Голодомор-геноцид українського народу

Голодна смерть – страшніше не буває…

Як в крихті хліба все твоє життя.

Коли дитя від голоду вмирає – 

Нема в дитини більше майбуття, 

Коли вмирає мати й вся родина, 

На мить вода подовжує життя…

Й надія лиш на хліб одна-єдина…

І вже ніхто не мислить до пуття, 

Бо голод не дає вже  далі жити, 

Думки сплелися у якісь клубки…

Й немає сили по землі ходити, 

Бо ноги й руки, наче ниточки…

Такі у нас були 1932-1933 роки і 1946-1947 роки – у країні був голод, який організувала радянська влада, а скоріше росія, з метою винищити українців, які прагнули волі і незалежності. В Україні в той рік, як на диво, вродило дуже багато хліба і селяни могли безбідно прожити рік та засіяти свої ниви добірним зерном, та, на жаль, цього не сталося, бо в москві розпорядилися людськими долями зовсім по-іншому. Їм треба було знищити людей, щоб не пручались і не думали про якусь там волю! І вони цього досягли. Повідбирали в селян абсолютно все, що можна було їсти і залишили їх без виїзду, без можливості пересуватися хоч кудись зі свого села. Так штучно був створений голод, тобто геноцид нації. І люди поступово вмирали, спочатку найслабші, а потім всі: сім’ями, родинами, вулицями, селами…

 Радянська влада знищувала людей, росія була на грані блаженства, адже скільки українців тихо відходили з життя, мовчки, без крику, без галасу. Все так, як і планувалося… І про це мало хто знав у світі, адже інформаційне поле було обмежене, не так, як сьогодні. А скільки ще різних планів намалювала собі  росія! Вона завжди мала геніальні плани на знищення українців і кожного разу все  нові і нові… І впроваджувала їх у життя методично і сміливо, так, що комар носа не підточить. А той, хто і знав, дивився байдуже і навіть не ціпенів від страху, бо їх це не стосувалося, та й не вірилось у таке страшне дійство радянської влади, люди в інших країнах були ситі і їм важко було зрозуміти, як це – не мати чого їсти… Як це вмирати від голоду у такій хлібній країні, як Україна… А люди вмирали сотнями, тисячами і сотнями тисяч… Відходили в страшних муках без крику, без голосу, мовчки, бо на це вже не було сили… Вижило дуже-дуже мало, лише одиниці якимось незбагненним чином, чи то так треба було, щоб саме вони донесли світові цю страшну трагедію про голодомор… І вони донесли цю трагедію до людських умів і до людських сердець, щоб світ зрозумів, хто такі росіяни, хто такі запроданці народу, які вчинили цей геноцид, катували і знищували людей, морили їх голодом і холодом, виселяли зі своїх будинків і відправляли в катівні до далекого і холодного Сибіру. Страшні були часи, дуже страшні. Знущанню над українським народом не було меж. І це тривало багато років, протягом століть. І кожного разу кат придумував нові знущання, нові випробування для українців, щоб остаточно позбавити їх рідної мови, чарівної пісні, власних традицій, чудових казок та легенд, своєї правдивої історії і своєї країни…

От і сьогодні він знову відновив свої знущання, розпочавши повномасштабну війну проти України. А що? Що це придумали собі українці, якусь вільну державу, якусь свободу? А ні! І ворог побудував нові плани, бо має намір знищити нашу державу і весь волелюбний український славний народ. І ось що творить – знищує під корінь все: міста і села, поля і ліси, ріки та озера…. Сьогодні це вже бачить цілий світ, і хтось навіть насолоджується, адже все одно не всі переконані у злих намірах росії, а дехто навіть хоче їй допомогти зброєю, військовими силами.. Люди! Схаменіться! Ви в своєму розумі? Невже вам треба, щоб лилася людська кров, як водиця? Невже мало ще в світі біди та горя, що ви підбадьорюєте злі сили, допомагаєте їм? Що поганого кому зробила Україна, що стільки ненависті є у ваших серцях, що ви свою лють виливаєте на наш народ, на нашу Україну? А ми ж завжди несемо на вишитому рушникові духмяну паляницю як символ любові до всіх народів світу, зустрічаємо вас радісними піснями та іскрометними танцями, щирим і привітними словами й усмішкою. Що ж це коїться сьогодні з цим багатогранним і дивовижним світом, що в ньому зникла любов до ближнього, що в ньому стали процвітати ненависть і зло… Що з вами, люди?

