«Свобода від» чи «свобода для»?

Згадаймо саму сутність визначення ліберальної свободи (Д. С. Міль) – «свобода від» або «негативна свобода» (І. Берлін), яка зараз дана нам за цим визначенням як беззаперечний факт.

Але таке розуміння «негативної свободи» стало домінувати у суспільній свідомості відносно нещодавно (приблизно десь 300–400 років тому) разом із появою «Левіафана» та безумовним делегуванням йому батьками-засновниками лібералізму правоохоронних функцій.

Коли було відкинуте саме розуміння «свободи для» – самостійно творити закон для себе та всередині своєї спільноти.

На перший погляд, абсолютно невинна підміна «позитивної свободи» на «негативну» ніби нічого не змінює.

Але варто глибше розглянути різницю між цими двома розуміннями свободи і ми бачимо, що визначаючи людину як істоту, яка керується інстинктом самозбереження, ліберали з метою безпеки віддають її в заручники держави.

Сьогодні ця уявна турбота про безпеку допускає вже запровадження стеження у громадських місцях, паспортів вакцинації, інтернет-цензуру, словники «небажаної» лексики, ґендерні експерименти над людьми та ін. І все це під гучні оплески прогресивної публіки. У що це перетвориться, ми можемо прочитати у Орвелла в його романі «1984».

Сьогоднішній порядок денний вимагає тотальності ліберального дискурсу протиставити ідеал свободи, який ґрунтується на простій республіканський юридичній формулі – «до добровільного вступу у правовідносини з іншими у вас немає ані прав, ані обов’язків перед ними».

Друзі! Політична реальність виникає у той момент, коли ви даєте явно виражену особисту згоду стати її частиною – увійти до загального правового простору. Тобто свобода не виникає з повітря, а є наслідком визнання за вами прав та обов’язків з боку інших членів спільноти.

Взаємне визнання людьми договороспроможності одне одного виявляється у комунікації і наділяє кожного учасника спілкування рівними правами.

Найбільш чітке визначення цього нам дав Цицерон, який охарактеризував це як res publica – «спільну річ», «спільну справу» чи «справу народу», де «народ є не будь-яким поєднанням людей, зібраних разом будь-яким чином, а поєднанням багатьох людей, пов’язаних між собою згодою у питаннях права та спільністю інтересів».

Тоді стає зрозумілим, що всупереч ліберальним профанаціям з підручників політології, «республіка» – це не форма правління та спосіб передачі влади «народним представникам» (адже тоді яка різниця між Швейцарією та Північною Кореєю?).

Жити в республіці означає підкорятися тільки визнаній тобою владі, тобто насправді підкорятися тільки самому собі.

Тому ліберальна демократія, яка відтворює корупційні патроно-клієнтські відносини не є прикладом для наслідування в ХХІ столітті, оскільки позбавлена будь-якої логіки людських чеснот.

І тут ми приходимо до висновку, що сутність формування владних інститутів не має значення, коли їхньою єдиною метою є лише збільшення ренти, яка збирається з підвладного населення.

Як ми бачимо, республіка не є рівнозначною ліберальній демократії і не зводиться до поділу влад чи ефективно організованих інституційних меж.

Адже свобода може зберігатися не в тому спотвореному вигляді, про який говорить один із батьків-засновників лібералізму Томас Гоббс, для якого вищезгаданий «Левіафан» кращий, ніж саморегульована громада з високими вимогами до індивіда.

Тому сьогодні важливо не лише визначити факт спотворення природного порядку речей, а й запропонувати альтернативний погляд на світ і людину в ньому, яка здатна відповісти на посягання на її свободу. Адже свобода це:

- невід’ємний атрибут громадянина, який відрізняється від раба своєю участю у політиці;

- можливість брати участь в ухваленні законів, які добровільно покладаються на себе суспільством;

- культура обов’язку та відповідальності.

Людський світ не зводиться лише до питань ефективності, зручності чи комфорту. Люди ще мають визначати систему координат відповідно до своїх переконань про спільне благо.

Бо тільки така свобода вибору, яка спрямована на творення політичної дружби, досягнення справедливості, може повною мірою вважатися самоствердженням людини.

А однодумці, які готові нести на собі тяжкий тягар захисту республіки, завжди знайдуться.

***

У фільмі Мартіна Скорсезе «Банди Нью-Йорка» (Gangs of New York, 2002) з Леонардо Ді Капріо є сцени нью-йоркського антипризовного бунту 1863 року.

Справа в тому, що в першій половині ХІХ століття Нью-Йорк був міцно пов’язаний із південними штатами, звідки йшла бавовна, яка перероблялася на місцевих фабриках та вивозилася до Європи.

Тому коли в 1861 році південні штати вийшли із Союзу, а федеральна влада силою спробувала повернути їх, Нью-Йорк став оплотом «партії миру» на Півночі, яка закликала перестати воювати, а якось по-доброму домовитися з жителями Півдня заради спільної торгової вигоди. Одночасно Нью-Йорк був ще й центром тяжіння іммігрантів, які становили основу низькокваліфікованої робочої сили.

Навесні 1861 року федеральний уряд ще розраховував швидко придушити заколот на Півдні. Президент Лінкольн видав декларацію про призов 75 тисяч добровольців із терміном служби на три місяці. Але швидко здолати мешканців Півдня не вийшло. Війна тривала.

Вчорашні добровольці або дезертували, або просто не продовжували контракт, а шукати їм заміну з кожним місяцем ставало все важче. У березні 1863 року Конгрес ухвалив безпрецедентний закон про військовий призов.

Відтепер, якщо в штаті не набиралася квота на добровольців, серед громадян чоловічої статі від 20 до 45 років проводилося жеребкування, яке визначало майбутніх призовників.

Утім той, на кого випав жереб, міг або виставити замість себе заміну, або законно (через так званий «комутаційний платіж») відкупитись 300 доларами.

Зрозуміло, що заплатити такі гроші могли лише заможні люди. А це ще більше розпалювало почуття несправедливості, а противникам бойових дій дозволило говорити про «війну багатих, в якій воюють бідні».

Величезна маса вчорашніх іммігрантів, які тільки-но отримали громадянство, не розуміли, за що їм воювати.

До того ж їхні головні конкуренти на ринку низькокваліфікованої праці – темношкірі робітники під закон про призов не потрапляли, оскільки здебільшого не були громадянами.

Виявлялося, що білий робітник йшов на війну, яку оголосили як війну за свободу темношкірих, які й займали відразу його робоче місце.

У липні в Нью-Йорку розпочалися перші жеребкування, які спровокували соціальний вибух. Розлючений натовп почав трощити поліцейські дільниці, призовні пункти та редакції провоєнних та аболіціоністських газет. Почалися погроми у чорних кварталах та масові лінчування темношкірих.

Нью-Йорк горів і перебував у хаосі протягом чотирьох днів, коли терміново відкликані з фронту федеральні війська вступили до міста і навели лад. Вважається, що саме нью-йоркський бунт врятував армію генерала Роберта Лі після поразки при Геттісберзі.

Призов у Нью-Йорку було відкладено на місяць. Хоча добровольча система комплектування федеральної армії залишилася превалюючою формою набору на службу, але вже не через патріотизм, а через великі грошові виплати добровольцям.

N.B. Через війну з 2,1 мільйона людей, які пройшли через федеральну армію у роки Громадянської війни в США, реальних призовників було менше ніж 50 тисяч...