Від Богдана до В’ячеслава: коротка ретроспектива Переяславської ради

Якби-то ти, Богдане п’яний,

Тепер на Переяслав глянув!

Та на замчище подививсь!

Упився б! здорово упивсь!

Тарас Шевченко

У січні 1654 року Богдан Хмельницький зібрав у Переяславі загальну військову раду, яка мала визначити новий тип відносин з москвою. Йшлося про новий українсько-московський військовий союз, адже у розпочатій Хмельницьким визвольній війні йому потрібен був союзник для боротьби проти Речі Посполитої. Інший потенційний союзник, що мав достатню потугу, кримський хан не пішов на угоду з Хмельницьким з кількох причин: татарам потрібен був ясир, джерело постійного збагачення ханства, та й сильна козацька держава їм була ні до чого. Також зіграло роль питання різної віри: православні козаки й самі не захотіли з бусурманами об’єднуватися, тож вирішили таки лягти під «царя східного, православного», яким і був московський володар. Однак не так сталось, як гадалось. І москалі вчергове кинули українців: після Переяслава почалась ганебна епоха для України, що тривала майже три століття, епоха підпорядкування москві й окупації. Згадаймо, як Тарас Шевченко сказав саме про наслідки Переяслава: «Ой Богдане, Богданочку. Якби була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала». Чому ж тоді Хмельницький, що беззаперечно був великим політиком свого часу, мудрим стратегом та досвідченим дипломатом, вирішив піти на такий крок? 

Варто заглянути в історію на кілька років до Переяслава. 1648 рік, в результаті визвольної війни Богдан Хмельницький здобуває і об’єднує українські землі в автономне утворення, що стає Гетьманщиною. І цю автономію йому треба втримати за будь-яку ціну, адже це чергове втілення (як там у Декларації про державний суверенітет) одвічного прагнення українського народу до незалежності. Але є одне але. Річ у тім, що Хмельницький не міг проголосити незалежності тоді, у тих культурно-історичних умовах феодальної Європи. Адже він не був спадкоємцем короля Данила, та й інших руських князів серед предків його не було. Варіант із республікою, як це робив Пилип Орлик, теж не міг бути навіть уявлюваним, адже тодішня політична свідомість ще не доросла до такого: півтора століття ще було до Французької революції. Отож маючи за головного ворога Річ Посполиту, не отримавши од турецького султана допомоги в залученні на свій бік кримських татар, Хмельницький мусив обирати, як він вважав, менше зло – теоретично москва була б непоганим союзником. Зокрема, з огляду на те, що могла підсилити суттєво козацьке військо у воєнному плані, що мала ту ж віру православну, що й козаки та населення Гетьманщини, а також москва сама була зацікавлена у відвоюванні земель (наприклад, Смоленщини), котрі перейшли до Речі Посполитої. Варто прихопитися слівцем і про питання релігії, віри, яке натоді було суттєво визначальним, адже віра фактично дорівнювала культурі. Православна християнська релігія формально була спільною. У нашого Юрія Шевельова, принагідно кажучи, є з приводу Переяслава прецікавий есей під назвою «Москва, Маросєйка», де він визначає традиційні уже для українського розвою, для української справи й побудови власної держави проблеми. Як він називає їх, три страшні вороги українського відродження – москва, український провінціялізм і комплекс Кочубеївщини. Вони й сьогодні чинні, ці наші вороги. А Шевельов доречно у 300-ліття Переяслава писав у згаданому есеї: «Москва підкреслює “русско-украинские культурные связи”. Не будемо їх заперечувати. Вони були і є. Хіба салдати по два боки лінії фронту не зв’язані між собою? Вони зв’язані на життя і смерть. Історія культурних зв’язків між Україною і росією – це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати. Чому б не видати солідну збірку праць про українсько-російські культурні зв’язки як вони були, а не як їх препарує москва чи наш власний провінціялізм? Ми не маємо підстав святкувати Переяслав. Він став початком великої трагедії народу і безлічі індивідуальних трагедій. Але ми не маємо підстав і соромитися Переяслава. Він мусів бути, він показав наші хиби, але він показав і глибину нашої життєвости. Сьогодні роковини Переяслава святкують вороги України. Я пригадую: 1913 року вся росія урочисто святкувала тристаліття дому Романових. Голосно і бучно. Що сталося з домом Романових за чотири роки по тому, – всім відомо». І досі актуальні ці слова. Але цікавий есей ще й тим, що Шевельов вважав (а для багатьох парадоксальним виявиться цей його засновок з огляду на панівні наративи вже навіть сучасної української історіографії та всупереч масовому постколоніальному трактуванню історії, зокрема російсько-українських взаємин) так: «Великий і розмашний плян культурного завоювання розлогої і військово сильної москви був задуманий українською інтелігенцією ще з кінця XVI століття».  Овва! То виявляється, українські еліти тих часів задумали підкорити москву (sic!). Йдеться принаймні про культурний аспект, а вище писано: релігія дорівнює культура на ті часи. І далі в Шевельова: «Справжнє поле для діяльности відкрилося після Переяслава. Переяслав став передумовою української культурної інвазії». Юрію Шевельову не відмовиш у науковій проникливості геніального дослідника. Та й в енциклопедичності його світоглядних та професійних знань сумніватись не доводиться. Тож очевидно, що ревізія Переяслава триватиме. 

Гучно святкували так зване возз’єднання України з росією у 300-ту річницю Переяславської ради в срср: аж виготовляли мерч з відповідною символікою (навіть спідню білизну!), та й навіть Хрущов під такий банкет вирішив «подарувати Крим» Україні. На темі Переяславської ради досі маніпулюють і будуть маніпулювати. Суспільна свідомість українців старшого покоління часто досі тримається за радянське трактування того рішення Хмельницького. Така інерція не є дивною, адже щоб спростовувати один міф, варто його замінити іншим, або ж довести протилежне на основі фактів та глибоко розібратися в темі. А тема складна, по-перше. А по-друге, що важливо, жодних історичних документів, що хоч якось формалізують результати Переяславської ради, немає. Нібито хтось колись їх бачив, але до нас вони не дійшли. Зрештою, москалі й у часи Хмельницького вже плодили фейки, бо через 5 років по тих подіях появилися перші нібито оригінальні документи, які одразу ж і зникли. Та й трактування угоди з москвою в них було перебріхане. До того ж після гетьмана Виговського наступні гетьмани присягали царям московським на фальшивих текстах статей. 

Хай там як, а коли упала імперія російська, то всі угоди між Гетьманщиною та московським царством утратили легітимність та перестали бути чинними у лютому 1917-го. А право на самовизначення України було визнане світовим співтовариством, зокрема ще і перед підписанням мирного договору у Бресті 9 лютого 1918 року. 

А вже на літнє сонцестояння 1992 року в Переяславі-Хмельницькому зібралася Велика рада Українського козацтва. Гетьманом України було обрано політика, очільника Народного Руху України, ініціатора й натхненника Української Гельсінської спілки В'ячеслава Чорновола. А на пам’ятнім знаку на честь події викарбувано таке: «На цьому місці 21 червня 1992 року українське козацтво на чолі з гетьманом В'ячеславом Чорноволом скасувало присягу московському цареві, дану Богданом Хмельницьким, частиною старшини та козацтва 8 січня 1654 року».