Головне у житті – вірити. У любов, у мрію, у силу молитви
Саме з такими думками виходила я із залу, де відбувався прем’єрний показ кінофільму «Дива Вервички». Це була зворушлива стрічка тривалістю трохи більше тридцяти хвилин, яка, однак, вмістила в собі десять дивовижних, до того ж невигаданих історій. Історій, у яких показана сила віри, сила молитви. І у випадку дорослих, і навіть у випадку ще дуже-дуже дитячих проблем. А демонстрували це на екрані діти – учасники акторського гуртка «Кіномалятко», який працює при церкві Непорочного Зачаття у містечку Палатайн.
Отже знайомтеся: Вікторія Боднар, Злата Допілко, Ярина Кріцак, Олег Крепкий, Софія Мандюк, Марк Топольницький, Єва Саранчук, Оля Семенюк, Віталій Сторожишин, Володимир Сторожишин, Тая Щербан, Міла Власова, Вікторія Зеленко – на своїх щотижневих заняттях ці хлопчики і дівчатка відпрацьовують дикцію, артикуляцію, вправляються у рольових іграх, навчаються поводитися перед камерою, брати інтерв’ю, висловлювати свої думки. Цілком можливо, що хтось із них пов’яже своє доросле майбутнє з телебаченням чи кіноіндустрією. А якщо й ні, то їхня участь у «Кіномалятку» все одно не мине безслідно, адже цей гурток створювався для християнського, духовного розвитку дітей. Змістом його діяльності є наука добра, любові, віри у силу молитви, у повсякчасну присутність Бога у нашому житті.
Саме таким задумала своє дітище Оксана Свідрук. Дитячий кіногурток, режисерська робота стали частковим втіленням її власних мрій, пошуком себе у реалізації тих душевних і духовних роздумів, вражень, переживань, якими завжди була і є наповнена її творча натура.
Тому спочатку познайомимося з нею – з Оксаною, яка, втім, про себе хоче розповідати якнайменше, а завжди щиро вдячна Богу і долі за усіх чудових людей, з якими зводять її життєві дороги. Та оскільки я вже бачила чимало мистецьких відеоробіт Оксани, мені було цікаво дізнатися, чому і як все це стало не просто її захопленням, а справою життя. Тому уявіть собі: вони з подружкою ще досить малими дітьми мріяли, що будуть мати власний телеканал (навіть назву придумали – «Вітамінка»), і розповідатимуть там новини, демонструватимуть різні ігри, розмови з гарними людьми – спочатку у межах рідної Городенки (райцентр на Івано-Франківщині), а там може вдасться і розширити межі глядацької аудиторії.
Підростаючи, Оксана мріяла про театральний інститут імені Карпенка-Карого і… вступила в Університет Короля Данила вивчати правознавство. Такою була мрія її батьків, і вона, як слухняна дитина, не хотіла їх розчаровувати. Хоча, якщо чесно, то навчанням була задоволена, мала хороших викладачів і вважала, що навіть вивчення сухих предметів можна перетворювати на маленьке театралізоване дійство. Як, наприклад, науку ведення слідства чи адвокатську діяльність. Але, уявляючи себе слідчим прокуратури, навіть теоретично відчувала: трупні плями – це точно не моє…
Тому, реалізовуючи мрію батьків, і про свою не забувала. Поки навчалася – підробляла, відмовляла собі у придбанні модного одягу, складала гроші і, отримавши дипломом юриста, поїхала до Києва, де на телеканалі «Інтер» стала студенткою Інтершколи. Опановувала фах журналіста. Однак практичні заняття у програмах «Жди меня», «Стосується кожного» і «Розсміши коміка», робота молодшим редактором на телеканалі переконували у тому, що хотіла би займатися режисурою. А ще вона вірила, що мрії мають властивість здійснюватися.
