Творити попри війну!
Мистецько-інтелектуальна одіссея Йоханана Петровського-Штерна розпочалася в минулому столітті на берегах Дніпра. І хоча води з того часу збігло, як кажуть, чимало, у пам’яті назавжди 24 лютого 2022 року, що поділило життя на «до» і «після». Художник рефлексує на тлі російсько-української війни з початку 2014-го, пропонуючи публіці оповідальні, промовисті теми мовою плакатного живопису.
Напередодні відкриття персональної виставки я поспілкувалася з професором історичного факультету Northwestern University (Іллінойс, США) Йохананом Петровським-Штерном.
– Що спонукало до написання і вибору теми робіт, які можна буде оглянути на виставці в Українському Інституті Модерного Мистецтва, відкриття якої відбулося 17 березня?
– Спонукала мене війна – в Україні, в Ізраїлі, війна по всьому світі. І ця війна – це не те, що десь далеко, це те, що біля нас, в нас, те, що постійно турбує і бентежить. Це мої однокласники, які сидять в окопах під Запоріжжям. Це мої колеги, які збирають гроші на дрони. Це мої студенти і учні, які під бомбами сидять і навчаються історії в Чернівцях, Львові, Дніпрі, Харкові, Києві і Острозі, де я постійно викладаю останні 10 років. Звичайно, інколи заходиш в аудиторію і немає сил говорити, хочеться кричати. Але треба себе брати в руки і перекладати свій крик і біль на якусь іншу мову. І ось саме цим перекладом, цією складною трансформацією я і намагаюсь займатися.
Я присвятив велике полотно пам’яті 22 тисячам польських офіцерів, розстріляних у Катині радянськими енкаведистами на початку 40-х років. Відома українська пісня «Ой у лузі червона калина» надихнула мене на створення картини «А ми тую червону калину підіймемо!». Також у моєму доробку присутня тема Голокосту, який продовжується і у сьогоденні, попри заклики «Never Again». Отже, катастрофи одна за одною: Польща, Україна, Ізраїль, знову Україна. Я постійно думаю про те, як передати ширшій аудиторії те, що відбувається в Україні, нагадую про війну з росією, яка в разі поразки України може вдарити по усіх демократичних країнах заходу – і бодай по національних інтересах США. Необхідно осмислювати історію, яка відбувається, як каже латинське прислів’я, hic et nunc – тут і зараз. Мені в цьому не дуже допомагають, скоріше навпаки. Я постійно змушений повторювати собі – коли все закінчиться, ти пригадаєш не те, як тебе ненавиділи твої вороги, а як мовчали твої друзі.
– Для кожної людини важливо, щоб її слухали і чули. Що ви маєте на увазі під мовчанням?
– Я намагаюся пробитись зі своїми картинами-плакатами на якісь майданчики. Мовчанням відповіли в польському музеї Чикаго та єврейських музеях Європи. Для мене дуже важливо, що Український Інститут Модерного Мистецтва у Чикаго вирішив показати те, що я роблю. І, власне, саме українці – можливо, тому що існують посеред катастрофи – чують важливість того, що я хочу сказати, якою б мовою це не було. Вони бачать у тому, що я роблю, біль і співчуття, які потрібно осмислити. Це може бути полотно з українською літерою «Ї», яку, як ви побачите на виставці, Ісус несе на Голготу, або картина з китайськими ієрогліфами, на якій новітні гуманісти нищать один одного заради ідеологічного гасла. У моїх роботах виникають якісь єврейські натяки чи референції, але так чи інакше всі мої теми безпосередньо пов’язанi з тим, що відбувається на фронті – i в моєму окопі.
– Війна впливає на усі без винятку сфери життя, а творчість, як найбільш чутлива, реагує на пережите найбільш емоційно, тому виставки для художника є тим «хлібом насущним», яким ви ділитеся. Я думаю, що ваше життя – це є вічне натхнення, вічний пошук. Розкажіть про себе.
