Олекса Стороженко – творець української фантастики
Чи любите ви фентезі? Фантастику, містику, горор? Різні жанри? Або просто казки? Певна, що багато хто схвально відповість. Так, наша література багата на ці жанри і далі розвивається в цьому напрямку.
Але яке коріння в нашої фантастики? У нашого фентезі? Звичайно, це фольклор. Але справжня майстерність письменника – уміти переповісти навіть готовий сюжет, щоб читач його сприйняв по-новому. І, звичайно, найвищий пілотаж – це створити своє.
Згадується саме такий творець – наш прозаїк, драматург, етнограф Олекса Стороженко (1805–1874). Найбільше його асоціюють із ґотичною повістю «Марко Проклятий». Але можуть іще згадати гумористичні оповідання, казки, а також і фантастичні оповідання, побудовані як билиці. Тобто з народних уст. І навіть неймовірні події описані так, що віриться: це було.
Стороженко творив у 50-х рр. ХІХ ст. – тобто тоді, коли романтизм начебто мав уже піти в небуття. Але цього автора відносять до романтизму – і справедливо. Проте як справжній талант він різноманітніший. І навдивовижу сучасний, зокрема сьогодні. А ще зазначу, що публіка любила читати Стороженка. Уява потребувала казок, анекдотів, розумних притч, а також оповідань про козацьку славу – таку нібито нещодавню. Тому публіці справді подобалися твори цього класика, який за життя й не мислив такої слави.
Його твори перекладали, ставили в театрі (Марко Кропивницький був і режисером, і головним актором вистави «Вуси»). І, звісно, якщо ви бачили фільм «Пропала грамота», то пам’ятаєте лінію про чорта, який закохався в дівчину Одарку, що не з власної волі стала відьмою. Це якраз узято з оповідання Стороженка «Закоханий чорт». Узагалі зазначу, що тексти цього класика – дуже сценічні. Але, на жаль, до сьогодні не всі збережені чи знайдені, тому рано казати про повне зібрання творів.
Починав він як нібито невинний казкар, але далі сюжети і образність ускладнювалися, а сама атмосфера нагніталася. Стороженко постійно шукав свій стиль – і успішно знаходив.
Література була для нього віддушиною. А ким він був?
Письменник народився в селі Лисогори на Чернігівщині, походив із козацької старшини. Був дворянином. А от далі – прогалини в його біографії. Бо лише не так давно з’ясували, скажімо, де він навчався – у шляхетному пансіоні в Харкові. Там, зокрема, вивчив французьку, німецьку, латинську та інші мови, а також малювання та інші обов’язкові тоді для дворянина предмети. Зокрема, був художником, умів ліпити, а ще грав на віолончелі. Коли ми читаємо його твори, то дивуємося, як тонко автор відчував природу. Наприклад, такий опис: «Од гори до гори на півтори верстви вподовж загатив Господь Дніпро грудами кам’яних скель. Повитикались ті скелі з водної глибини і стирчать, неначе вартова сторожа, а через них з височенного перекату скатертю переливається широкий пласт кришталевої лави, рине, пада, розбивається і люто, скажено біжить через десятки кам’яних перекатів, гуде, гримить, хряпа, клекотить і виє на сто голосів. Хвиля обганя хвилю, випручуються, стрибають через кам’яні гори, б’ються, киплять, розсипаються шмарагдом і яхонтом і висвічуються веселкою».
Так, він справді її любив, чудово розумівся на садівництві. А ще знався на полюванні та рибальстві.
Ким він був за фахом? І чи вважав себе письменником? Цікаво, що сам Стороженко писав для душі та не вважав себе письменником, зазначаючи: так можна назвати того, хто годується цією працею. Сам прозаїк геть інакше починав свою кар’єру. Він воював, потім став слідчим-криміналістом. І сам писав, що розкрити злочин для нього було справжньою насолодою. Отже, він мав доступ до архівів і свіжих справ, тому так цікаво читати його твори. Багато чого автор показував «ізсередини». Отже, хоча недостатньо обізнаним із життям Стороженка здається, що воно було тихим, вони геть помиляються. Узагалі помітно, що для створення справжньої літератури потрібно мати і талант, і життєвий досвід. Усе це було в нашого класика.
Якщо хочеться почитати казок, то вони – є. Автор був і етнографом, записуючи з народних уст різні тексти. Деякі – дуже точні, деякі – художня обробка. Образно кажучи, Стороженко брав ескіз і писав уже полотно. Водночас він прагнув точності.