Оксана через усе своє життя іде з вірою. Іде з молитвою. І не раз пересвідчуючись у цьому, хоче показати, як молитва працює у долі кожного із нас тут і зараз. Показати на прикладі інших людей і на власному. Тому що… Вирушивши колись із подружкою в подорож до Ізраїлю, вона молилася там до Богородиці, щоб пізнати у житті справжнє кохання. Казала: хочу любові щирої, спокійної і гармонійної. Чи стріла таку? Стріла. Недаремно ж привезла із собою ікону Богородиці-Годувальниці і не раз засилала до милого образу свої молитви.
Згодом випала нагода поїхати у Чикаго, на весілля подружки. Коли збиралася у дорогу, до неї звернулися із проханням взяти до Америки маленьку передачу – земляк приїхав у відпустку в Україну і випадково прихопив із собою ключі від трака, які треба було терміново передати назад. Звісно ж, погодилася допомогти. А молитва уже працювала… Оксана думала, що везе із собою ключі від вантажівки, а виявилося, що везе ключі від свого щастя: за ними прийшов новий водій фури зі своїм неодруженим братом; познайомились з Володимиром просто для дружби, а він виявився тим, хто подарував їй оту вимолену спокійну і гармонійну любов.
Спочатку сам приїжджав до неї в Україну (після весілля подружки Оксана повернулася додому), а потім забрав із собою до Чикаго. Коли вони готувалася до вінчання, то сухі тексти методичної літератури чомусь не торкалися душі. Поділилася своїми переживаннями з отцем Михайлом Кузьмою. Отець порадив пройти у католицькій церкві спеціальний курс під назвою «Be loved!» («Бути коханим!»). Майбутні наречені відвідували заняття удвох і переконалися, що недарма: коли вінчалися, Оксана відчувала, що це – справді посланий їй Богом чоловік, і що обряд вінчання дає силу і захист людям, які стають сім’єю. Тому виношує мрію створювати відеопроекти для підготовки дівчаток до одруження, до вінчання змалечку. Адже весілля – це не просто красива біла сукня, фото і відео на згадку. А подружнє життя – це не просто уміння дивитися одне на одного, це уміння дивитися в одному напрямку, уміння відчувати споріднену душу.
Як відчуває Оксану її чоловік. Так, її влаштовувала здебільшого технічна робота, якою на початках вона займалася в одній із тракових компаній, влаштовувала оплата праці, чудовий колектив, навіть можливість робити рекламні ролики для компанії, але душі бракувало творчості. І на черговий день народження Володимир подарував коханій рік навчання у New York Film Academy. Це була фантастика! Це було те, чому вона хотіла навчатися: режисура, елементи сценарію, трансформація його на екран, робота з камерою, операторські зйомки…
Її дипломним проектом стала короткометражка «Матері веселки» – фільм про матерів, які втратили своїх діток в період вагітності. Вона хотіла показати, що якою б травмою не стала для жінки втрата її дитинки, але треба знайти в собі сили зрозуміти, що ці діти ангелятами повертаються на небо, що до них можна молитися, що вони стають для своїх батьків небесними ангелами-охоронцями. Так, болить, але саме молитва допомагає переживати цей біль правильно. Цей і всякий інший, без яких, на жаль, не обходиться земне життя людини.
Коли померла мама, Оксані здавалося, що світ втратив усі свої барви і принади. З важкої депресії її вивів отець Михайло Кузьма, і вона небезпідставно називає отця своїм духовним наставником, бо знає: в будь-якій ситуації отець знайде найпотрібніші слова і поради, аби заспокоїти розтривожену душу. От і тоді сказав: шукай силу у молитві… А ще відправив її в Боснію, в Меджигор’є, де Оксана прожила більше місяця у спільноті «Світло Марії».
