України ніколи не бачила, але душу має українську
Якщо ти, читачу, переглянув фотографії, надруковані на цих газетних сторінках, то, мабуть, подумав, що сьогоднішня моя розповідь буде про якийсь український народознавчий музей. Однак, мушу сказати, що ти помилився. Це оселя. Звичайна оселя. В старому американському будинку. На одній із затишних вуличок Чикаго. Ти здивований? Вірю, бо і я здивувалася, коли переступила її поріг. І також подумала, що потрапила до музею – українських старожитностей, українського духу, української культури.
А господинею тут – Долорес Заставна. З цією дивовижною жінкою ми познайомилися більше року тому на осінньому ярмарку у церкві святого Миколая. Вона стояла біля великої вітрини, пропонуючи для продажу різноманітні керамічні вироби. «Це ваші роботи?» – запитала. «Мої», – почула у відповідь і ще тоді вирішила, що коли-небудь обов’язково розповім про майстриню у газеті «Сурма».
Й ось я в її оселі і справді приємно дивуюся: при нашому торішньому знайомстві нічого такого і уявити собі не могла. Думала, що зустрінемось, поговоримо тільки про керамічні фігурки, які вона виготовляє, та й усе. І тим паче не могла уявити, яку непросту історію сім’ї Заставних я почую, як багато болю випало на долю самої Долорес, адже з великої родини – батько, мати, четверо донечок – залишилась вона сама, усіх їй судилося поховати. Я дивувалася великій внутрішній силі цієї тендітної жінки, її умінню ховати біль у потаємних закутках своєї душі, а до людей іти зі світлом в очах і посмішкою на обличчі. А ще дивувалася її великій любові до України і українського мистецтва – людини, яка народилася в Америці, яка ніколи в Україні не була, яка має таке дивне для нас іспанське ім’я, яка чудово розмовляє українською… Ви заінтриговані? Тоді все по порядку.
Її батьки – українці, обоє були 1922 року народження. Батько – родом із села Воскресінці Рогатинського району, що на Івано-Франківщині, мама – з села Модричі, що на Львівщині. Вони познайомилися в Німеччині, куди були вивезені у роки Другої світової війни на примусові роботи. Клим працював у шахті, Емілія – прислугою у багатому домі. І хоч обоє були підневільними людьми, однак молодість брала своє і світле почуття кохання, яке виникло між хлопцем і дівчиною, переросло у бажання створити сім’ю. Німецькі закони для остарбайтерів цього не забороняли і вони поєднали свої долі. Клим, попри основну роботу, ані хвилини не сидів марно: треба було утримувати сім’ю, адже у 1946 і 1948 роках Господь нагородив їх донечками – Марією і Надією.
Він був умілим господарем і надзвичайно доброю людиною. Колись побачив, як якась жінка ледве тягне із лісу велику в’язку дров, тож кинувся допомогти їй. Познайомилися. Виявилася також українкою. Мешкала неподалік. Прощаючись, сказала: ти такий добрий, я тебе ніколи не забуду. І не забула. Виїхавши до Америки, пані Катерина допоможе перебратися туди і родині Клима Заставного. Звісно, їх тягнутиме додому, але в рідних краях гуляли совіти і легко було потрапити до числа тих, кого пакували на Сибір. Тому і зважилися Заставні на далеку і нелегку дорогу. Далеку, бо й уяви не мали, як то – долати безмірний океан. Нелегку, бо на Бога надія, що допливеш сам, а тут ще й двійко діток малих, і під серцем у матері – третє дитя…
Спочатку прибули до Нью-Йорка, потім переїхали до Чикаго. Тут у 1951 році народилася Іринка.
– Тато працював на фабриці, мама – від юнії на клінінгу. Було їм нелегко: навколо все чуже, нічого не знають і не розуміють, робота, малі діти, одягати-годувати треба, за рентоване житло платити треба… Освоїтися у новому житті їм допомагала сусідка – мексиканка Долорес, тому, коли я народилася через два роки після Іринки, мама і назвала мене на її честь, – розповідає моя співрозмовниця чистою українською мовою, хоч усе своє життя прожила в американському середовищі.
– А чому ви дивуєтеся? То моя перша мова! – каже з якоюсь особливою любов’ю, з особливим гонором. У хаті розмовляли між собою тільки українською. І багато говорили про Україну: хоч і жила вона у споминах мами і тата бідною, розтерзаною війною, однак залишалася особливим місцем на землі. А ще її батьки, хоч і не мали великих заробітків, однак знаходили гроші, аби діти навчалися у школі при катедрі святого отця Миколая, а вона була платною.
