки, де на той час уже проживала її бабуся. Починала, як і більшість емігрантів, з прибирання, з догляду за дітьми, офіціанткою в ресторані. І страшенно тужила за домом. Сподівалася, що прогнати тугу зможе роботою біля землі: хотіла знайти такий заклад, після навчання в якому вона могла би… садити квіти. Однак друзі, які приходили у гості і до неї, і потім уже до її дітей, завжди захоплювалися смачним частуванням у домі Катерини. Хтось із них якось обмовився: а чому б вам не відкрити заклад зі стравами української кухні? І вона задумалася: справді, українців у Чикаго багато і не кожен має час біля плити годинами стояти; а ще ж приїжджають одинокі люди, молодь за студентськими візами, трокісти зі своїм життям на колесах не проти запастися улюбленими домашніми наїдками… Та чи зможе вона тягнути таку нелегку справу? Чоловік розвіяв її сумніви: зможеш! Чоловік підтримав: ти ж це любиш і вмієш! А коли Катерина зупинилася на назві «Глечик», Олександр додав: «Чарівний. Як і ти…»
Назва закладу виявилася дуже влучною і дуже символічною з огляду на те, що пані Катерина хотіла продемонструвати традиції галицької кухні з приготуванням страв у глечиках, у горщиках, й популяризувати таким чином надбання українського кулінарного мистецтва.
Взяли в оренду приміщення, в якому працюють і досі. Перші відвідувачі переступили поріг їхнього закладу 14 квітня 2004 року. Катерина пам’ятає: це була велика компанія хлопців-українців. Переживала, хвилювалася. Та вони сказали: ми думали, що тільки удома буває смачно, але тут у вас ще смачніше! І ці слова були для неї вартнішими від грошей, якими розрахувалися клієнти за обід.
Однак, власний бізнес – це завжди непросто, а тим більше, коли він стосується організації харчування людей, що є дуже відповідальною справою. Катерина буквально днювала і ночувала на роботі, але одними руками багато не зробиш і не заробиш, а працівників, які би переживали за роботу так, як вона, знайти було важко: приходили – і не затримувались. Тому не раз подумувала, навіть, чи не згорнути бізнес, бо наче щось робиш – а толку мало. Від такого кроку її врятувала дочка. І тепер, коли Галя каже: «Якби не мама – не було би «Чарівного глечика», пані Катерина стверджує своє: «Якби не Галя – “Чарівний глечик” був би уже закритий».
Взялися за справу удвох: Галя – зі своїми знаннями економіки і організації виробництва, Катерина – з традиційно великим бажанням працювати над рецептурою, урізноманітнювати і вдосконалювати меню для задоволення потреб відвідувачів їхнього ресторану. Наголос, зрозуміло, робився на стравах традиційної української кухні – як, наприклад, борщ, вареники, банош, голубці, деруни, галушки, печеня… Але й від запозичених наїдків з кухонь інших народів не відмовлялися: що ж поробиш, якщо клієнти люблять чебуреки або олів’є.
Особливо багато роботи було (і зараз є) перед нашими великими святами – Паскою чи Різдвом. Розсмакувавши, що тут справді готують смачно і по-домашньому, що продукти – тільки якісні, без усіляких хімічних добавок, відвідувачі буквально закидали «глечик» замовленнями.
– Колись ми самі мало не лишилися без куті, – пригадує пані Катерина. – Приходили ті, хто не встиг чи забув замовити, і я просто не могла відправляти людей з порожніми руками. Тому для себе згрібали ложкою кутю зі стінок каструлі.
Бувало по-всякому. Якось приготувала замовлення для двох чи трьох трокістів, а вони через негоду затрималися в дорозі. Дзвонять о четвертій пополудні: скоро будемо… Потім – о п’ятій… Потім ще через годину, і ще… Цілий Святвечір їй минув у очікуванні, але ж розуміла, що хлопці не винні. Приїхали майже опівночі. Питають, скільки треба заплатити. Катерина ж у відповідь: «Ви звідки родом? З Бережан? То заколядуйте мені якоїсь бережанської – ото й буде плата!»