– Там я навчилася молитися на вервиці, постити, читати Біблію, там я відчула Божу Любов, – розповідає Оксана. – З того моменту моє життя змінилося, я зрозуміла, що моя депресія і мої страждання маминій душі не допоможуть, а молитва допоможе. І я вдячна отцю Михайлу за його батьківську турботу, за те, що у новій американській діаспорі нашої парафії я почала духовно рости. Отець навчив мене віддати себе в руки Богородиці. І ми створили таку ж спільноту «Світло Марії» уже в Палатайні. Для мене дуже важливо, що наша церква Непорочного Зачаття Діви Марії підтримує молодь, приймає її і мотивує до духовного розвитку. У нас відбуваються цікаві духовні зустрічі, навчання з отцем, ми читаємо Біблію, організовуємо сучасні модерні християнські заходи, які дуже популярні серед молоді, співаємо вервицю під гітару, подорожуємо разом в Огайо на прощі…
А ще надзвичайно цікавим періодом життя Оксани Свідрук стала робота над фільмом про їхню церкву, коли наближався 60-літній ювілей парафії. Бо такої минувшини торкнулася – справді неймовірної! Бо з такими людьми спілкувалася – справді дивовижними!
Хіба ж могла не вразити історія Олександри та Івана Коцьків, які з приятелями купили клаптик землі і вночі почали лопатами копати фундамент під майбутню церковну споруду! Хіба могла не вразити зустріч з найстаршою на той час парафіянкою церкви Марією Ступінь, яка в силу свого віку (через три місяці їй мало виповнитися 100 років) і стану здоров’я уже практично не розмовляла і нічого не пам’ятала, та коли Оксана, з надією хоч щось записати для інтерв’ю, промовила біля жінки: «Може, молитвою поділитесь…», та почала промовляти кволими вустами «Вірую» і «Отче наш»! І потім ледь чутно додала: «Мама водила мене до церкви… Я ходила з нею і також молилася..,» – це були останні слова пані Марії: через кілька тижнів вона померла. А чого варта щедрість душі Мирослави Кекіш, яка колись разом із чоловіком поофірувала гроші на дзвіницю до тієї найпершої церкви, а тепер, коли на місці старої постала нова споруда, знову зафондувала гроші на нову дзвіницю. Або як не захоплюватися пані Любою Лукомською – великою прихильницею церкви, дуже цінним і активним волонтером, яка всім намагається допомагати, яка складала значні пожертви на будівництво церкви. Або ж чи можна не схилити голови перед Мироном та Оксаною Добровольськими, яким доля відміряла уже понад дев’ять десятків літ, а вони й нині приходять разом з усіма вареники ліпити, аби з їхнього продажу заробляти кошти на допомогу ЗСУ?!
Справді дивовижні наші люди, які привезли із собою за океан віру, мову, любов до рідної української землі і передають це багатство своїм дітям та онукам. І Оксана Свідрук старається зафільмувати якнайбільше таких розмов, такого спілкування, таких зустрічей, адже кожне фото і кожен відеосюжет стають надбанням для прийдешніх поколінь. Тому її часто можна побачити на різноманітних івентах з відеокамерою в руках.
– Своєю творчою роботою Оксана зайняла цікаву і важливу нішу у житті української громади Чикаго, – каже керівник вокальної студії «Оберіг» Ольга Допілко. Каже небезпідставно, адже з її вихованцями Оксана Свідрук відзняла уже більше десяти відеороликів на пісні, які виконують діти. Тобто склався такий гарний творчий тандем студії «Оберіг» і компанії «Вітамінка» (саме так, пам’ятаючи дитячу мрію, назвала Оксана свою компанію з надання відеопослуг). А буквально найсвіжіша їхня робота – кліп на пісню «Герої», написану для фольклорного гурту «Свашки», яким також керує Ольга Допілко. І пригадує:
– Для нашого гурту це був перший досвід таких зйомок, але ми повністю довірилися режисеру. Можливо, її творчу фантазію інколи непросто зрозуміти, навіть хочеться у чомусь посперечатися, але в результаті ми бачимо, що Оксана мала рацію – і з вибором костюмів, і з місцем зйомок, і з подачею пісні – психологічно непростої, про героїв, які сьогодні захищають рідну українську землю, про стійкість і мужність українського народу, про нашу віру у перемогу.