– Пам’ятаю нашу вчительку на прізвище Кавка, – розповідає Долорес. – З нею ми вивчали українську мову, літературу, вона багато розказувала нам про історію України, про роки Голодомору. Та коли говорила, що люди тоді їли собак, котів і навіть… людей, то ми думали, що вона трохи хвора на голову. Ми не вірили, що це може бути правдою. Після того я сама багато читала про Україну і знаю, які терпіння пережив на своєму віку український нарід. А тепер знову переживає. Оця війна… Напевно, якби мої батьки встали із могил, то не повірили би, що це відбувається насправді. А, може, би й повірили. Бо москва завжди пхалася до України. Виїхавши до Америки, мій тато разом із нашою найстаршою сестрою Марійкою перший і єдиний раз був в Україні у 1971 році. Далі Львова він не мав права виїжджати, а йому ж так хотілося переступити поріг рідної хати! Під покровом ночі хтось із родини допоміг йому поїхати додому…
Клима зустрічало тоді, певно, усе село. І матуся з короваєм на вишитому рушнику. А йому аж серце стиснулося: пам’ятав маму молодою, дужою, а після тридцяти років розлуки зустрів постарілою, з глибокими зморшками на обличчі… Не встигли й кількома словами перекинутись, як раптом на порозі стали якісь чужаки і до тата: хто ти? звідки? чому тут? чому приїхав у село? Йому аж сльози скрутилися на очах: «Я хотів бачити маму!..»
– Забрали тоді їх із сестрою із хати, тато боявся, що взагалі не відпустять, але незнайомці просто наказали негайно покинути село. Коли ж до тата у Львів приїжджали родичі, то вони не мали права заходити до готелю, зустрічалися на лавочці серед міста. А збоку завжди сидів хтось незнайомий і слухав усі їхні розмови, – продовжує свою розповідь Долорес. – Тато повернувся до Америки в дуже пригніченому стані, увесь час висилав родині пакунки з речами, аби й самі мали, аби продавали, бо жили дуже бідно. А мама жодного разу так і не їхала звідси до України… Боялася…
Однак вони належали до того покоління емігрантів, які творили для себе маленьку Україну тут, на американській землі. А її осердям була рідна церква, де підтримувалася батьківська віра, мова, звичаї, обряди. Долорес показує фотографії великого мистецького колективу і навіть вінілову пластинку із записами пісень ансамблю «Верховина» при катедральному храмі святого отця Миколая, у якому співали вони із сестрою Надією. До ансамблю входили юний хор, група гітаристів, танцювальна група і молодечий хор. Влітку 1974-го року колектив мав трьохтижневу поїздку до Європи, відвідавши Рим, де склали низький поклін Папі Павлові VI та Блаженнішому Первоєрархові УГКЦ Кир Йосифові, відвідавши низку італійських міст, а також Мюнхен, Париж і Лондон, де вітали українців рідним словом і піснею. Їм, пригадує Долорес, і справді аплодували стоячи, зі сльозами на очах, адже в репертуарі колективу були такі твори як молитва «Царю небесний», пісні на вірші Тараса Шевченка, «Червона рута» Володимира Івасюка, народні пісні «Стоїть явір над водою», «Вилітали орли», «Ой, у вишневому садочку», повстанська пісня «Збудися, Україно»... А свої концертні програми вони завершували словами: «Лети, наша пісне, у світ! Скажи йому, що живе українська душа; скажи, що як колись, так і тепер, наша пісня – невмируща, бо вона найкраща!»
Пані Долорес розповідає про все це з особливою інтонацією в голосі, адже Україна була і залишається частинкою її душі і світу її захоплень. Як, наприклад, захоплення керамікою, яка нас і познайомила.
– То було, певно, сорок років тому, коли ми із сестрою пішли до сусідки-українки, і я похвалила вазу у неї на столі, – пригадує Долорес. – Чомусь відчула, що також могла би щось подібне зробити. Звичайно, знань і навиків бракувало, тому, за порадою сусідки, почала займатися у студії її вчителя Михайла Гуміняка, де навчалася три роки, маю диплом про закінчення українського народного мистецького класу. Вчитель багато розповідав нам про історію української кераміки, показував зразки виробів, зразки розпису з гуцульськими, полтавськими, київськими мотивами, зразки трипільської культури. Вивчали ми й американську кераміку, та все ж мені більше подобалися українські орнаменти, багато з яких, розмальовуючи вироби, я придумувала сама.
