Для душі… «Енеїда» Івана Котляревського

Маю чималу бібліотеку. З часом вона розосередилася в просторі. Щось перевезли з дружиною на дачу, окремі книги опинилися у дітей, щось зацікавило й онуків. Переважно за шкільною програмою. Декомунізацію власної бібліотеки я провів набагато раніше, ніж до цього дійшли на державному рівні. Роки йдуть і ставлення до тих чи інших авторів та їхніх творів закономірно змінюється. Однак є й такі, які успішно пережили і кризу середнього віку, і перманентні суспільно-економічні зміни, і вибрики примхливої пані – літературної моди. Для мене таким твором є «Енеїда» Івана Котляревського. Колись я майже всю її знав напам’ять. Нині залишилися якісь знакові «репери», які дають наснагу і розраду в нашому непростому житті.

У Вікіпедії про Котляревського пишуть, що він був щиро відданий імперії і віддано їй служив. Служив – це факт, але чи був відданий? Ні. Це був геніальний пристосуванець, який все знав і все розумів, але заради добробуту і можливості творити у визначених межах мовчав. Не міг нащадок козацької шляхти Полтавщини Котляревський, як і інший полтавець Микола Гоголь, не знати про наруги, які чинила московія в Україні. Не міг. Знав, але мовчав… Але то там, то тут в «Енеїді» його правдиве ставлення до московії і московитів вилазило назовні. Наприклад, «москаль, бодайби не козою, замекекекав з бородою», або «у них, бач, Тули не було», відповідь на класичне донині звинувачення московитів до українців щодо відсутності в останніх виробничої зброярської бази чи «так вічной памяті бувало, у нас в Гетьманщині колись».

Для Котляревського, як і для Тараса Шевченка, притаманний дар геніального передбачення. Шевченко записаний до безумовних Пророків нашої нації. І це абсолютно справедливо. Однак й Іван Котляревський, хоча й був не Героєм, як Шевченко, а пристосуванцем, зумів багато чого передбачити наперед. Саме тому його описи війни троянців з рутульцями й латинцями багато в чому нагадують нинішню українсько-московську війну.

Були златії дні Астреї,

І славний був тогді народ;

Мінялів брали в казначеї,

А фіглярі писали щот,

К роздачі порції – обтекар;

Картьожник – хлібний, добрий пекар,

Гевальдигером був шинкар,

Вожатими – сліпці, каліки,

Ораторами – недоріки,

Шпигоном – з церкви паламар…

Взагалі, постійно читаючи «Енеїду», розумієш, що немає нічого нового ні під Сонцем, ні під Місяцем. Чудернацькі, так звані «антидискримінаційні» експертизи Міністерства освіти і науки України, які позбавлені будь-якого зрозумілого сенсу, ніколи б не допустили нині геніальну «Енеїду» до школи хоча б за такі слова:

Коли жінки де замішались

І їм ворочати дадуть,

Коли з розказами втаскались

Та пхикання ще додадуть,

Прощайсь навік тогді з порядком,

Пішло все к чорту неоглядком,

Жінки поставлять на своє.

Жінки! Коли б ви більше їли,

А менш пащековать уміли,

Були б в раю ви за сіє…

Очевидно, що нині Іван Котляревський, щоб надрукувати власні твори теж був би вимушений пристосовуватися вже до нинішньої влади або ж друкуватися в Самвидаві чи за кордоном. Та все в «Енеїді» перегукується з нинішнім часом. Ось хоча б взяти опис наших добробатів, від яких дехто верне свого носа:

Було тут військо волонтирі,

То всяких юрбиця людей,

Мов запорожці-чупиндирі.

Що їх не втне і Асмодей.

Воно так, бачиш, і негарне,

Як кажуть то – нерегулярне,

Та до війни самий злий гад:

Чи вкрасти що, «язик» достати,

Кого живцем чи обідрати,

Ні сто не вдержить їх гармат…

Особисто я, чи то в радості, чи в смутку постійно звертаюся до своєї останньої, за часом видання, «Енеїди». Вона була опублікована видавництвом «Дніпро», «Мирослав Милорадович» у 1995 році і доволі вдало ілюстрована Іваном Будзом. Починає хтось із близьких і не дуже фантазувати з того чи іншого приводу. І тут мені неодмінно згадуються такі слова з «Енеїди»:

Коли чого в руках не маєш,

То не хвалися, що твоє;

Що буде, ти того не знаєш,

Утратиш, може, і своє.

Не розгледівши , кажуть, броду,

Не лізь прожогом перший в воду,

Бо щоб не насмішив людей.

І перше в волок подивися,

Тоді і рибою хвалися,

Бо будеш йолоп, дуралей…

Одним словом, ні дня без Котляревського і його «Енеїди». Переходячи з однієї вікової категорії в іншу, помічаєш, що реальне використання книжок з власної бібліотеки постійно звужується. І, нарешті, з тобою залишають ті з них, які пройшли перевірку часом в різних життєвих ситуаціях. З віком час ніби прискорюється, а простір звужується. Пора закінчувати. І наостанок ще раз «Енеїда»:

Не так-то робиться все хутко,

Як швидко оком ізмигнеш;

Або як казку кажеш прудко,

Пером в папері як писнеш…