Деякі твори в нього схожі на байки та ілюструють народні вислови. Наприклад, такий – «Не впусти рака з рота»: «Летіла ворона понад морем; дивиться – лізе рак. Вона хап його та й понесла через лиман у ліс, щоб, сівши денебудь на гіллі, гарненько поснідать. Бачить рак, що приходиться пропасти, та й каже вороні:
– Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були!
– Угу, – гугнить ворона, а рака кріпкенько держить.
– І братів, і сестер твоїх знав, – каже рак, – що за добрі люди!
– Угу, – гугнить ворона, а рака кріпкенько держить.
– Та вже хоч вони і гарні люди, – каже рак, – а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішого над тебе.
– Еге! – крякнула ворона на ввесь рот та й упустила рака в море.
От тим-то, як кого одурять похвальбою або лестивою річчю, то люди й кажуть: “Упустив рака з рота”. А як кого остерігають, то кажуть: “Гляди! не впусти рака з рота”».
Або ось як відтворює захват простого хлопчика, який мріє про Київ: «А моя тітка Горпина ходила у Київ, то було як почне розказувать про ті церкви, золотом вкритії, про печери, про Дніпро, що неначе море розлилося, то, здається, і коней покинув би та помандрував у Київ. Пошили мені свитку, дали й нові чоботи, і шапку і звеліли налагодить візок і пару коней. Налагодив я візок та й думаю собі: чи ще й втрапимо у той Київ? Бо як живу на світі, ніколи мені не доводилось виїздить із Савинець». І герой таки побував там!
Або казка «Три сестри». Як зазначав сам автор, він записав її «стенографією» від сліпої бабусі. Цариця довіряє свого сина-царевича степу – і той стає героєм завдяки саме степу – своєму «нареченому батьку». Вочевидь, маються на увазі запорозькі козаки.
У творах цього автора чудова дотепна мова. Ось, наприклад, оповідання «Вуси». На трагічний для військового, дворянина (!) випадок (заборону носити вуса, бо тепер герой – цивільний) оповідач дивиться і з гумором, інакше не зможе перемогти. Наприклад, подумки порівнює свого ворога із зінським щеням: «Як розсердиться ж, так Боже мій милостивий! підскакує, як зінське щеня, і приска, неначе сукно мочить». І авторська примітка: «Сліпий звірок з роду кротів. Дуже злий, як розлютується, то плигає – і підскакує на аршин». Тобто майже на метр. В іншому оповіданні автор пояснює про український гумор – у тому числі вміння жартівливо докоряти людині, щоб її наставити на шлях істинний: «Такий, бачите, звичай на Україні; насміхаючись, направляють на все добре чоловіка, щоб вийшло по приказці: „З посміхів люди бувають”».
А ось про реальних людей – історичних. Ми пам’ятаємо працю Дмитра Яворницького про запорозьких козаків. Багато фактів історик записав від колишнього запорозького козака Микити Коржа. Тобто, по-нашому, брав у нього інтерв’ю. І в Олекси Стороженка (не забуваймо, що він був етнографом) є цілий твір «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа». Ось як автор описує хату колишнього січовика, а тепер старого сімейного чоловіка: «Весело стало на душі, як, ввійшовши в хату, глянув я на старосвітський захисток; так в ньому було хороше, чисто, і гарно, і до ладу прибрано. Стіни вимиті, вишарувані, неначе сього року збудовані, а стеля вибілена крейдою з чорними мережками по краях. Од кахляної грубки до другої стіни йшла з вирізками і горорізьбою перегородка і одгороджувала хату од кімнати. В кутньому вуглі стояв кіот з образами в срібних позолочених шатах; перед кіотом висіли лампадки, писанки і з крашеної бумаги пороблені голубці; а із-за кіоту виглядували чорнобривчики, васильки і канупер». Про своїх побратимів Корж так згадував: «Наші запорожці були народ веселий, сказано – вольний: любили і жарти, і сміхи; ледве, було, підстережуть що-небудь особливе в чоловіку або що-небудь таке зробить не до шпети, то зараз йому і прізвище приложать. Спалить курінь, от він вже і палій; не проворний – черепаха; малого на сміх прозвуть – махина, а здоровенного – малюта».
В останні роки життя його розрадою були природа і мистецтво (звісно, література) та спілкування зі знайомими.
Проте було б неправильним вважати Стороженка лише гумористом, етнографом або співцем природи. Йому належить ґотична повість «Марко Проклятий». На жаль, вона не завершена – а виявляється, автор збирався написати ще мандри свого героя, навіть у далекі країни. Твір виявився лебединим співом.