Вона дуже дорожить своїми клієнтами. Тішиться, що серед них є багато постійних. Що переважна більшість – саме українці, хоча є і поляки, й американці. Що колись одинокі, неодружені і незаміжні, тепер приходять до них зі своїми сім’ями. А скільки разів було: хтось присяде за столиком засмучений чи зі сльозами на очах, і Катерина обв’язково спробує знайти для відвідувача слова розради чи поради, або ж просто вислухає, коли бачить, що людина хоче виговоритись…
Пригадує, як висловлювали вдячність за чудову атмосферу їхнього закладу знамениті гості, які приїжджали до Чикаго з України, – Ніна Матвієнко, Дмитро і Назарій Яремчуки, дует «Писанка», Павло Зібров, гурт «Друга ріка», політик Олег Тягнибок.
Каже, що з думкою про клієнтів і антураж свого закладу продумувала: стіни – із дерева, за зразком гуцульської колиби; на стінах – чудові картини авторства Володимира Монастирецького та Олени Діденко, які додають естетичної насолоди; а пані Олена навіть проводила для бажаючих майстер-клас із малювання картин на склі, бо ж і справді – не хлібом єдиним…
На жаль, життя час від часу вносить корективи і в особисті справи кожного із нас, і в бізнесові. Як це сталося, до прикладу, з коронавірусом.
– З початком оголошеної пандемії два тижні ми взагалі не працювали, – пригадує Катерина Кравчук. – Напевно, тоді кожен переживав, що далі буде і як. Через два тижні, які здавалися мені вічністю, я прийшла до ресторану, відімкнула двері і… заплакала, як дитина: темно, безлюдно… Але жити якось треба! Пускати всередину відвідувачів ми не могли, бо приміщення надто маленьке, зате взялися готувати харчі на виніс, і замовлень також не бракувало. Працювали практично удвох із Галею. Було важко, але ми на це не зважали, бо відчували, що потрібні людям. І пережили той складний час. Правда, думали, що так і продовжимо – у режимі роботи на виніс. Але люди не дали. Сказали: «Як це ви не відкриваєтеся? А де ми маємо посидіти по-домашньому? Ми хочемо спілкування. Ми хочемо чанахи з горщика, а не з коробочки…»
І в травні 22-го року зал ресторану знову відкрився для відвідувачів. Фактично тоді сформувалася і та професійна команда, яка працює зараз: власниця «Чарівного глечика» Катерина Кравчук, її дочка менеджер Галина Назаркевич, шеф-повар Марія Сокальська, помічники на кухні Наталя Швигіна, Наталя Банітюк, Оксана Каратник та Ірина Демків, – кожна вболіває за справу, яку робить, кожна дбає про належний імідж закладу, про задоволення потреб клієнтів. Працюють на совість. Готують з душею. Обслуговують з повагою. І за все це пані Катерина безмежно вдячна своїм працівникам.
Тільки от знову випробування випало на нашу спільну долю – цього разу випробування війною. І навіть на далекій відстані від рідної землі ми не можемо бути байдужі до того, що відбувається в Україні, де ненависна русня жорстоко і бездумно нищить наші території, нищить наш народ, де залишаються сиротами діти, де й самі діти гинуть.
– Ще у 14-му році, коли на сході України все тільки починалося, мої донечки Катруся і Діана, а було їм тоді 9 і 3 рочки, слухаючи наші розмови про напад росіян, передивляючись страшні кадри у теленовинах, стояли перед телевізором і плакали, – розповідає Галина Назаркевич. – А тепер, коли в Україні триває повномасштабна війна, ця тема є особливою у нашому житті, у наших розмовах, у нашій роботі. Молодша Діана, народжена уже в Америці, весь час запитує, що вона може зробити для України, відстежує, де і які івенти відбуваються на підтримку України, завжди старається знайти час, аби там побувати.