Тому пісня і звучить, як молитва. А молитва завжди має особливу, безсумнівну силу. Як і у випадку зйомок кліпу на пісню «Дякую тобі, воїне-друже»: за задумом режисера юна солістка Анастасія Ратуш готувала все до великоднього кошика, щоб іти до церкви освятити паску разом із воїном – з Андрієм Насадою, який перебував у Чикаго на лікуванні і протезуванні, адже втратив на війні обидві ноги. І хоч якісні протези уже були готові, хоч процес реабілітацій уже тривав, Андрієві все ж важко давалося ходити на своїх нових ногах, а тому він віддавав перевагу інвалідному візку. Але Оксана дуже хотіла, щоб її задум вдався. Молилася. І маленька Анастасійка надихала хлопця своєю щирістю. Не повірите: коли почали зйомку, Андрій став на протези і пішов…
Тема війни для Оксани Свідрук – на особливому місці. І не тільки у творчості, але й загалом у житті. Хоча про їхнє з чоловіком волонтерство вона не хоче розповідати. І про волонтерство своєї родини в Україні також не хоче. І про те, що дуже близькі для неї люди зараз на війні… Вона просто вважає, що у нинішній ситуації кожен повинен і зобов’язаний працювати на перемогу. Усіма можливими засобами і способами, тому що у небезпеці – рідна земля, тому що у небезпеці – доля України. Тому й донатить. І вихованці та батьки її «Кіномалятка» також: уже не раз вони разом збирали десятки пакунків і відправляли в будинки-інтернати до України. І щось особливе з’являлося в очах, коли діти бачили молодих хлопців без рук і без ніг, які приїхали до Америки на протезування, які були бажаними гостями у їхній церкві. Вони справді подружилися. А потім Оксана поїхала з чоловіком до Міннесоти і в благодійному фонді Protez Foundation організувала фотосесію для поранених українських захисників – для підтримки їхнього духу, для історії, яка повинна демонструвати усім, якою гіркою була наша плата за бажання просто жити у своїй вільній державі…
Підтримуючи зв’язки із колишніми колегами-телевізійниками в Україні, Оксана Свідрук охоче відгукнулася на пропозицію і зняла кілька відеосюжетів для Міністерства оборони про акції протесту, про волонтерський рух у Чикаго, про те, як наші небайдужі люди збирають і відправляють допомогу війську і Україні. Для одного із чергових сюжетів шукала сім’ю, в якій би хтось перебував на війні. Познайомилася із Тетяною і Софійкою Прусаками. Зробили відеосюжет «Лист до тата з Америки», в якому дитина щиро молилася за татуся, за те, щоб зустрітися з ним… І знову спрацювала віра, знову спрацювала сила молитви: у дуже швидкому часі Прусаки зателефонували до Оксани, що їхній чоловік і татко їде до них. Так, він отримав поранення, так він мав можливість приїхати сюди на лікування, але ж зустріч відбудеться – така бажана, така вимолена…
Можете не сумніватися, що Оксана напросилася поїхати з ними в аеропорт, і що прихопила із собою відеокамеру. Так народилася зафільмована історія, яка стала однією з десяти, що увійшли до стрічки «Дива Вервички». І взагалі стала відправною точкою у її роздумах про організацію кіногуртка, з учасниками якого можна створювати подібні контенти. Їхня суть мала бути виключно християнська, спрямована на духовний розвиток. А працювати вирішила з дітьми, щоб передавати їм силу і глибину нашої віри. Оскільки ж сучасні діти особливо прихильні не так до читання, як, наприклад, до відеороликів, тому й вирішено було, що зніматимуть ролики і мініфільми на тему духовності. А хто ж відмовиться бути актором, бути «зіркою» екрану?! Отой дитячий запал, оту дитячу зацікавленість і вирішила використати Оксана, а батьки майбутніх вихованців кіногуртка її підтримали. І подруги із церковної спільноти «Світло Марії» Інна Канюка та Марта Бабій підтримали. Так народилася студія «Кіномалятко».
