Олександр Олесь – поет-неоромантик, символіст і просто талант

Грудень знаменується днями народження винятково талановитих українських класиків. Зокрема, один такий точно відомий зі шкільної чи університетської програми, або… з концертів. Багато його творів покладено на музику, і ви могли їх чути.

Він любив творити для інших добрі казки. З ним охоче мандрували в казку та відкривали дивовижні краї. Тому йому належали українською переклади з казок Вільгельма Гауфа, арабських казок, поеми Генрі Лонґфелло «Пісня про Ґайявату» та інших шедеврів. Він писав і для дітей (у тому числі свого сина – у майбутньому теж обдарованого поета, ще й науковця, проте трагічної долі – Олега Ольжича, про якого я вже писала в «Сурмі»), і для дорослих. Йому належать вірші, оповідання, драми… Його називають ліриком. Але він писав на різні теми: про кохання, природу, на тему рідної історії, на тему патріотизму, розвитку рідної літератури, таємниці пізнання, навіть сатиричне… Але передусім він – романтик за світоглядом. Його відносять до неоромантизму і символізму. Проте як справжній талант він складніший і багатший. Це – Олександр Олесь (справжнє прізвище Кандиба, 1878–1944). 

Він народився на території сучасної Сумщини (раніше – на Харківщині, у Білопіллі), а не стало його в еміграції – у Празі. У дитинстві втратив батька, який потонув. Після революції поет і його родина переживали справжній голод, нестатки, загрозу життю. А у Празі наш класик ненадовго пережив свого сина (якого лагідно називав Лелеченьком) – поета Олега Ольжича (про якого я писала в «Сурмі»). Проте, попри все, життя Олександра Олеся було поетичним.

Уже дитинство – незвичне. По-перше: ким був батько майбутнього поета? За документами, з купців. Але є версія, що зі шляхти. Принаймні, предки могли бути шляхтичами.

Сам майбутній письменник навчився читати в чотири роки. І дуже рано захопився творчістю Тараса Шевченка (здається, багато хто з українських талантів і геніїв спочатку ознайомився саме з поезією Кобзаря).

А це – романс, який більшість точно знає, бо чули на концертах. «Чари ночі»:

Сміються, плачуть солов’ї 

І б’ють піснями в груди: 

«Цілуй, цілуй, цілуй її, – 

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада: 

Весна іде назустріч вам, 

Весна в сей час вам рада. 

На мент єдиний залиши 

Свій сум, думки і горе –

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море. 

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся. 

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі, 

Лист квітці рвійно шелестить, 

Траві струмок воркоче. 

Відбились зорі у воді, 

Летять до хмар тумани…

Тут ллються пахощі густі, 

Там гнуться верби п’яні. 

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, – 

Гори! Життя – єдина мить,

Для смерті ж – вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти, 

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок 

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості. 

Загине все без вороття: 

Що візьме час, що люди, 

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі, 

Як Фауст, дні минулі… 

Та знай: над нас – боги скупі,

Над нас – глухі й нечулі…».

........................................................

Сміються, плачуть солов’ї 

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її – 

Знов молодість не буде!»

Треба сказати, що слухачі, які вперше чули цей вірш і нічого не знали про Олександра Олеся, були просто в захваті. 

Поет, який написав такі оптимістичні рядки, мав не надто щасливе життя. Точніше, воно було різним. 

Навчався на агронома, ветеринара… Згадував так: «Із першого жовтня 1909 р. я поступив на Київські міські скотобійні, де прослужив до початку 1919 року. В атмосфері кривавого пару, хрипіння й агонії конаючих тварин довелось мені “продовжувати” літературну роботу, але це вже була аматорська робота. Робив я спроби найти іншу працю, але з тих чи інших причин зробити це не вдалося. Більш нічого цікавого не було в моїм літературнім житті. І чи буде – не знаю». Отже, десять років такої роботи. Але, попри все, літературне життя Олександра Олеся було цікавим. Адже справжній поет – сильна індивідуальність. І стиль (не кажучи про теми) свідчить, що Олесь був аж ніяк не аматором!

