Іван Франко: по-новому про класика

Йому належить патріотична, дуже принципова поезія (навіть гімн Січових Стрільців) – і водночас елітарна любовна лірика, прекрасні християнські вірші та поеми. А ще він писав романи, повісті, оповідання, новели, казки, драматургію, поеми, статті… Йому належать праці з економіки, соціології, літератури, лінгвістики, міфології, філософії… Він досліджував нашу символіку. Зокрема, порівнював наші писанки з єгипетськими міфологічними символами (у тому числі міфом про створення), індійськими та іншими. Йому належить порівняння різних релігій. Відродження пам’яток. Збирав і науково досліджував фольклор. Здійснював експедиції, де, зокрема, науково описав бойківське весілля. Йому належить неоціненний скарб – видання української фразеології. Не кажучи про інші наукові студії. Цьому діячу належать прозріння сучасності. Уперше українською він, блискуче володіючи кількома десятками мов, явив нам німецьку, польську, французьку, англійську, шотландську, скандинавську, американську, австралійську, чеську, сербську, індійську, навіть китайську, арабську та іншу літературу. Від класики (у тому числі Вавилона, античної…) до сучасної йому. Від Ґете до Метерлінка, від фольклору до Марка Твена… Він був поетом, прозаїком, драматургом, науковцем, журналістом, перекладачем… І просто патріотом своєї землі та свого народу. Це – Іван Франко (1856–1916).

Якщо назвати його ім’я, то багато хто одразу згадає: Каменяр. Згадають, що він був сином коваля (до речі, у тодішньому селі це дуже шанований і навіть сакральний фах! Прочитайте оповідання «У кузні» та побачите інтелект батька – у тому числі те, що під обгорткою казок дитина там чує… апокрифи). Можуть пригадати, що він був першим українським інтелігентом, який надягнув вишиванку і поєднав її з діловим стилем, тобто задав моду наступним поколінням. А що ще? Процитують його «Лупайте сю скалу» («Каменярі» зі шкільної програми), можуть згадати «Лиш боротись значить жить… / Vivere memento!» А далі? До речі, «vivere memento» латинською означає «пам’ятай, що живеш».

А ще його називали доктор Франко – бо у Відні захистив свою докторську дисертацію. Вивчав санскрит – чи не перший українець, так глибоко, на науковій основі?

Його вивчають у школі та ВНЗ. Ви пам’ятаєте його вірші, оповідання «Грицева шкільна наука», казки (збірку «Коли ще звірі говорили») – у тому числі «Фарбований лис», поеми «Лис Микита», «Мойсей», «Іван Вишенський»… Але не кожний знає, що, скажімо, «Фарбований лис» – переробка індійської казки, де фігурував шакал, а «Лис Микита» (дуже мила, дотепна, динамічна поема) будується на «Райнеке-лисі» Йоганна фон Ґете та взагалі фольклорі. Проте як гарно це подано українським дітям! І в цьому творі дуже багато самостійної розробки сюжету і образів. Заголовний персонаж навіть симпатичний. (Попри те, що казка була популярною в багатьох авторів, Іван Франко не вважав її «легким» жанром, відчував норму та не схилявся ні до дидактизму, ні до примітивного переказу чи сентиментальності, бачачи в дітях повноцінну та розумну авдиторію). Можна пригадати повість «Захар Беркут», де історія переплетена з мрією. Драму «Украдене щастя». Згадаєте повісті – «Перехресні стежки». Але цього замало. Насправді Іван Франко – автор понад ста томів (вочевидь, іще не все перевидано), та й взагалі його творча спадщина величезна. Її неодноразово ставили і ставлять у театрах, екранізували і екранізують, ілюструють (зокрема для дітей), але цим не вичерпується море. 

Його біографія достатньо відома, і в рідному селі Нагуєвичі вшановується пам’ять. У свою чергу, я також і франкознавка, авторка наукових публікацій про цього класика. Але хотіла б викласти рідкісні факти та деякі роздуми саме про творчість Івана Франка. Зазначу, що він розвивав українську справу, коли це було небезпечно. 