– Я, власне, єврейський історик, історик модерної, ранньомодерної та Східної Європи, професор історії історичного факультету в університеті Northwestern University (Іллінойс, США) в Чикаго. Викладав в різних навчальних закладах, включно з Києво-Могилянською академією, Львівським Католицьким Університетом, Єрусалимським університетом і Гарвардом.
Але передусім я людина, якій не байдуже все те, що відбувається в Україні. Беру безпосередню участь в тому, що стосується України в мілітарному, освітянському, культурному сенсі протягом останніх 20 років.
Не менш важливо те, що я позиціоную себе як український художник, який виставлявся в Україні – у Львові і Києві, в США – в Нью-Йорку і Чикаго, мав 12 виставок, переважно на українських майданчиках.
Мій прихід до малярства відбувся ще в початковій школі. Про це згадували мої однокласники з 51-ї школи під час зустрічі в 2008 році, коли я, будучи фулбрайтівським стипендіатом, повернувся до Києва викладати у Могилянській академії. Мої батьки віддали мене на малювання в Палац піонерів Печерського району. Проте мені не сподобалося, як там навчали малювати, тому наступним кроком стали приватні заняття в майстерні київського, а сьогодні нью-йоркського художника Давида Мирецького. Художник старої класичної школи, який малює в брейгeлівському стилі, зазнав переслідування за часів радянської влади. Буцімто за політичну демонстрацію, організовану в Бабиному Яру, був посаджений на 15 діб в Лук’янівську в’язницю. Його, власне, примусили емігрувати.
Після його виїзду з країни, я втратив єдину людину, у якої я б хотів вчитися малюванню. Після того я став «самоучкою»: робив копії з картин Марії Примаченко, захопився Галиною Собачко, Катериною Білокур. Ці три жінки в українському живописі стали для мене абсолютним взірцем колористики і композиції. Я також наслідував японських граверів – Хірошіґе, Утамаро, Хокусая. У віці 16-17 років я перейшов на свої власні варіації на тему українського народного мистецтва, додаючи до них дуже важливi для мене тоді і зараз християнськi мотиви – ба більше, мотиви, пов’язанi з іудеохристиянською традицією. Приблизно з 22 років до 2007 р. я не займався живописом, але у важкій життєвій ситуації знову повернувся до малювання. З того часу я зробив приблизно двісті полотен.
Під час 20-літнього «мистецького мовчання» вивчав іноземні мови та захистив дві дисертації – з компаративного літературознавства та з єврейської історії. Саме Чикаго примусило мене порушити «мистецькe мовчання». Власне, так і почалась американськa сторінкa у моїй малярській «кар’єрі».
– Коли споглядаєш ваші роботи, розумієш, що вони стають частинкою історії. Більше того, афіша виставки акцентує увагу на темі материнства та несе у собі сенси, що переживають сьогодні в Одесі і в Дніпрі, де внаслідок ракетних ударів рашистів гинуть діти в обіймах матерів. Можливо, мова плакату переконає ваших колег по роботі, ваших студентів у тому, що в Україну з війною прийшла росія. Мабуть, вам непросто викладати курс історії та культури України, якщо упродовж багатьох років в американських університетах українська історіографія штучно вмонтована в загальноросійські, радянські схеми, а також активна кремлівська пропаганда продовжує запускати свої щупальця в академічне середовище.
– Знаєте, є таке прислів’я російське, за одного битого двох небитих дають. Як в Америці, так і в Канаді, слов’янські департаменти російськоцентричні. Вони займаються російською класикою, вивчають російську культуру, і переконувати своїх колег саме в цих департаментах (а я до них належу) у тому, що треба змінювати парадигму, майже неможливо. От, власне, мене б’ють за те, що я кажу. Серед тих, хто до цього причетний, – мої колеги, хтось в натяках, а то й відкрито поливають мене брудом. Що з цим робити?
Треба розуміти, що ти перебуваєш у певних, прикритих політкоректністю, ворожих обставинах. Отже, роби свою справу спокійно, з почуттям власної гідності, пропонуй курси з історії культури України, читай лекції з сучасної ситуації навколо України, намагайся ввести Україну у безпосереднє коло найважливіших питань – в академічному середовищі і поза ним.