Як Олександр Олесь (як відомо, «Олесь» – це зменшувальне від «Олександр») постав у 1907 р., коли вийшла його збірка «З Журбою Радість обнялась». Вона створила йому ім’я – і досі саме ця книга асоціюється з Олесем. Узагалі він був плідним поетом, бо до 1918 р. включно видав шість книг, а потім різноманітив і тематику, звертаючись, зокрема, до теми Київської Русі та взагалі минулого. Створюється враження, що він постійно писав. Хоча, звісно, в його житті були родина (зокрема, улюблений син), участь у культурних подіях (зокрема, відвідування відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві, де зібрався цвіт української інтелігенції), подорожі – наприклад, на Олеся велике враження справила Гуцульщина, – тощо.

Познайомився з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Іваном Франком, Борисом Грінченком, Ольгою Кобилянською та іншими українськими літераторами, фольклористом Володимиром Гнатюком та іншими – тобто не жив в ізоляції. За еміграції (з 1919 року – Будапешт, Берлін, Прага…) так само не прагнув ізоляції, а стежив за подіями в Україні та реагував на них. Якщо до еміграції він був переважно ліриком (хай і оригінальним), а також автором символістських драм на казкові та напружені сюжети, то потім його муза змінюється. Це історик, публіцист, літописець, який тяжіє вже не тільки до малого жанру, а й до епіки. Із поезії Олеся – навіть ранньої – помітно, що автор був дуже чесним і бачив усе навколо.

Якщо звернутися до пейзажів, то у своїй поезії автор описував не лише мирну природу, а й її пробудження в динаміці. Неважко здогадатися, що однією з улюблених тем у нього була весна. Наприклад: «Бризкало сонце дощами вогняними, / Сонна земля ожила. / Бризнуло небо піснями весняними: / О, це весна вже прийшла! // Ранні пташки задзвеніли над вітами, / Довше черешня терпіть не змогла, / Глянула, бризнувши білими квітами: / О, це весна вже прийшла! // Падали квіти з черешні, прощалися, / Пчілка дзвеніла, фіалка цвіла. / Брості поволі в саду розпускалися: / О, це весна вже була!»

Якщо звернутися до драматургії, то це, скажімо, такі дуже глибокі та символічні драми, як: «Осінь», «По дорозі в Казку», «Злотна нитка»… І хоча в них багато трагічного, у читача залишається захват від сюжету і того, як життєво та гарно написані ці твори. А ще треба сказати, що в деяких текстах автор передрікав власне життя – це сила поетичної інтуїції. Також варто знати, що багато творів за життя Олеся не були опубліковані, проте сьогодні вже повернулися до читачів.

Його ім’я українській літературі повернув Максим Рильський (про якого була моя публікація в «Сурмі»). Зараз Олександра Олеся читають і науково досліджують.

А оскільки наближаються різдвяні та новорічні свята (і взагалі зима рясна на знаменні події ще від наших предків), хотілося б завершити таким милим, але мудрим віршиком «Ялинка». Він цікавий і тим, що сюжетний, побудований як казочка, а також написаний від імені дитини: «Раз я взувся в чобітки, / одягнувся в кожушинку, / сам запрігся в саночки / і поїхав по ялинку. // Ледве я зрубати встиг, / ледве став ялинку брати, / а на мене зайчик – плиг! / Став ялинку віднімати. // Я – сюди, а він – туди... / „Не віддам, – кричить, – нізащо! / Ти ялинку посади, / А тоді рубай, ледащо! // Не пущу, і не проси! / І цяцьками можна гратись: / порубаєте ліси – / ніде буде і сховатись. // А у лісі скрізь вовки, / і ведмеді, і лисиці, / і ворони, і граки, / і розбійниці-синиці”. // Страшно стало... „Ой, пусти! / Не держи мене за поли! / Бідний зайчику, прости, – / я не буду більш ніколи!” // Низько, низько я зігнувсь, / і ще нижче скинув шапку... / Зайчик весело всміхнувсь / і подав сіреньку лапку». Як бачимо, тут зайчик геть не боягуз, а сміливий, а сам вірш – і на тему екології, і про те, як важко слабкому.

Хотілося б, щоб побільше видавали в комплексі не тільки віршів Олександра Олеся, а і його цікаву драматургію, переклади (які ввійшли до нашої історії) та взагалі різні тексти. Автор на це заслуговує. Його твори елітарні, а одночасно близькі багатьом.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).