І показує свою найпершу роботу – тарілку, а також вази, підсвічники. Разом з ними показує і трофеї, як каже Долорес, – нагороди за участь у різноманітних виставках-продажах, чимало з яких було в межах американських мистецьких вернісажів. Хоча найчастіше свої вироби вони вивозили на виставки і ярмарки, які відбувалися в українській громаді. Вони – це мама Емілія і її донечки, які так і назвали сімейний бізнес – «ZASTAWNYJ CERAMICS», облаштувавши у підвалі свого будинку справжню майстерню – з сировиною для виготовлення виробів, з формами для фігурок, зі спеціальним п’єцом для їхнього випалювання, з усіма допоміжними матеріалами.
Тепер у бізнесі Долорес залишилася сама. Вона вже й бізнесом це не називає. Каже: то просто моє захоплення, моя справа до душі і пам’ять про моїх найдорожчих людей, які так швидко відійшли в інший світ.
Спочатку померла сестра Іринка, мала 18 років, хворіла. Її смерть психологічно дуже підкосила усю сім’ю, вони навіть переїхали в інше житло, бо мама казала, що їй важко бути у тій хаті, де не стало дитини. Потім Долорес поховала маму, через якийсь час – батька. Ще через якийсь час одна за одною померли її сестри Надя і Марійка. Їм було за 60, але склалося так, що сімей не мали, єдиною найближчою, найріднішою людиною була для них Долорес. А вони – для неї. Тому, втративши усіх, Долорес відчувала на душі і в серці великий тягар. Пішла до священника: «Отче, чого так сталося, що вся моя родина пішла від мене?» Той відповів: «Нам не дано цього знати. Але ми мусимо розуміти, що у Бога на кожного із нас є свій план. І Бог дає людині стільки, скільки вона може винести, витерпіти. Тому кріпися і молися за свою родину….»
У церкві їй добре. Тут вона розмовляє з Богом, розмовляє молитвою зі своїми рідними. Тут зустрічається і спілкується з гарними людьми. «Це – моя церква», – каже з любов’ю Долорес про собор святого Миколая. До пенсії вона працювала секретарем в одній із державних установ, а тому потім охоче взялася вести у церкві книгу записів про шлюби, хрестини, похорони, всілякі інші нотатки із життя церковної парафії, серед яких знайшла хвилюючий рядочок про благословенний рідною церквою у 1953 році шлюб її батьків. І сама вона брала шлюб у своїй церкві. З американцем Стівом Сабером.
– Я щаслива, бо дав мені Бог файного чоловіка і двох чудових діточок, – каже Долорес. А далі розповідає, як познайомилася зі Стівом у Лас-Вегасі, куди поїхала з товаришкою на вихідні. Як від першої ж розмови знала, що Стів буде її чоловіком, бо він дуже тепло і гарно говорив про своїх батьків, про свою багатодітну родину, і Долорес відчула, що з такою людиною не страшно пов’язати своє життя. Розповідає, як чекала його чотири роки, поки Стів служив пілотом у корпусі морської піхоти США. Як вони писали одне одному листи – зберігають їх донині у великій коробці, жартуючи, що за тими листами можна написати книгу про історію їхнього кохання.
Тих листів і різноманітних святкових листівок, пам’ятних фотографій є у неї більше сотні. Звичайно, вони не виставлені напоказ, бо це – надто особисте. Зате виставлені на поличках сотні керамічних виробів – тарелів, вазочок, посуду, фігурок, писанок, через що її оселя справді нагадує музей. Серед тих виробів – і її особисті роботи, і куплені, якщо якась річ сподобалася, і подаровані – друзі знають світ захоплень Долорес. А бачили б ви, скільки виробів є у підвалі її будинку: над ними ще треба працювати, розмалювати, полити глазуром, щоб вони набули товарного вигляду і прикрасили, зігріли життя тих, хто ці вироби придбає.
Гадаєте, що кераміка – це єдина колекція Долорес? І знову помиляєтеся. Взагалі-то передусім вона почала колекціонувати… ляльки. Чому? Була ще зовсім дитиною, як мама купила їй у магазині вживаних речей стару маленьку ляльку – на дорогі красиві іграшки грошей у сім’ї тоді не було. А коли сусідський хлопчик кинув ту ляльку до землі і розбив, Долорес, ковтаючи сльози, вирішила, що буде мати таких іграшок багато-багато… І має. Близько ста. Красивих, доглянутих. У вишиванках, у в’язаних костюмчиках, які виготовляла сама. Каже: зберігаю, щоб віддати онукам, якими, сподіваюся, ощасливлять мене мої діти.