Одні поспішають надати різну допомогу нашим людям, армії, а інші з осудом на них поглядають; одні віддають останнє, щоб врятувати людей, а інші готові вбивати і знищувати… Хіба це по-божому, хіба це по-християнськи чи по інших віруваннях? Я слабо розбираюся в релігіях світу, але ніби ж усі вони говорять про одне і те ж: про любов до людей, про піклування і турботу про ближнього, про честь і совість… Та й Бог над нами один, як тоді можна творити таке зло, яке сьогодні творить росія і їй у цьому допомагають інші держави… Як? Чому? Для чого?

І от сьогодні у нас страшна, кровопролитна війна, справжня біда, а Україна вивозить свій хліб в інші країни, щоб не було голоду, бо добре всі ми знаємо, що таке голод… Ми і сьогодні допомагаємо іншим, хоч і нам сьогодні потрібна людська допомога у зброї… І нам допомагають цивілізовані народи, надають величезну допомогу різні держави, бо Україна під загрозою знищення російськими окупантами… Низький вам, доземний уклін, добрі люди Землі, за вашу підтримку, за ваші чуйні і небайдужі серця! Ваша допомога сьогодні – це наше життя, наше виживання у цьому світі. І ми цього довіку не забудемо, поки й існуватиме саме життя. Адже скількох людей ви прихистили у себе, дали їм житло і хліб насущний, вберегли від голоду і від погибелі. Хіба таке колись можна забути? Звичайно, всі люди різні, всі мають свої недоліки і характери, не всі   однаково можуть висловити свою вдячність, але те, що ви тепер для нас зробили – це  неоціненно! Щиро дякуємо всім і кожному окремо за вашу чуйність, людяність, толерантність і за ваше терпіння та доброту. Таке не забувається. Дякуємо! Адже кожній людині ви засвітили зірочку доброти і людяності, тому щиро дякуємо за вашу доброту і милосердя. Адже всі ми біологічні створіння і залежимо від того, чи є повітря, щоб дихати; чи є водичка, щоб  напитися; чи є їжа, яка дає нам енергію для життя. І вже залишилося дуже мало людей, які пам’ятають той страшний голод, коли вимирали люди сім’ями і цілими селами. А це ж було… І в людських оселях не світилися віконця, а принишклі і голодні дітлахи не сміялися і не звучала над селом більше пісня, і не збиралися люди у великій хаті на вечорниці, а Святий Миколай не приносив різдвяних подаруночків під ялинку дітям, як колись раніше, та й у жодній хатинці не було більше ялинки, бо стояв страшний голод, про який не можна було забути ані на мить, він вбивав, з’їдав з середини, паморочилось в голові і стояла невимовна тиша і так хотілося їсти… Хоч крихточку хліба, хоч би картоплинку, хоч би зернятко розжувати… А не було нічого. І туманіло в голові, темніло в очах, а змучене тіло здригалося в судомах і зупинялося назавжди, навіки. А як же хотілося всім жити, які мрії були у кожного, як хотілося дітям бігати по засніженому лужку, спускатися з гірки на саночках, танцювати і співати навколо ялинки, а у різдвяний вечір ходити по селу і колядувати, а в новорічну ніч весело щедрувати і отримувати солодкі гостинці. Як же раніше весело жилося, як радісно було… А от настали голодні часи і сотні дітей… та ні! Тисячі уже більше ніколи не матимуть нічого, крім темряви… І згасала свічечка життя найрідніших людей. І її вже більше ніколи не засвітити, ніколи не відновити того вогню, що згас навіки.

