Соціальна культура громадян – основа благополуччя народу

Наша Україна перебуває сьогодні в особливому стані. Лише правильно визначивши цей стан, ми можемо вийти на шлях соціального прогресу. Усі ті негаразди, які ми маємо нині, слід визначити як Велику Соціальну Драму. І вийти із цього драматичного стану можна, лише виявивши й усунувши його коріння. Яке ж воно – це коріння?

Хоч би яка була розвинена етнічна культура народу, вона не може компенсувати нерозвиненість іншого виду культури – так званої соціальної культури громадян, яка включає в себе політичну, економічну, правову, моральну культуру громадян. Саме соціальна культура людини є мірою узгодженості її волі і свідомості із природними законами соціального життя, недотримання яких породжує різноманітні соціальні аномалії – війни, кризи, конфлікти, зловживання, злочинність, злидні тощо.

У зв’язку з недостатнім розвитком соціальної культури громадян України марними є сподівання на прогресивну роль так званого громадянського суспільства. Його інституції через це так само стають заручниками зловживань, як і інституції державної влади. І якби громадяни, як члени громадянського суспільства, мали соціальну культуру, то вони не допустили би тих проявів політичного, економічного, правового, морального свавілля, які виснажують Україну сьогодні.

Як свідчить історичний досвід, лише з розвитком соціальної, – тобто політичної, економічної, правової та моральної, – культури громадян з’являється можливість подолати таке соціальне зло, як експлуатація за допомогою різноманітних політичних «технологій» волі і свідомості громадян, що набуло наразі надзвичайного поширення (популізм, соціальні ілюзії, обман тощо). Громадяни, що мають розвинену соціальну культуру, здатні розрізняти, хто є хто і кому варто довіряти. Отже, хоч би яким чином розв’язувалося питання про національну ідею, воно може бути правильно вирішене лише за допомогою прогресивної соціальної науки і просвітництва, що здатні сформувати соціальну культуру в громадян. На мою думку, у будь-якому випадку в основі «національної ідеї» має бути розвиток соціальної культури громадян заради соціального прогресу. Отже, соціальна культура є фундаментальним фактором, що визначає усі сфери суспільного життя.

Щоб переконатися в цьому, достатньо порівняти соціальну (тобто політичну, економічну, правову, моральну) культуру пересічного українця і, наприклад, громадянина Фінляндії чи Японії. Повчальним може бути також досвід балтійських країн. А хіба приклад державної діяльності Бісмарка, Наполеона, Томаса Джефферсона, Магатми Ганді, Вацлава Гавела не заслуговує уваги? Ці державні діячі, підтримуючи просвітництво у своїх країнах, очевидно, виходили з того, що просвітництво – вище політики, а просвітителі – вище політиків. Наполеон, зокрема, ніколи не розлучався з книгами відомих філософів і казав так: «Єдина партія, якій я довіряю, – це партія філософів!».

Суспільними інституціями, які спеціально пристосовані для забезпечення просвітництва народів, є, зокрема, школи і університети. Світовий досвід свідчить, що народи процвітають саме завдяки їм, а не, як дехто ілюзорно вважає, завдяки партіям, урядам, президентам чи парламентам. З цього випливає наступна теза: «Долю народів визначають школи і університети, а не партії, президенти, уряди чи парламенти!». Тому в Україні ці інституції мають стати просвітницькими центрами, пристосованими для забезпечення розвитку соціальної культури наших громадян.

На кого ж у сучасній Україні випадає місія соціальної «культурифікації» громадян? Виходячи з історичного досвіду і сучасних обставин, очевидно, ця місія має належати справжній українській еліті, тобто тим, хто озброєний передовою соціальною (політичною, економічною, правовою, моральною) культурою і має можливість шляхом просвітництва поширювати цю культуру в масах. Сьогодні найбільше, що потрібно громадянам України, і найбільше, що може зробити справжня українська еліта для свого народу, зокрема використовуючи школи і університети, ЗМІ тощо – це виконати належним чином зазначену місію соціального просвітництва громадян. Буде в українців належна соціальна культура – буде в них суспільний порядок і соціальний прогрес!