Восени минулого року вони відзняли проект «Молитовник надії», записавши дванадцять традиційних молитов за воїнів ЗСУ та за перемогу України.
– Якщо ви зайдете у Facebook на сторінку нашої церкви, то побачите, що кожне відео з молитвами «кіномаляток» має близько тисячі, а то й більше, переглядів, – розповідає Оксана Свідрук. – Люди залишають дуже теплі коментарі. Один із них був надзвичайно зворушливим. Писала жінка з України про те, як сиділа у підвалі, в укритті, як натрапила на відеомолитву наших дітей і також почала молитися зі своєю дитиною на руках. Потім ця жінка дізнається, що в сусідній будинок влучив дрон зі смертоносним зарядом, а їхній будинок вцілів і вони живі. Дякувала нам за порятунок…
Оксана зі своїми вихованцями дуже хочуть, щоб їхня спільна праця давала саме такі плоди – демонструвала силу молитви і силу віри в житті людини. Якраз про це – і всі ті історії, з яких зітканий фільм «Дива Вервички». Історії, нагадаємо, із реального життя, як це порадила їм зробити дружина отця Андрія Наталія Кузняк. Приємно також те, що створити фільм «Кіномалятку» допомогли колишні вчителі Оксани Свідрук з Інтершколи на телеканалі «Інтер» – телеведучий Анатолій Бондаренко, сценарист Аліса Курейкіна, режисер монтажу Оля Лазебнік та графічний дизайнер Олександр Скоробагатько. Для неї це було дуже захопливо – працювати з такою командою через 10 років після навчання в Києві.
Отож історії, які реально траплялися у житті, ставали для дітей великим духовним уроком. Наприклад, історія хлопчика з інтернату, який щиро молився у надії мати справжню сім’ю, що невдовзі і сталося у його долі. Або ж історія дівчинки, яку скривдив однокласник, зіпсувавши її картину, але прийшла подружка і разом вони намалювали нову, зобразивши двох голубів миру; ще й продали потім цю картину на ярмарку, де збирали гроші для українських захисників. Чи історія про викрадення дитини (на жаль, надзвичайно актуальна тема нашого часу), яка закінчилася благополучно, демонструючи силу батьківської молитви у хвилини розпачу та біди. Чи історія про юну балерину, яку жорстоко принижувала вчителька, але дівчинка довший час нічого не розповідала батькам, оскільки боялася, що вони заберуть її з балетної школи, хоча вона дуже хотіла займатися балетом. А тому молилася. І сюжет цей засвідчив, що Бог вислуховує наші молитви за власні потреби, що потрібно довіряти батькам, ділитися з ними своїми переживаннями, що щирою молитвою завжди можна знайти альтернативний шлях до мрії, адже батьки дівчинки, зрозумівши дитину, обрали для неї іншого вчителя.
Не будемо переказувати решту історій фільму, адже його краще переглянути і відчути власні емоції від побаченого, від творчої роботи режисера Оксани Свідрук та її вихованців. Директор Школи українознавства Ірина Ценглевич сказала про це так: «Мені дуже приємно, що учні нашої школи стали виконавцями ролей у фільмі. Життєві історії цілих родин змінювалися одна за одною… Та було зрозуміло, що всіх цих людей об’єднує молитва на вервиці і світло Діви Марії. Фільм надзвичайно душевний і надзвичайно духовний. Вдячність кожному, хто причетний до його створення, а передусім – Оксані Свідрук, яка увірвалася в життя української громади міста Палатайн як свіжий, теплий, але дуже потужний вітер. Її енергія заряджає, її плани приємно дивують, а результати роботи викликають захоплення».
