В мені блукають дивні струми, І вічність блискавкою б’є...
* * *
Я не вмирав ніколи – я живу
З тих пір, як води землю оросили,
Ні, я не вірю в темряву могили –
Я вірю в сонце, квіти і траву.
Без них я тільки безтілесна тінь –
Вони володарі мойого тіла.
Але душа…
Вона завжди летіла
Кудись у позахмарну височінь.
Та раз людська душа не помира,
Віднині я почну молити Бога:
Хай, Господи, моя душа-небога
Лишається на березі Дніпра.
Вона давно вже зорями не снить.
Якщо не гідна жити у людині,
Нехай живе в простій очеретині
І до людей тоненько дудонить.
У цьому є потреба неодмінна:
Хай каже людям, що прийшла пора
Летіти щирим душам до Дніпра –
Живих і мертвих кличе Україна.
Поглянь: в Дніпрі – Галактики крило.
Це тут, на березі, постане диво:
Підійметься з могили Вічна Діва,
Щоб освятить русинське джерело.
* * *
Що сталося? Чи Сонце другим боком
Зненацька обернулось до людей?
Вони на себе ніби ненароком
Сьогодні подивились іншим оком,–
Пробилось вільне слово із грудей.
Хто покрутив оту небесну прядку,
Нитки з якої тягнуться до міст?..
Словник той самий, та не в тім порядку
Слова стоять,– немов на іншу грядку
Зернятко впало і пішло у ріст.
А дехто,– ніби равлик із віконця,–
Лякливо дивиться на все та всіх.
Ті равлики сховались в оболонці
І залишилися по той бік Сонця:
Їм нас не видко, нам не видко їх.
* * *
В мені блукають дивні струми,
І вічність блискавкою б’є
У серце збуджене моє,
І палять мозок болі–думи.
Чиї вони і де блукали, –
Мої чи, може, не мої?
Які захмарні перевали
Взяли невидимі рої?
Кого за проповідь крамоли
Жбурнули в булькання смоли?
У кого мозок розкололи,
До божевілля довели?..
Ненавиджу оту нормальність,
Яка породжує ханжу.
Єдину визнаю реальність –
Уміння розпізнати лжу.
І прямо йти, і так тримати,
Як Бульба заповів синам.
Нехай дотепні дипломати
Спектаклі ставлять брехунам.
Горять в душі заграви дальні,
І голос пращурів не вмер.
Коли б усі були нормальні,
Ми б повернулись до печер.
* * *
Знову сонце зійшло,
День прибув…
Як мене не було,
Де ж я був?
Мабуть, жив у зорі –
В напівсні;
Чи в дубовій корі,
Чи в зерні.
Вітер хмари жене.
Дощ іде.
Як не буде мене,
Буду де?
Мабуть, в Сонце піду –
До братів,
І усе там знайду,
Що хотів.
Що хотів, що бажав,
Брав зі сну…
На землі не дожав –
Там дожну.
* * *
Безсмертя нації – у слові,
А слово – Бог земних віків.
Лише нікчемні й безголові
Зрікаються старих батьків.
Не робітництво, не селянство,
Не щирий, праведний народ,
А так собі – тупе міщанство,
Ходячий шлунок, жуйний рот.
Та, незважаючи на втрати,
На лайку й дорікання злі,
Я слово буду гранувати,
Щоб стало долею землі.
Щоб за освяченим порогом,
Де ера займеться нова,
Воно й насправді стало Богом,
Який у серці ожива.
***
Мов злодій, власну хату обійду
І попрямую в поле стороною.
Була – й нема…
Хтось у моїм саду
Плоди зриває, вирощені мною.
Спритніший хтось,– такий, кому зоря
Із гаманця в похмуру нічку світить.
Холодним п’ятаком від ліхтаря
Лягає промінь на вологі віти.
Чужий вівчар озвався на цепу,
Чуже обличчя виглядає з хати…
Даруйте, люди! В ніч оцю сліпу
Хто виграв, хто програв – не розгадати.
Домівки я позбувся за борги:
Правдиве слово нині не годує.
Чи друзі ви, чи, може, вороги –
Вам заздрити було б, напевне, всує.
Нема притулку – це ще не біда:
Десь є душа, що ночувати пустить.
У чарці заіскриться не вода,
І на столі в полумисках не пусто.
В розмові щирій душу відведу,
А вранці уклонюсь тому порогу,
Що допоміг забути про біду,–
Та й потихеньку вирушу в дорогу.
Мені на Бога нарікати гріх –
Я сам цю долю визначив для себе:
Коли обід, коли пустий горіх,
Коли за ковдру – лиш окраєць неба.
Хтось виведе у простір степовий,
А хтось гукне, щоб підвезти на возі.
Та знають друг і недруг: я – живий
І не марную віку у дорозі.
Щодня стрічаю обрії нові,
Для котрих треба серце розкувати.
Живий!..
Але скажіть, чи ви живі,
Хто правдою навчився торгувати?
УКРАЇНСЬКЕ НЕБО
Над Україною небо, коване в кузні громів,
Бурями переоране, мов штормовий океан.
Вдень і вночі снуються пасма їдких димів,
І на козацькі плавні падає чорний туман.
Не застогну від того, що перерита земля –
Всюди вона сьогодні здиблена дном догори.
Тут іще є вербиця та на лужку теля,
І до старого тину хиляться явори.
Може, для відпочинку нам їх доба залиша –
Скреготом хижої сталі ще оглушили не все…
Над Україною небо, наче скорботна душа,
Що предковічну втому в череві хмар несе.
А поза хмарами зорі. Що вам відомо про них?
Не телескопом, а вістрям тріснутого журавля
Через важкі сувої газових хмар курних
Зоряний дух у надра спрагло прийма земля.
Ген придивіться: з неба по деревині старій,
Що журавлем називають, на лугову сіножать
Гномики полум’яні рясно, за роєм рій,–
Мов світлячки вечірні,– линуть, течуть,
біжать.
Хто це – космічні пришельці? Де ж голубі
кораблі?..
Чи метеорна пороша образ новий здобува?..
І відчування дивні ширяться по землі –
Щось таємниче, грізне зорям шепоче трава.
Мовби ті гноми завтра лицарями оживуть,
Велетнями воскреснуть серед ударів грози.
З душ і очей спливає та вікова каламуть,
Котрої ми набрались ще з кріпосної лози.
В запічках щось героїчне згадують сонні діди.
Плаває понад лугами сизий вербовий пушок.
Брязкають відра в криницях – і виринає
з води
Місяць, мов гола дитина, звільнена
від пелюшок.
Над Україною небо, як материнська душа,
Змучена, розіп’ята на перехресті віків.
Сонце в свою дорогу стомлено вируша.
Тихо зітхають плавні –душами козаків.