В оселі Долорес є також десятки картин – скуповувала їх на гараж-сейлах, на ярмарках, бо впадали у вічі зображеними українськими сюжетами. Поруч – вишиті і намальовані ікони, дерев’яні хрести і розп’яття, вирізьблені на дереві портрети Шевченка і Франка, старенький, з пожовклими сторінками «Кобзар». На диванах і ліжках – барвисті вишиті подушки.
– Стів не заперечує проти такого українського духу у вашій оселі? – запитую її господиню.
– Та ні, каже, що це все гарно, що йому подобається, – відповідає. – Чоловік у мене файний, – вкотре повторює це колоритне українське слово, яким дає зрозуміти, що Стів у неї і красивий, і розумний, і добрий, і надійний. А чи має якісь свої захоплення?
– Має, – каже Долорес. – Навчився пиво варити. На ютубі шукав способи і рецепти, а пристрій, аби не купувати, бо дорого, змайстрував сам. Для нього це не стало проблемою, тому що все життя працював із технікою. Тепер маємо своє пиво – і для себе, і для друзів, і для продажу. Ота колекція – то вже по його лінії: Долорес показує на дві полиці із пивними кухлями – сучасними і старовинними.
А поруч – ще кілька справді раритетних речей: дошки для прання – дерев’яна основа із гофрованим оцинкованим листом зверху; старовинна праска, яку треба було розкалювати на вогні, аби прасувати речі; металічні терези із двома шальками для зважування. Ніби не так давно були вони частиною побуту і в Америці, однак прогрес пішов такими швидкими темпами, що ці речі набули статусу музейних експонатів навіть для її доньки і сина. Ще один «експонат», який на згадку зберігає для них мама, – це пеленка, що нею накривала Долорес своїх дітей у колисочці, в'язана нитками кольорів синьо-жовтого прапора України.
– Моя дочка також вміє гарно малювати. Спочатку навіть планувала займатися арттерапією, але потім переключилася на іншу не менш важливу діяльність – працює з молодими людьми, з дітьми, які мають певні проблеми, які вирішували покінчувати життя самогубством, – розповідає Долорес. – А син – військовий пілот. Пішов слідами батька. Завжди кажу йому: ти ж пам’ятай, що маєш козацьку кров, що маєш бути і відважним, і мудрим у рішеннях, і добрим душею.
Не сумніваюся, що їхні діти такими і є, бо мали від кого цьому навчитися. Наступна «колекція» Долорес – свідчення того.
– «Колекціоную» котів, – усміхається моя співрозмовниця. І на мій здивований погляд (не бачу жодної фігурки) додає, що йдеться про живих котів. Тепер їх у неї шістнадцять. Минулими роками бувало й більше. Котрихось люди викидали, а вона підбирала, котрісь самі прибивалися, внутрішньо відчуваючи, що будуть тут у теплі і нагодовані. Мають свою територію зі «спальними місцями» на задньому дворику її будинку, а коли морози – гріються у підвалі.
– Клопітно? Звичайно, що так. Зате на нашій вулиці щурів нема, – зауважує Долорес, натякаючи на справді велику проблему Чикаго. – А моя старша коліжанка каже, що колись на небі мною буде опікуватися святий Франциск, який при житті опікувався тваринами і довкіллям. Ми всі мусимо пам’ятати, що раніше чи пізніше опинимося на небі. І чогось доброго там треба заслужити чимось добрим тут, на землі. А час біжить…
Отой час, який відраховує ще одна її колекція – колекція настінних годинників. Старовинних, красивих, оброблених деревом, прикрашених різними фігурками, з тягарцями на ланцюжках.
Отой час, що дуже особливими способом зафіксований в дуже особливій її колекції – товстелезній папці з паперами, які є своєрідною історією їхньої сім’ї в документах. Тут, до прикладу, збереглися квитки, що їх купляли батьки, коли їхали до Америки, коли переїжджали з Нью-Йорка до Чикаго, коли тато літав до України; тут є найперші квитанції про зарплати батьків; тут є свідоцтва про народження, про одруження, про хрещення, про смерті; є різноманітні посвідки, документи про освіту – сотні документів з України, з Німеччини, з американського періоду життя.
– Звичайно, я все це залишу дітям, онукам, щоб вони знали свій родовід, щоб гордилися ним, щоб розуміли, як багато пережито, – говорить Долорес.
… Ось така вона, ця дивовижна жінка – з американським місцем народження, з іспанським іменем і з українською душею. Я вірю, що чорні дні, які сьогодні переживає Україна, минуть, що наступить мир, і тоді Долорес врешті здійснить свою мрію – поїде до України, аби побачити ту землю, любові до якої і відчуття якої є так багато у її житті. Родичі давно запрошують…