– Не стоїть осторонь цих подій і «Чарівний глечик», – продовжує пані Галина. – Коли в Україні розпочався увесь цей жах, у вікні нашого ресторану часто можна було побачити великий плакат із написом: «Заклад зачинений. Ми йдемо на мітинг. Бо нас убивають…» Допомогою не хваляться, та коли б мене запитали, чим ми допомагаємо Україні, я відповіла би наступним чином. По-перше, власне грошима, жертвуючи на збори для війська. По-друге, їжею, адже часто долучаємося до забезпечення благодійних зустрічей організацією харчування, якщо ці зустрічі відбуваються саме у такому форматі. По-третє, піснею…
Ви здивовані? А я чудово розумію, що має на увазі моя співрозмовниця, адже їхню сім’ю практично неможливо уявити поза творчістю. Передусім – пані Катерину, у якої любов до пісні – також із дитинства, з України. Донині пам’ятає, як у віці п’яти років уперше вийшла на сцену рідної Олеші, що на Івано-Франківщині, і під акомпанемент баяна в руках її 10-річного брата заспівала «Ой ходила дівчина бережком». З тих пір при всіх можливих випадках зі сценою не розлучалася. А ще – збирала і записувала народні пісні, яких знає, напевно, більше тисячі. І ладканки, що їх також без рахунку знала її матуся. Пам’ятає і свій перший виступ в Америці. Бабуся похвалилася у церкві Миколая, що до неї приїхала співоча онука і невдовзі Катерині запропонували виступити в українській громаді. З усмішкою згадує, як поважного віку організатор концерту підійшов до неї і на своєрідній мові старих українських емігрантів сказав: «Ти шпівай, лише аби то не були комунячькі пішні…» І Катерина, зважаючи, що зустріч відбувалася у переддень літнього Івана, затягнула акапельно: «Гей, Іване, Іване миленький, чому мені через тебе світ не веселенький?» З того часу десятки разів виступала на різноманітних святах, що їх організовували українці, в різних колективах, а тепер є незмінною учасницею фольклорного гурту «Свашки», якому дала життя Ольга Допілко.
Любить сцену і Галина Назаркевич. Ця любов у неї також іще з України, адже навчалася там грі на фортепіано (брат Роман також навчався у музичній школі, оскільки Катерина завжди заохочувала і підтримувала своїх дітей у бажанні займатися музикою), співала, мріяла про Львівську консерваторію. Однак не шкодує, що доля розпорядилася інакше. Сьогодні вона співає у церковному хорі церкви святого Йосифа Обручника, співає дуетом зі своєю донечкою, буває, що і втрьох виходять на сцену – бабуся Катерина з дочкою Галиною і внучкою Діаною, якій мав від кого передатися талант до співу.
Яке ж усе це має відношення до допомоги Україні, про що ми сказали вище? Найпряміше: усі троє вони бувають учасниками благодійних концертів, кошти з яких адресують чи загалом для війська, чи конкретно для поранених воїнів, які приїжджають до Америки на лікування.
А ще творчість має відношення до їхнього бізнесу. Так-так, я нічого не наплутала. Пані Катерина стовідсотково впевнена: їжа – це душа, це пісня, це материнська любов. Коли ставишся до її приготування саме так, то клієнти це відчувають. І тягнуться до твого закладу. Вона завжди каже своїм працівникам: на кухні не можна сваритися, не можна погані слова говорити, краще щось собі наспівуйте… Як вона й сама це робить. Дівчата, бувало, запитують: «У вас сьогодні щось особливо приємне сталося, що ви працюєте і співаєте?» Катерина тільки усміхнеться у відповідь: якраз навпаки, нині мені дуже важко, тому і шукаю порятунок у пісні… А ще, буває, котрась із дівчат гляне у вікно і як тільки хоче нарікати на дощ чи колючий вітер, Катерина одразу: «Яка чудова нині погода! Бог радує нас і сонцем, і дощами. Бог благословив нас життям. Він створив нас для радості і любові. А ми повинні дарувати цю радість і любов іншим…»
І дарують. Разом зі своїм «Чарівним глечиком». Приймають відвідувачів у невеликому затишному залі, який дозволяє помістити одночасно до 30-ти осіб. Приймають телефонні замовлення на приготування тих чи інших страв. Готують пакети з їжею на виніс, якщо це зручно для клієнта. Уже два роки працюють із застосунком Uber Eats. У них можна також замовити обслуговування на виїзді різноманітних приватних вечірок і навіть весіль.
А тепер занотуйте чи запам’ятайте: 6354 W Irving Park Rd, Chicago. Це і є адреса того місця, де ви знайдете чари, казку, домашню обстановку і смачну їжу. Недаремно ж називається ресторан «Чарівний глечик». І вже 20 років заклад працює поруч з вами, працює для вас. З ювілеєм!