То що ж може зробити справжня українська еліта на виконання своєї місії? Вона має започаткувати новітній просвітницький рух в Україні, зреалізувавши, зокрема, просвітницьку ідею Тараса Шевченка, який так прозорливо виявив значення соціальної культури для народу України, по-батьківськи докірливо сказавши українцям: «Якби ви вчились так, як треба...». Варто згадати заповідь цього Великого Просвітителя для нас: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

Слід також мати на увазі, що єдиний шлях «повернення» України в сучасну Європу – це розвиток соціальної культури наших громадян до європейського рівня. Жодним іншим чином «європеїзація» українського суспільства неможлива.

Тому ще раз варто підкреслити, що виконання місії формування соціальної культури нації – це найбільше, що можна зробити з допомогою просвітництва для свого народу! А громадяни мають підтримати її у цьому, бо це єдиний шлях до процвітання народу і благополуччя громадян.

Звідси випливає, зокрема, що одним із найважливіших завдань держави, є сприяння розвитку соціальної культури громадян. І не лише у політиці, але й в економіці просвітництво відіграє роль чинника економічного прогресу. Видатний підприємець Г. Форд, наприклад, писав про це так: «... роботодавці та робітники далеко не завжди мислять послідовно; звичку чинити короткозоро важко зламати. Що можна зробити? Нічого. Закони і приписи не допоможуть, лише просвітництво і розуміння власних інтересів можуть привести до мети». Це сприяло б розвитку в громадян економічної культури, без якої неможливо забезпечити економічний розквіт України.

Очевидно, що це найбільше стосується саме соціальної науки. Як свідчить історичний досвід, саме ці науки епохи Просвітництва стали ідеологічною основою для виходу Європи XVII–XVIII століть із стану соціальної кризи на шлях соціального прогресу.

Достатньо є доказів незамінної ролі згаданих наук у забезпеченні прогресу, особливо тоді, коли суспільство опиняється перед необхідністю реформ (як це має місце сьогодні в Україні).

Наразі є всі підстави стверджувати, що однією з причин невдач у здійсненні політичних, економічних, правових, моральних та інших реформ в Україні є їхній антинауковий характер, внаслідок чого вони стали проявом реформаторського волюнтаризму й утопізму. Прогресивні вчені всього світу все більше переконуються у тому, що політика, як сказав колись А. Ейнштейн, «набагато складніша за фізику», тому сьогодні політик-реформатор, що не спирається на соціальні науки, нагадує вершника без голови.

Водночас слід зазначити, що в Україні наявний разючий науковий нігілізм, а також політичне, економічне, правове, моральне невігластво. Тому про сучасну Україну можна образно сказати: «антинаукова країна». На цьому ґрунті процвітають різноманітні соціальні химери: популізм, псевдолібералізм, псевдодемократія, зловживання демократичними інструментами, зловживання законодавством та судовою владою, псевдоморальність, войовнича бездуховність тощо. Як свідчить історія, усе це – чинники соціальної кризи, які є перешкодами на шляху нормального розвитку країни. Досвід епохи Просвітництва XVII–XVIII століть засвідчив, що ці соціальні хвороби не можуть бути подолані без допомоги соціальних (і гуманітарних) наук.

Сьогодні надзвичайно актуалізувалися зовнішні і внутрішні загрози для існування України. Щоб успішно протидіяти їм Україна має стати СИЛЬНОЮ. Це станеться тоді, коли громадяни будуть озброєні прогресивною соціальною культурою, заснованою на пізнанні і дотриманні законів соціальної природи. Бо існує закономірність: благополуччя народу забезпечується завдяки узгодженню волі і свідомості людей з законами соціальної природи.

Про автора: Олександр Костенко – доктор юридичних наук, професор.