Різдвяна пісня в прозі: як українська щедрівка стала найвідомішою у світі колядкою

25 лютого 2022 року о 4.20 ранку російські загарбники завдали чергового ракетного удару по столиці України. На другий день великої війни пошкодження зазнали київські багатоповерхівки на вулиці Кошиця. Того самого композитора й диригента Олександра Кошиця, котрий очолював українську капелу, що століття тому об’їздила з ініціативи Симона Петлюри пів світу з гастролями, доносячи правду про окуповану більшовиками Україну, знайомлячи з українською культурою та показуючи, що, навіть формально зруйнована, Україна промовляє всьому світові: я є. 

Про нашого диригента-культуртреґера европейські газети тоді писали: «Нема на світі нікого іншого, хто б у такій високій майстерній мірі, як Кошиць, посідав мистецтво трактувати хор, як музичний інструмент або оркестр, з якого він з безмежним артизмом уміє видобути всі звукові проміння». Така висока похвала українцеві попри те, що тоді усе українське незаслужено сприймали крізь призму російського. 

А почалося усе так. 1 січня 1919 року Головний Отаман УНР Симон Петлюра почув твір Миколи Леонтовича «Легенда», котрий справив настільки сильне враження на нього, що було вирішено створити Українську республіканську капелу, а відтак і відправити її до Західної Європи. Олександр Кошиць же презентував українській публіці славнозвісного «Щедрика», який з його легкої диригентської руки підкорив світ, ще 1916 року. Цьогоріч виповнюється 101 рік з дня американської прем’єри «Щедрика», а також 146 років із дня народження геніального композитора Миколи Леонтовича, підступно вбитого чекістом у батьківській хаті в селі Марківка Теплицького району, що на Поділлі. 

Варто означити, що правдивий наш «Щедрик» – це той, котрий співає не про різдвяні дзвіночки, але саме про весняну ластівочку, що знаменує початок нового року, як це було в українців до запровадження християнства. І саме цей «Щедрик» Леонтовича визнано було шедевром у Західній Європі, Північній й Південній Америках ще сотню років тому. В одній зі статей, присвячених гастролям капели Кощиця та «Щедрику», писалося про ініціатора культурної дипломатії: «Симон Петлюра знайшов чудовий спосіб подолати західноєвропейську необізнаність. Цей військовокомандувач, котрий намагається врятувати свою країну від пастки більшовизму та царизму, здатний не тільки воювати. Він знає, що меч сам по собі безсилий, і щоб здобути симпатії західноєвропейського світу, знайомить нас із мистецтвом своєї країни. Україна – країна чорнозему, батьківщина Гоголя, стає для нас країною пісень. Він інтернаціоналізує українське питання піснею!» Тож очевидно, що поява «Щедрика» на світовій арені це не просто останній шанс бути почутими, а натомість результат продуманої політики української держави в культурній дипломатії того часу. Протидія російській агресії та пошук гідного місця України у когорті європейських народів – і нині для нас це важливо й актуально.

Історія «Щедрика» на захисті України докладно представлена в інформативній розвідці Тіни Пересунько «Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти “русского мира”. Місія Капели Олександра Кошиця (1919–1924)». Можна окреслити пунктирно сходження всесвітньо відомої композиції на музичний олімп. 

Відомо, що Микола Леонтович працював над фольклорною піснею, що так глибоко запала йому в душу, багато років. Перший авторський варіант він завершив ще 1901 року, а проте надалі постійно його переробляв. Остаточний (п’ятий!) варіант композиції Леонтович випустив за два роки до смерті, в 1919 році.

Того ж 1919 року «Щедрик» уперше прозвучав у Празі, уже тоді, коли Українська держава страждала від більшовицької агресії, а культурна інвазивна дипломатія під очільництвом Кошиця у світі залишалася фактично єдиним способом говорити наповну для всього вільного світу. А через три роки після тривалих европейських гастролей капели Кошиця – і в Нью-Йорку 1922 року вперше зазвучав «Щедрик». А лише 1936 року з’явилася англомовна версія – Carol of the Bells. Тепер вона стала символом Різдва і є однією з найбільш виконуваних святкових композицій у світі. Найшанованіші концертні майданчики світу та музичні колективи люблять нашого «Щедрика» за неймовірної простоти та водночас краси мелодію, за непідробну глибоку щирість, що одразу впадає у серце та запам’ятовується, нема йому відбою і в масовій культурі: хто тільки не виконував і в яких тільки рекламах та фільмах він не звучав. Прикладів направду маса. 

Віденська преса після ряду тріумфальних прем’єр у європейських культурних столицях неочікувано для Старого світу визнавала за Україною право на незалежність: «Культурна зрілість України має легітимізувати світові її політичну незалежність». А що ж, сьогодні? Українці знову повинні дати світові чергового «Щедрика», аби розбудити зманіжений Захід, приспаний російськими нафтобалетами та достоєвськими? 

В найстарішій у світі українській газеті «Свобода» священник Лев Сембратович висловив надію на достойне пошанування української ідеї: «Дай Боже, щоб на вільній землі Вашингтона виспівали волю Україні!». Проте тоді (у 1919 році) офіційний Вашингтон не прийняв дипломатичну місію УНР та не визнав української незалежності. Та коли політика зазнала невдач, дієвим рупором популяризації України залишалося мистецтво. 1922 року український уряд не мав коштів для підтримки гастролей Кошиця, але «Щедрик» уже виспівував на Американському континенті. У 1923-1924 роках український хор гастролював у 115 містах 36 штатів США, а також здійснив тріумфальні поїздки до Канади, Бразилії, Мексики (наприклад, у Мехіко виступ хору відвідали 40 тисяч слухачів), Аргентини, Уругваю та навіть відвідав Тринідад і Тобаго.

Водночас по той бік Атлантики на окупованих територіях радянські зайди заснували срср. Ні про «Щедрика», ні про Леонтовича, ім’я якого було «визнане неактуальним для радянської доби», там, звичайно, не говорили. 

Однак і ложка дьогтю в бочці меду (сотень захопливих відгуків у пресі, рецензій, листів, глядацьких овацій, аншлагів тощо) дещо попсувала «Щедрика». 1925 року таку популярну пісню української ластівочки взяв до свого репертуару російський хор Нью-Йорка (Russian Art Choir). Так «Щедрик» закохав у себе Бродвей, защебетавши в мюзиклі «Пісня полум’я» (The song of the Flame), який співтворив відомий Джордж Гершвін. Наступного ж року аудіокомпанія Columbia записала пісні з того мюзиклу, і «Щедрика» зокрема. На платівці назвали його різдвяною колядкою та «російською народною піснею», а про Леонтовича ніхто і не згадав.

1936 року з’явилася Carol of the Bells – англомовна версія «Щедрика», яку сьогодні співають на Різдво у всьому світі. Автором англомовного тексту став американський диригент українського походження Пітер Вільговський. Так різдвяні дзвоники заступили щебетання весняного щедрика, маленької пташки, що несе світле знамення. 

Минулого року на кіноекрани вийшла однойменна стрічка Олесі Моргунець-Ісаєнко – історія «Щедрика» продовжується. Він і далі співає на увесь світ про Україну та її непросту боротьбу проти одвічного ворога.