 А свічка плакала

А свічка плакала… Та ні, вона ридала

За тими, хто не вернеться уже.

То затухала, а то знов палала,

Щоб пам’ять не погасла… Бо невже

Вона колись уся згоріти може?

Ні не згорить допоки ми живі.

Героїв забувати нам негоже,

Та й пам’ять, ніби рани ножові…

Вона про всіх раптово нагадає

У час тривоги чи в легкі часи.

То раптом слово сказане спливає,

І знову чуєш рідні голоси,

То прийде образ світлий, наче сонце,

І усміхнеться, радість принесе…

То дощиком постукає в віконце,

Загасить сумом радість та й усе…

А свічка плаче… Ні вона ридає,

Та іскрами летить у небеса.

Димком зів’ється й знову запалає…

Вона як пам’ять – вічна… Не згаса…

Свічка на вікні

Питаєте ви, нащо на вікні

Поставила я свічечку горіти?

А це тому, щоб в наші дні ясні

Від голоду не помирали діти.

Щоб в дім вернулись діти і батьки,

Яких Росія нині убиває.

Ми – українці, ми – не жебраки

І прагнем вільно жити в ріднім краю.

І окупантів на своїй землі,

Повірте, ми не будемо терпіти.

Згадайте всі, дорослі і малі,

Чиїх ми предків старовинних діти.

То ж бережімо в серденьку свічу,

Що ясним промінцем вночі палає.

Я вас благаю, я прошу, кричу –

Хай пам’ять в серці вашім не згасає.

Про ті події, що спливли давно,

Але забрали на той світ мільйони.

Жорстока правда, це вам не кіно,

В карателів свої страшні закони.

І той голодомор, що був давно,

Сьогодні не повинні ми забути.

І білий степ, неначе полотно,

І холод, і біда, і голод лютий…

І знову кат прийшов в мої краї,

Щоб щастя й волю у людей забрати.

Закони встановити тут свої,

І в українців волю відібрати.

І нав’язати мову нам свою,

Свої лихі порядки встановити…

Ми ж вільні люди, в вільному краю,

І пам’ятаємо, чиїх ми предків діти.

Тож хай свіча палає на вікні,

Й ніколи наша пам’ять не згасає

Про ті страшні, голодні, люті дні,

А ще про те, що ця війна триває…

Страшні часи

Найбільший страх – від голоду вмирати.

Це мученицька смерть, найгірший жах.

Не дай нам, Боже, ще раз це пізнати,

Не маючи ні крихточки в руках.

Вмирали ж ні за що, за забаганку,

Бо знищити хотілось весь народ.

Щоб більше не вставало сонце зранку

Для українців… «Лєнінци впєрьод!»

І комуняки голодом морили

Простих селян і їх малих дітей.

Вмирали тихо люди, йшли в могили

Без сил, без слів, без сліз і без ідей.

Хто це забув, то варто нагадати

Про лють комуністичну в ті роки…

Й до влади більше їх не допускати,

Хай згинуть назавжди більшовики.

Нехай не буде голоду віднині.

Хай буде хліб на кожному столі,

Від яств столи хай гнуться в Україні.

Хай буде мир і щастя на землі.

Голодомор

Голодна смерть, напевно, найстрашніша.

Вона повільна, довга і тяжка,

Жахлива і пекельна, найлютіша,

Бо зводить з розуму й така тривка...

А це ж було... І ніде правди діти,

Що заподіяли цю смерть більшовики.

Дорослі мерли, старики і діти –

Це геноцид кривавої руки.

Щоб наш народ нескорений здолати,

Що прагнув волі і в борні стояв.

Його рішили в чорнозем загнати,

Щоб голову вже більше не підняв.

Вмирали сім’ї, вимирали села...

Бо все забрали, що народ зростив.

Статистика доволі невесела...

Мільйони більшовицький кат згубив.