Іван Франко – новатор багато в чому навіть у світі. Наприклад, за доби Каменяра був модним натуралізм, коли відкривали романи Еміля Золя. Але натуралізм у поезії? Цього не намагалися робити. І от з’являються «Тюремні сонети» Франка, де – натуралізм чистої води. А ще додає цінності, що ці вірші написано від першої особи, причому автор вводить себе, навіть називаючи власне прізвище. Вийшла автобіографія, де страшні реалії – у найвишуканішій формі сонета. Хіба це не приклад найвищої сублімації?

Своїми творами він утверджував європейську літературу – але водночас і висміював, розвінчував тодішні штампи, які вже досить приїлися. Наприклад, оповідання «Олівець» – спогад зі шкільного життя. Автор починає так: «Прошу нiяким свiтом не думати, що се я розповiдаю видумку, або що напис на заголовку сеї повiстки — яка-небудь метафора. Нi, дiло справдi йде про олiвець, i то не цiлий, а кусник от так, вiзьмiмо, три цалi завдовжки. А втiм, як хто скаже, що пiвчетверта цаля, то також не пiду з ним до вiйта судитися».

Ті, хто не дуже глибоко знали Франкову творчість, лишалися вражені нею, незалежно та просто так читаючи вірші – наприклад, «Каменярів» або збірку «Зів’яле листя». І хоча остання насправді не автобіографія (знамениті слова з неї: «Тричі мені являлася любов», сам вірш написано терцинами, як у Данте!), але в ній багато переживань самого автора. Не лише вишукана форма, але й щире почуття. Деякі вірші з неї стали народними піснями – наприклад, «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» (було цікаво дізнатися, що горіх у нашій символіці означає здоров’я), або «Зелений явір, зелений явір…», «Червона калина, чого в лузі гнешся?», «Ой ти, дубочку кучерявий…» Багато народних мотивів. Але це не епігонство, а найвищий пілотаж. Справжній творець, до речі, не дбає про форму, коли пише. А от коли виправляє, то інакше. Будучи редактором, Іван Франко пояснював початківцям щодо віршознавства, техніки, але сам – попри вимогливість до себе – мав таку легкість, яка притаманна тільки генію.

«Зів’яле листя» вважається першим прикладом українського декадансу (хоча, як відомо, самому Івану Франку належить обурений вірш «Декадент» – певна, що багато хто процитує перший рядок: «Я декадент? Се новина для мене!»).

Яке було враження в інших від Івана Франка? Відзначали, що він – сучасною мовою – був інтровертом. Стриманим, дуже глибоким, умів точно формулювати, вражав ерудицією. Довго зберігав феноменальну пам’ять. Рано почав як поет, хоча так само рано в ньому виявилася наукова жилка (любов до точності, спостереження). Водночас був дуже дотепним, з хобі – рибалив, любив співати. Розвивав своїх дітей не лише книжками, а й близькістю до природи, вивченням тварин (як тут не згадати Брема). Був справжнім книжником. Відвідуючи Київ та інші міста, насамперед йшов до букіністів, а потім зачитувався новинками. Однаково легко сприймав і художнє, і наукове. Стежив за сучасністю та реагував на злободенні події (про що можна прочитати в його творах). Важко назвати, чого б він не знав. Отже, це людина з багатьма гранями. Марко Черемшина (член «Покутської трійці»), уславлений своїми новелами про Гуцульщину, так описував своє перше враження від промови Івана Франка – коли ще був юним, студентом Іваном Семанюком: «Кожне його речення викликувало або бурю потакування, або бурю гніву, яке Франко майстерно розкривав і демонстрував тоном ученого». І далі: «Та через тисячну юрбу не вдалося мені пробитися до нього, і я вийшов мов оп’янілий маестатом його величі». Треба сказати, що геніальний український діяч підтримував творчу молодь і просто молодь (чому приклад Петра Карманського, про якого була моя публікація в «Сурмі»), тому звернув увагу на тодішнього студента та в бесіді з ним дав багато порад, як далі навчатися. Було враження, що Каменяр знає все – від римського права до історії, від літератури до економіки, не кажучи про філософію та все інше. Розмова з Франком систематизувала і доповнила знання майбутнього оригінального українського новеліста. Але все це не була суха лекція, бо Каменяр відзначався гумором. І далі майбутній прозаїк згадував: «Коли я, маючи тільки незначні відомості права, забігав у вуличку літератури, Франко взяв мене іспитувати з Байрона і Шекспіра і зауважив, що від сих двох велетнів зачинається взагалі література так, як право від римського права, а наука про національну економію від Адама Сміта». Підсумую це словами Марка Черемшини: «Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко? 

Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше». Гадаю, це правильно сказано. І саме нащадки здатні оцінити світло далекого світила (те, що Франка порівнювали із сонцем, тут не порожня риторика, адже на сонце, як відомо, не можна зблизька глянути).

Ми знаємо, що Каменяр дуже добре, як справжній діловий партнер, ставився до родини Косачів, зокрема до Лесі Українки. Ми знаємо, що він назвав її «одиноким мужчиною» у тодішній українській літературі, наголосивши на сильній натурі. Але треба знати, що саме Франко першим дав розгорнутий аналіз її поезії – від перших віршів до більш зрілих. Не кажучи про публікації, уміння співпрацювати… А співпраця з Уляною Кравченко, Климентиною Попович та багатьма іншими поетесами (про яких я писала в «Сурмі»)? Хоча молоді поети і поетки (а також узагалі молодь, яка бралася за перо чи любила читати) ніяковіли, бо Франко вже був метром, світилом, але його вимогливість не переходила у прискіпливість, і, бачачи бодай іскорку таланту, Каменяр робив усе для плеяди нових авторів. Отже, це планети в орбіті зірки – або, якщо завгодно, інші світила навколо великого. А деякі – як Леся Українка або Ольга Кобилянська – дорівнювали йому. Час усе показав, а ми, нащадки, оцінили.

Я могла б ще багато писати. Про його тяжку долю під час Першої світової війни, про трагедію дружини, про смерть найстаршого сина Андрія, науковця та перекладача (батько ненадовго його пережив), але чи варто? Про хвороби та інші трагедії вже багато хто знає. Творчість – найкращий результат. Але не слід забувати, в яких умовах він творив.

Звісно, я не переповіла всього про Івана Франка. Хотілося б подивитися справжній цікавий фільм – навіть байопік – про нього. А ще, перечитуючи нашого Каменяра, переконуюся в тому, що він зараз дуже актуальний. Особливо якщо читати неупереджено. 

Завершити статтю хотілося б афоризмами Івана Франка:

«Ми мусимо навчитися чути себе українцями…»

«Література – се найвищий вицвіт людської цивілізації, найкраще її мірило».

«Життя – дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш».

«Лиш боротись – значить жить!»

«Мова росте елементарно, разом з душею народу».

«Ніякий шлюб, ніяка розлука не заборонить, щоб ти була поезією мойого життя».

«Щастя ніколи довго не триває. Щастя все – день, година, одна хвилина».

«А серце в певних хвилинах не дбає про параграфи і знаходить свою властиву мову».

«Героїзмом можна назвати тільки таке діло, де мука і терпіння одиниці здобуває або окуплює добро цілого народу».

«Песимізм – се признак хоробливої малодушності».

«До релігії належать також чуття, любов до тої Вищої Істоти і до інших людей, любов до добра і справедливості…»

«Книги — морська глибина:

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить».

«Я не люблю безпредметно тужити

Ні шуму в власних слухати вухах;

Поки живий, я хочу справді жити,

А боротьби життя мені не страх».

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)