Разом з колегами Джорданом Ганс-Морсом з політології та амбасадором Яном Келлі з міжнародних студій я читав великий курс для 90 студентів про сучасну Україну. Нашe завдання – пояснити елементарні речі: наскільки це важлива країна на земній кулі. Більшість американських студентів ані Україну, ані Афганістан, ані Ізраїль на мапі не можуть показати. Але ти береш мапу, вчиш їх, чому ця країна, в якій до війни було 45 мільйонів людей, яка займає площу більшу, ніж Франція, безпосередньо впливає сьогодні на Сполученi Штати, Францію, Італію, Китай, Тайвань, Індію. Україна стала абсолютним центром того, що зараз відбувається у світі.
Тобто я, що називається, на військовому обліку в уявній українській армії.
Дослідника історії та літератури східноевропейського єврейства професора Йоханана Петровського-Штерна хочеться назвати найкращим українцем серед євреїв і найкращим євреєм серед українців. У далекому 1995 році він викладав для студентів-філософів Києво-Могилянської академії курс середньовічної єврейської філософії, а в 2013 став почесним доктором НаУКМА, у 2001 році захистив докторську дисертацію з новітньої єврейської історії в Брандейському університеті (Массачусетс). Його лекції слухали в Острозькій академії, інституті вивчення Голокосту «Ткума» (Дніпро), Київському, Вроцлавському, в Мюнхенському і Людвіга-Максиміліана та інших університетах. Він є одним із небагатьох, хто доносить іншим про те, що історія і культура євреїв України – важлива частина української спадщини.
– Чому саме проблеми українсько-єврейських стосунків є головними у канві ваших досліджень?
– Треба зрозуміти, що ми живемо в оточенні стереотипів: у мeдіаджерелах, в літературі, в науці, у нашому спілкуванні з сусідами і з близькими людьми. І звичайно, що як людина, яка завжди цікавилась маргінальними питаннями, мене ці стереотипи дратували.
І от в 99-му році, коли я закінчував свою дисертацію в Брaндейському університеті, мій колега запросив мене написати щось про українських поетів єврейського походження. Я вирішив написати про Мойсея Фішбейна – неординарну постать в сучасній українській культурі. Він виховувався у єврейському середовищі в Чернівцях, де переважно спілкувалися російською мовою і мовою їдиш, але згодом перетворився на одного із першорядних сучасних українських поетів. Я написав про це статтю, виступив із доповіддю в Гарвардському університеті.
Чи була у Фішбейна якась традиція, на якій він базувався – окрім його очевидного наслідування Райнеру Марія Рільке? Вже у 70-х роках XIX століття були літератори єврейського походження, які почали писати українську поезію, перекладати на українську з їдиш. Саме у ті часи безліч українських письменників вибирали радше російську літературу і російську мову для того, щоб у ній реалізуватись. Досліджуючи цих дивовижних євреїв, я почав писати книгу про історію життя і творчости п’яти письменників і письменниць минулого століття, які виросли переважно в їдишемовному та російськомовному середовищі, але залишили слід в українській літературі: Грицько Кернеренко, Іван Кулик, Раїса Троянкер, Леонід Первомайський і Мойсей Фішбейн. Видана англійською мовою 2009 року в Yale University Press книжка, перекладена українською під назвою «Анти-імперський вибір: постання українсько-єврейської ідентичности».
Люди, які її читали, розглядали сюжети, про які я розповідаю, як об’єкт кунсткамери, тобто абсолютно не мейнстрімні, такі, що не дають поштовху для розвитку якоїсь культурної традиції.
У 2009 році я приїхав в Ізраїль, і там робив доповідь про участь євреїв в українських національних змаганнях, в українській дипломатії, філології, літературі, мистецтві. Хтось з моїх колег сказав, що не може такого бути, адже попередньо завжди йшлося виключно про російськомовне єврейство, а тут, бач, невідомо звідки з’являються ці самі україномовні, україноорієнтовні євреї!