А ті, хто вижив, будуть пам’ятати,

Як голодом морили чесний люд.

Бо ж пам’ять у народу не забрати...

Й не знищити, не змити, наче бруд.

Вона передалась нам генетично,

Й живе у нас завжди з маленьких літ.

І буде жити в Україні вічно,

То ж хай про це почує цілий світ!

Про голод пам’ятаймо

Колись у хаті пахло пирогами,

Бабуся з мамою співали нам пісні.

Та вже нема бабусі, тата, мами…

Вони на небі – зірочки ясні…

А ми одні, нам холодно і страшно,

А як же їсти хочеться й тепла…

Чого усі пішли від нас невчасно?

Яка родина дружна в нас була…

Й сусіди не заходять вже до хати,

Бо їх нема… Нікого вже нема…

А нас одних лишили помирати –

Навколо холод, голод і пітьма…

А їсти ж хочеться, хоч скибочку хлібини,

Хоч раз вкусити, хоч єдиний раз…

Але нема… Немає вже й дитини

І промінець душі в очах погас.

І в церкві їх ніхто не відспіває,

Й сльози ніхто не зронить за дітьми…

В селі давно нікого вже немає…

Та не забудьмо! Пам’ятаймо ми!

Про геноцид, про біль, страшне жахіття,

Як катували голодом усіх.

Які пройшов народ наш лихоліття,

Де в селах не лишалося живих…

І це у нас! Де колосились ниви,

Де коровай завжди на рушнику…

Де був народ співочий і щасливий,

Щоб долю мати ось таку гірку…

А й досі хвалить хтось Радянську владу,

Мовляв, за копійки було усе.

Та ви згадайте ту жорстоку правду…

А вітер листячко по цвинтарю несе

І тихо пісню жалібно співає,

Бо звідти вже немає вороття.

Хай більше вже такого не буває!

Бо в нас у всіх всього одне життя…

Ми на Землі, щоб сонечку радіти,

І небесам, і ранкам у росі,

Щоб не вмирали, а сміялись діти,

Тому про голод пам’ятаймо всі!

Не забувай ніколи

Голодомор, як страшно. Це жахіття…

Вмирали тисячі повільно і без слів.

Пройшло поміж людей це лихоліття,

А як же жити кожен з них хотів…

Та ворог людям не лишив нічого,

Все до зернинки вигріб із дворів…

Сам веселився підло і убого,

А українців голодом морив…

А люди ж працювали і любили,

Летіли в мріях до далеких зір…

Щасливих діток бачити хотіли,

Здолать вершини аж найвищих гір.

Від роду українці не ліниві,

Ростили хліб, плекали урожай.

І мали б бути світлі та щасливі,

І мав би розцвітати рідний край…

Та ні ж бо, ні… Судилась інша доля.

Російський окупант тут заправляв…

Серед врожаєм сповненого поля

Народ мій на святій землі вмирав.

Вмирав від голоду… Вже гірше не буває…

Повільна, найстрашніша в світі смерть…

А окупант на горі бал справляє,

І нищить, нищить мій народ ущерть…

Мільйони душ, малі невинні діти,

Історії страшної круговерть…

Ну, як же можна, як це все простити?

Знущання над людьми й голодну смерть?

Народе мій! Не забувай ніколи

І геноцид росії не прощай!

Хай ясноокі діти йдуть до школи,

Хай квітне і співає рідний край!

Хай будуть люди ситі і щасливі,

А мій народ летить до світлих мрій.

І хай сміються діти галасливі.

То ж опускати голову не смій!

Народе мій, знов окупант – до хати,

То ж треба дати відсіч ворогам.

Борімося, щоб світлу долю мати,

Хай Правда й Бог допомагають нам…

Не дай нам, Боже, голоду пізнати

Не дай нам, Боже, голоду пізнати,

Що відбирає розум і життя.

Дай, Бог, в своє майбутнє крокувати

У радості, в добрі, без каяття.