За життя автора ця повість не побачила світу. Класик писав її перед смертю. Треба сказати, що він довго готувався до цієї теми та обробив не лише український фольклор (де відомий сюжет про Марка Проклятого або Пекельного, який визволив козаків із пекла), але й зарубіжний. У листах письменник виявив себе справжнім ерудитом. Знаючи багато іноземних мов, він прочитав романтичну та іншу літературу, де фігурували образи вічних безпритульних мандрівників, проклятих. Зокрема, згадував героїв німецької, англійської, шотландської та іншої літератури. І припускав, що якраз «наш Марко» всіх «заткне за пояс». Із повістю знайомі Стороженка ознайомилися завдяки його читанню на літературних вечорах. Отже, у письменника було коло фанатів (сучасною мовою), і сам він виявився досить активним.
Але це не проста жахалка, яких не бракує. Стороженко створив шедевр. Це серйозна література, яка змушує замислитися про власну ідентичність, славетне минуле, його примноження – не кажучи про динамічний сюжет із несподіваними поворотами.
Ми не раз читали або чули вислів «товчеться, як Марко по пеклу» (до речі, це епіграф до Стороженка). І читали фольклорну історію про цього персонажа. Але класик цілковито переробив цей образ. Не переповідатиму сюжет (але зазначу, що там багато інтриг), а краще зверну увагу на стиль. Ми звикли до казок або гумористичних історій. Натомість цей твір починається інакше. Відкривається колоритним і оптимістичним описом степу в Петрівку, але далі – контраст: «Уже завечоріло. Широкі тіні простяглись і мережили степ; захід сонця зайнявся полум’ям і насупроти обдав ярким світом гребінь гори з могилами. Січовик скинув очима удаль, шукаючи, на якій би йому могилі заночувать. Дивиться, на самій вищій могилі щось мріє, чорніє; спершу здалось йому за шульпіку, а як зблизився, побільшало – неначе орел; ще проїхав кілька гонів, роздивився, аж то чоловік, і сидів він нерухомо, неначе кам’яна баба на могилі.
– От і добре, – пробубонів про себе січовик, – послав мені господь на ніч товариша.
Спустившись у балку, він зупинився біля криниці, набрав у боклагу води, напоїв коня і повів його в поводу. Зійшов на гору, вже й до могили зблизивсь, а чоловік сидить собі, не ворухнеться, неначе закляк, не оглянеться на січовика і не чує шелесту од його важкого поступу». Герой – молодий козак Павло Кобза – розмовляє з цим незнайомцем і дізнається його страшну таємницю: «– Як же тебе там звали, чи не чув про тебе й я?
– Так звали, як піп охрестив, другого прізвища мені не прибрали.
– Яким же іменням тебе піп охрестив?
– Марком.
– Те-те-те, чув, багато дечого чув! – казав Кобза, витріщившись на чоловіка, – чи не той ти Марко, що товкся по пеклі?
– Той самий…» А от що буде далі, який «анамнез» проклятого героя, які будуть далі романтичні пригоди, варто прочитати самим. Автору було нецікаво змальовувати суто негативного героя, і він показав його в розвитку. Картини того, як Марко не може вмерти, описуване ним пекло, а також інтрига в тому, що цей персонаж відає майбутнє України, і сьогодні цікаві. Тут є й авантюри, і гумор (у тому числі чорний), і епізоди справжнього бойовика… У цьому творі є різні сюжетні лінії, і шляхи Кобзи і Марка то розійдуться, то знову зійдуться. Інші герої так само несподівано зустрічатимуть цього безсмертного козака. Треба сказати, що першим читачам було шкода, що твір не завершено, і якийсь безіменний його дописав, проте невдало. Зробив, сучасною мовою, фанфік. Це ще раз свідчить, що у фантаста Стороженка були фанати.
Отже, якщо ми хочемо знати: чому не треба впускати рака з рота; як виховувати ледаря, якщо від нього немає користі в господарстві; чому краще не мати обранцем дурня; що являє собою зінське щеня й чому воно стрибає та пищить… а також – як жили наші предки, якими були славетні битви, а також – чи отримає прощення Марко Проклятий і які його пригоди, – нам точно варто читати твори Олекси Стороженка. Ці тексти були в антологіях – і української фантастики, й історичної прози. Проте хотілося б побільше його перевидань, причому повного зібрання творів – і не одного. Адже цей автор і сильний, і різноманітний.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).