Пройшло десять років. Ті українці, які хочуть захищати українські землі, хто б вони не були за етнічним походженням, роблять свій антиімперський вибір. Сьогодні будь-яка публікація, будь-яка книжка про українців, свідомих своєї українськості, про людей грецького, кримсько-татарського, угорського, російського, білоруського, єврейського походження, які приходять захищати Україну, так чи інакше використовує метафору «антиімперський вибір». Тобто самe ту метафору, яку я запропонував 15 років тому, розглядаючи маргінальний сюжет єврейських письменників в українській літературі.
І от, власне, маргінальна студія раптом дала мені розуміння того, як осмислити все те, що відбувається в Україні сьогодні.
Чому ми бачимо на фронті викладача математики з Ужгорода угорського походження, єврейського професора політекономії з Рівненського університету? Чому люди на кшталт Вахтанга Кіпіані на передовій українських медій захищають українців? Оце і є ця сама антиімперська альтернатива, яку я для себе відкрив і назвав 15 років тому.
– Ви зробили для себе вибір, ставши українсько-єврейським дослідником. Яка роль при цьому відводиться діаспорі?
– Я не хочу, так би мовити, давати дешеві компліменти діаспорі, але, звичайно, Сполучені Штати відкрили в мені те, чого я про себе не знав. І для мене дуже важливо, що саме тут я почав на якомусь новому рівні думати образами українського живопису, орієнтуватись на український авангард, на бойчукістів, на Василя Седляра, на Марію Примаченко – вже як людина, яка бачить своє місце в живописі. Я не певен, що в Києві таке б зі мною трапилось.
Сполучені Штати примушують тебе весь час розвиватися і весь час шукати, хто ти є, і ставати тим, ким ти маєш стати. У Києві я був занадто занурений у маячню, щоб зупинитись, видихнути і поставити собі такого кшталту запитання.
Отже, зустріч з українською діаспорою, рішення займатися українською культурою, історією, і літературою, – усе це виникло у Чикаго, і це вже, скажімо так, історичний факт.
А потім у мене було друге відкриття Львова. Я був у цьому місті один день у 79-му році, потім приїжджав буквально на три дні у 92-му році. А тепер, з 2014 року, я почав їздити до Львова два-три рази на рік, викладати, читати курси, організовувати робочі групи людей, які займаються львівською юдаїкою, збирають матеріали з музеїв, бібліотек, архівів, які пов’язані з єврейською тематикою. Це мої безпосередні колеги в інституті етнографії, в бібліотеці ім. Василя Стефаника, в академії мистецтв. Власне, це моє середовище.
Я не знаю, в яких обставинах Львів перегорнувся би на мою другу батьківщину, але сьогодні я кажу, що так, я – абсолютно зросійщений, російськомовний, асимільований єврей з Києва, який нічого не знав ані про своє українське, ані про своє єврейське коріння, знайшов і те, і інше у Львові, «тільки у Львові».
Власне, це окрема тема, – Львів, місто, що зібрало докупи моє «я», мобілізувало різні мої вільні валентності – це окрема велика тема, про яку, я сподіваюсь, ми ще поговоримо.
– Творчій людині завжди вдається знайти свій шлях, незважаючи ні на що. Дякую за розмову! Успіхів і снаги до творчості!
Фундація Києво-Могилянської академії в Америці, Національний університет «Києво-Могилянська академія» у співпраці з Українським Інститутом Модерного Мистецтва запрошують відвідати персональну виставку почесного доктора НаУКМА, професора історичного факультету Northwestern University (Іллінойс, США), члена ради директорів КМФ Йоханана Петровського-Штерна.
Виставку можна відвідати до 7 квітня в Українському Інституті Модерного Мистецтва за адресою: 2320 W Chicago Ave, Chicago, IL 60622.
Виставка нагадує про війну, мовою плакату візуалізує дорогу до Перемоги.
Про автора: Марія Климчак –
директор програм КМФ.