А голод був. Усе повідбирали,

Що навіть крихти хліба не було.

І люди в муках тяжких помирали,

І тільки горе й лихо тут було.

Дорослі мерли і вмирали діти,

І цілі села йшли у небуття.

І не було уже кому радіти,

Бо щезла радість, не було життя.

І вже не плакали у мами на могилі,

На цвинтарях стояли мовчазні.

Лише гули старі дуби похилі

І не звучали вже ніде пісні.

Бо голод це мабуть найтяжча мука

І смерть повільна в страхові й біді.

А вслід за нею йде страшна розлука

Й усі схиляють голови в журбі.

Не дай нам, Боже, голоду зазнати.

Дай, Бог, прожити в ситості й теплі,

Учитися, сміятись, працювати

І жити в мирі на святій землі.

Дивлюсь на свічку

Дивлюсь на свічку, а вона палає

Й димок легкий потягся в небеса.

Скількох життів, скількох життів немає,

А в світі знову навесні краса…

І знов садочки цвітом забуяли,

Заколосилась, зацвіла земля,

А люди з голоду усі повимирали.

І вже не вийдуть на свої поля,

Щоб ниву рясно хлібом засівати,

І щоб збирати гарні врожаї…

Нема кому в цім полі заспівати,

В гаях співають тільки солов’ї,

А голосу людського вже не чути,

Понад землею чорна тінь лягла.

Повсюди квітнуть маки від спокути…

Не вберегла земля людей, не вберегла…

Над полем чорний ворон кряче,

І сум сягає просто в небеса…

Земля і небо чорним болем плаче…

Для кого нині вся оця краса?

Нема дітей, повимирали села,

Голодомор скосив усіх і все.

Яка ж то доля наша невесела…

А вітер в небо вічний сум несе…

Невтішна свічка тихо догорає,

Скотився біль сльозою по щоці.

Голодна смерть – страшніше не буває.

Тримаю колосочки у руці…

Хай хлібець буде в кожного у хаті,

А діти виростуть хороші і ясні.

То ж будьте, люди, світлі і багаті,

А в Україні линуть хай пісні.

Ти пригорни мене, моя матусю

Ти пригорни мене, моя матусю,

І ніжно пісню заспівай мені.

Я так за тата нашого боюся,

Бо наш татусь сьогодні на війні.

А там так страшно: кров і стрілянина,

Там холодно й на кожнім кроці – смерть…

А там палає рідна Україна,

Уся земля зруйнована ущерть.

А я боюсь війни, я хочу миру

І щоб татусь мені співав пісні,

Й до мене усміхався щиро-щиро,

І вдома був, а не на тій війні.

Вернись живим, татусю, я благаю,

Від тебе кожну вісточку ловлю.

За руки взявшись, ми підем до гаю.

Тебе, татусю, дуже я люблю.

Ти пригорни мене, моя матусю,

Згадаєм разом тата при свічі.

І я до тебе міцно притулюся,

Без тата дуже страшно уночі.

Чому не вміють люди в мирі жити?

Чому не хочуть щастя і тепла?

Я хочу вчитись, світ ясний любити,

Щоб, мамо, ти – щасливою була.

А від дощу на склі потьоки сиві,

Дивлюсь на них, сумую і мовчу.

А з татом ми були такі щасливі!

Сміялися під переспів дощу.

Хочеться миру

Ой, як же миру хочеться і тиші,

Весни і сонця, світла і краси.

Щоб у гаю спів соловейка лише,

І дотик прохолодної роси,

І шепіт вітру в лісі весняному,

І заметіль вишнева надворі…

Цвіт маргариток в лузі осяйному,

Й над нами тихі зорі угорі…

Ой, як же миру хочеться і світла,

Любові і душевного тепла…

Щоб добротою вся земля розквітла,

І злагода поміж людьми була…

А всюди сонце, радість, мир і тиша,

А в тиші – добре слово і пісні…

І чути, як вітрець легенький дише,

Й шепочуть казку небеса ясні…