Генеральний погром 1972: як задушили українське відродження

12 січня 1972 року у Києві та Львові було заарештовано 19 учасників імпровізованого вертепу, які сміливо влаштували різдвяні вечорниці посеред атеїстичного радянського життя. Це був початок великих репресій проти української інтелігенції, які стали відомі в історії як генеральний погром. Згодом Українська гельсінська спілка з прав людини назвала цю подію найбільш репресивною політичною акцією супроти українських дисидентів. За декілька днів було затримано загалом майже 100 людей, і після тотальних репресій, коли з цивільного життя було вилучено ключові постаті, які були рушіями й рупорами шістдесятництва, цей рух фактично задушили. Після того культурний рух суттєво ослаб, усі засуджені отримали по 5 років таборів і 7 років ув’язнення за однією статтею: антирадянська агітація та пропаганда. Проте первінь національного відродження продовжив своє життя: 1976 року було створено Українську гельсінську групу, яка мала уже правозахисне спрямування, але акцент був не просто на відстоюванні прав людини (як це, скажімо, було у російської гельсінської групи), але й прав нації. 

…4 січня 1972 року на станції Чоп зняли з потяга москва-Прага громадянина Бельгії українського походження Ярослава Добоша. Вірні пси режиму знайшли у нього заборонену літературу: «Словник рим української мови» тоді вже політв’язня Святослава Караванського, відомого українського мовознавця. Далі була так звана справа Добоша, цілком сфабрикована, проте вона дозволила розхитати ряди шістдесятників підступними кагебістськими методами: залякуваннями, обшуками, тортурами, погрозами, переслідуваннями тощо. Власне та справа була просто формальним приводом до атаки на українських дисидентів, а причиною був неймовірний розвій українського самвидаву, який не на жарт налякав окупаційну радянську владу. Самвидав поширював правду про поневолені народи срср, представляв підневільну й упосліджену культуру: художня й документальна література самвидаву давала зовсім іншу картинку світу, аніж дозволені соцреалістичні тексти та газетні публікації. Самвидав буквально продирався з усіх щілин. Наприклад, «Словник рим української мови» Ярослав Добош мав на фотоплівці і планував вивезти його за кордон. 

І ось до 50-ї річниці заснування срср КДБ розпочав чергову операцію зі знешкодження усіх людей, які мали відверто громадянську позицію. У випадку українських дисидентів йшлося про те, що сам факт їхнього існування, активної діяльності та прагнення національного відродження псував святенницький на позір імідж держави. Також це було справжньою загрозою для існування радянської системи. Одначе звинувачувати дисидентів лише у недотриманні атеїстичних принципів марксизму-ленінізму й святкуванні релігійних свят – цього замало.

Масові арешти мали б мати більш вагому причину, каґебісти вибудовували каральну вервечку, що нібито мала доводити «зв’язок націоналістичного підпілля в Україні із закордонними українськими центрами та організаціями». Тому й розіграли сценарій справи Добоша, що був спланований органами держбезпеки, а провідну роль у ній відіграв бельгійський студент, навіть про те не здогадуючись. Він був членом Спілки української молоді і шукав у Києві та Львові тексти самвидаву, зокрема фотокопії «Українського вісника», щоб вивезти їх за кордон. У Києві він зустрічався з Іваном Світличним, а також іншими шістдесятниками. Під час слідства його примусили визнати свою вину, нібито він прибув «для виконання завдання закордонного антирадянського центру бандерівців ОУН». Згодом Добош навіть виступив із заявою-каяттям, яку показали по радянському телебаченню, заяву опублікувала радянська преса, відтак його вислали за кордон СРСР. Те, що в Європі він зібрав чергову пресконференцію, де зрікся всіх неправдивих та вигаданих свідчень, зазначивши, що мусив їх зробити під тиском і погрозами кадебістів, уже нікого не цікавило. Маховик був запущений. Кривавий молох кривавого режиму уже змітав на повну всіх неугодних. Отож 12-14 січня 1972 року місцевий київський КДБ розпочав спецоперацію «Блок». І так упродовж року заарештовано було близько ста осіб, допитано десятки тисяч людей, проведено тисячі обшуків, найактивніших шістдесятників вигнали з роботи чи університетів.

Можемо назвати чільні імена тих, хто постраждав тоді: В’ячеслав Чорновіл, Іван та Надія Світличні, Ірина та Ігор Калинці, Василь Стус, Євген Сверстюк, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Зіновій Антонюк, Євген Пронюк, Василь Лісовий, Олесь Сергієнко. Вони та інші знані діячі шістдесятництва отримали сім років ув’язнення в таборах суворого режиму та п’ять років заслання у Мордовію та Пермську область Росії, а далі у Сибір. Були й такі, що відмовилися давати будь-які свідчення чи співпрацювати зі слідством. Їх запроторили до психлікарень: це Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Борис Ковгар, Василь Рубан. Частина дисидентів, як-то Зіновія Франко, Микола Холодний, Іван Дзюба, змушені були покаятися, адже не витримували тортур і поневірянь, інші ж погодилась співпрацювати з режимом, на жаль, і Дмитрові Павличку чи Івану Драчу доводилось писати пасквілі на «українських буржуазних націоналістів». Дехто накладав на себе руки, як Григір Тютюнник. Для частини єдиним виходом стала «внутрішня еміґрація»: так вижили Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук. Лесь Танюк та Павло Мовчан виїхали до росії, адже, як тоді казали, коли у москві нігті стрижуть, у Києві відрубують пальці. 

Обезголовлена, вкотре і знову обрубана росією українська культура постала на початку 80 років минулого століття після чергових репресій, після генерального погрому, вчиненого окупантами. Однак вона залишилася живою й гордою зокрема й у підпіллі. Наприклад, Степан Хмара продовжив видавати «Український вісник», започаткований В’ячеславом Чорноволом. Дисиденти з часом змінили методи і тактику боротьби проти режиму. Нерозгромлені групи розгортали підпільну діяльність: наприклад, той же Степан Хмара, «Український національно-визвольний фронт», Росохацька група тощо. Це окремі й менш відомі, та від того не менш цікаві сторінки українського опору радянській системі.

Геніальний український математик, літературознавець та філософ Леонід Плющ, спадщина якого до недавнього часу була відома хіба вузькому колу фахівців, означив три хвилі знищення українського відродження російською імперською машиною зла: спочатку царський чобіт Петра І затоптав український розквіт XVII століття, далі страшні 1930-ті роки з репресіями, голодомором-геноцидом, що обезголовили українську культуру, тож лишилося нам часто тільки розстріляне відродження у книжках і спогадах, а насамкінець – генеральний погром 1972 року, що задушив шістдесятництво, тому й названий той феномен задушеним відродженням. 

На третьому році заслання у 1975 році один з лідерів українських дисидентів В’ячеслав Чорновіл запропонував відзначати 12 січня день українського політв’язня на знак пам’яті тих трагічних жорстоких подій 1972-го. Пам’ятаймо! 

Не забуваймо й тих українських політв’язнів, українців та кримських татар, що їх нині утримує кривава кремлівська влада. Бо ще не вмер тиран, як писав поет, і ще стоїть тюрма…