Як це і сталося з фільмом «Дива Вервички», перегляд якого уже двічі відбувся у Чикаго і двічі це ставало гарним святом для дітей-акторів. Ще б пак: їм навіть організовували фотосесію і дефіле червоною доріжкою – як справжнім артистам на церемонії вручення «Оскара». І статуетки також були – фігурки Діви Марії, спеціально передані із Меджугор’я подругою Оксани. А ще були пам’ятні портрети із зображенням юних акторів з крилами ангелів, які здатні підносити до чистоти небес. Кошти, виручені від цих показів, «Кіномалятко» передало на потреби ЗСУ. Як і з третього показу, який відбувся в Україні: у середмісті Івано-Франківська, в сучасному мистецькому незалежному просторі «Вагабундо» під час благодійного заходу на підтримку військових також демонстрували фільм «Дива Вервички». До слова, ще один показ фільму відбудеться у Палатайні, в церкві Непорочного Зачаття, 19 травня о другій годині дня на прощі «Дух Святий злине на тебе, і Всевишнього сила огорне тебе».
Додамо, що у реалізації творчих задумів Оксана Свідрук завжди покладається на благословення свого духовного наставника отця Михайла Кузьми. Про нього також є сюжет у фільмі – про маленького, не дуже слухняного хлопчика-бешкетника, за долю якого щиро молилася його бабуся. А потім подарувала Михайликові ікону Богородиці і він, зазирнувши в очі Діви Марії, навернувся до Бога й сам почав молитися. А коли із пластмасових кубиків LEGO складав будиночки, то аж у дорослому віці зрозумів, чому так любив цю роботу, адже судилося йому в житті стати священником і збудувати церкву. Отой затишний храм у Палатайні, до якого так тягнуться люди, де духовні отці – отець Михайло, отець Ярослав і отець Андрій – розділяють зі своїми парафіянами радощі і прикрощі їхнього життя. Храм, де сьогодні всі разом роблять багато справ на підтримку України. Де нещодавно освятили написану в синьо-жовтих тонах ікону Цариці Миру Богородиці (таку ідею вже давно виношував отець Михайло Кузьма, який називає Пречисту Діву своєю особистою покровителькою). Де моляться за мир в Україні і вірять у силу молитви.
Як завжди вірить у це Оксана Свідрук, творча робота якої і стала поштовхом до написання цієї статті – про світ захоплень, про небайдужих людей, про присутність Бога у нашому житті, про духовне виховання, про побажання «Кіномалятку» гарної творчої долі. Планів у них багато. Зокрема, найближчий кінопоказ буде не меншим сюрпризом, аніж «Дива Вервички»: цього разу юні актори та їхній керівник готують до Великодня відеосюжет «Подоляночки» – відомої дитячої гаївки з урахуванням нинішніх українських реалій; а подивитися виставу «Ведикоднє Сяйво» можна буде 5 травня о 5 годині пополудні на гаївках в церкві Непорочного Зачаття Діви Марії. І це важливо, що в кожному моменті роботи ними керують віра, надія і любов.
Тому на завершення – ще одна маленька історія. Для останнього сюжету фільму «Дива Вервички» їм потрібна була справжня зимова погода: дівчатка несуть до Різдвяної шопки букет виготовлених власноруч троянд і вервичку із перлинок, а над ними, за задумом режисера, мають повільно пролітати великі, красиві сніжинки. День зйомок наближався, за вікном – грудень, однак снігу нема і нема. Та Оксана не впадала у відчай. Вона молилася. І як тільки взяла до рук відеокамеру, щоб уже знімати сюжет без снігу, у повітрі повільно закружляли великі, красиві сніжинки… І справді: головне – вірити…
Фото Петра Ковтуна та з особистого архіву Оксани Свідрук.