Оцінка людської праці

Сьогодні Україна у вогні… Іде війна люта і ненависна, йде боротьба добра зі злом… І як же важко здолати те зло, яке пролізає в кожну шпаринку, яке заповзає в найпотаємніші місця і робить свою чорну справу. Зло не тільки розгулялося на полі бою і на окупованих територіях, воно не тільки прийшло з лютими ворогами, воно поширюється всюди, воно проникає в душі людей і там розмножується, стократно відтворюється і безпечно шириться, наростає, як лавина і знищує людину з середини… Це зло треба зупинити, його треба викорінити, знищити, щоб воно не поглинуло людей, бо це дуже небезпечно для всіх.

Сьогодні хочеться торкнутися цієї теми, тому що ми живемо в цьому світі в цій реальності і починаємо звикати до жахливої несправедливості, до того, що у нас всередині країни творяться жахливі справи, а ми мовчимо, думаємо, що воно саме мине… А цей чиряк наростає і збільшується, і якщо його не видалити, то почнеться сепсис нашого суспільства, якщо він вже не почався. І так в усьому… Мені хочеться почати з того, що кожна робота має свою ціну. От майстриня займається ремонтом одягу. Вона оцінює роботу за складністю, за затраченим часом, використаними нитками, змійками, ґудзиками, кнопками і т. д.: от підшити штани коштує від 100 гривень і більше. Підгорнути рукави від 150 гривень. Так вона оцінила свою роботу і хоч на це вона може затратити і 20 хвилин, іноді більше, але ціну всі бачать і хитають головами. Та кому треба – йде і платить, а не хочеш платити – роби сам або ходи, як хочеш! І це правильно! Адже кожна праця має свою ціну.

І так повинно бути всюди і люди повинні зрозуміти, що за будь-яку роботу треба платити. А не хочеш платити – роби сам. Так, у майстра з одягу чи взуття це робота руками, людина довго практикувала, вона вміє це зробити швидко й охайно, правильно і красиво. Але є дуже багато робіт, коли ми іноді не можемо побачити виконання цієї роботи наглядно, бо людина сидить у себе в затишній кімнаті і пише, щось майструє, творить. І цього збоку не видно, людина ж сидить в тиші, не шиє, не кує й не меле, мішки не тягає… То що ж вона робить? Одні кажуть, що нічого, бо що ж вона робить, коли тільки сидить і сидить… А вона працює головою: думає, міркує, творить – це надзвичайно велика і важка праця. І оцінити таку роботу можна тільки за її результатом. От сидить вона в кімнаті годину, дві, а то й пів дня чи день, а то ще й ніч, та й багато днів і ночей, а в результаті – наукова робота, чарівна казка, чудові вірші, правдива стаття, захоплюючий роман… От така ще є робота! А подивишся на людину, то вона просто сидить та й сидить і не шиє, і не ріже, за конвеєром не стоїть, мішки не розвантажує… А це – творча і натхненна робота головою. І так само на таку роботу не кожна людина здатна, бо один буде із задоволенням ті мішки вантажити, землю копати, стіну з цегли зводити, а от ніколи в життя не напише чарівної казки для дитини, наукової роботу чи ліричного вірша. Кожна людина має свій талант, своє бачення в житті, свої здібності, і виконує найкраще те, що вміє робити і що любить, а тому треба достойно оцінювати кожну роботу.

Усі ми різні, а тому й виконуємо різні роботи, та оцінювати їх треба належним чином. Мене і не тільки мене, але й багатьох людей хвилює оцінка праці людей у нашому сьогоденні. Тому що вона просто несправедлива. От уявіть собі – людина на фронті, під кулями і ракетами, щомиті ризикує життям, щомиті її життя може поглинути назавжди чорна темрява. Але ця людина не відступає зі своєї позиції, бо вона на посту, чесно виконує свій обов’язок, рятує свою землю, сім’ю, дітей та й усіх нас. І тут людина ні на секунду не задумується про гроші, бо ворог наступає і його треба знищити. Це не тільки дуже ризикована робота, але й надзвичайно важка фізично, морально, духовно… Воїни бувають часто в холоді, в голоді, по коліна у бруді і воді, що стоїть в окопах, їм немає де зігрітися, вони перемерзають, хворіють, але ніхто з них не покидає поля бою. І порівняти роботу в міських, обласних радах чи в інших закладах, де люди в теплі і в затишку, чистенькі і гарно вбрані, робота в них «не бий лежачого», бо вони не вирішують навіть нагальних проблем у країні і в усякому разі її не порівняти з боями, але… Але зарплати їхні теж не порівняти! Бо воїни одержують мізер проти тих, хто сьогодні працює в кабінетах! А чому так? Чому така разюча різниця? Чим це пояснити, коли сьогодні доля країни залежить не від кабінетної одиниці, а від воїна?

А тепер порівняймо зарплату вчителя початкових класів і того ж таки кабінетного працівника навіть з Верховної Ради… От зараз хтось мені скаже, що я високо замахнулася! Бо там, мовляв, вирішують проблеми державного значення… Ага, вирішуються, та так, що за роки незалежності щось і законів потрібних не ухвалили, а частенько можна побачити, як вони на важливих засіданнях в телефонах копирсаються або тихенько дрімають, б’ються, з’ясовуючи стосунки. Ото робота, на державному рівні! А тепер я вам розкажу, чим щодня займається вчитель початкових класів: від тієї хвилини, як він переступив поріг класу, несе відповідальність за життя і здоров’я своїх 30 і більше учнів і на уроках, і на перервах; мусить тримати дисципліну, навчити кожну дитину писати, читати, переказувати, рахувати, треба ще виховувати дітей, нагодувати, вивести на прогулянку, прослідкувати, чи всі одягнені і застебнуті, привести чистими і охайними, відправити здоровими додому… І все це під шум, гамір (в багато децибел), які постійно присутні в школі. А потім перевірити купи зошитів та оцінити роботи кожної дитини. А далі він повинен підготуватися до уроків на наступний день, опрацювати два журнали, і відповісти на майже цілодобові дзвінки батьків та відреагувати на всі повідомлення, які йдуть майже щогодини. А ще ж вчитель повинен і самоосвітою зайнятися, бо без цього у нашій справі аж ніяк не можна! І в учителя у п’ять (а то й у більше разів!) менша зарплата, а чому? Хтось може дати відповідь на це запитання? Що, хіба в учителя не державна робота? Хіба він не готує сьогодні наше майбутнє? Хіба він не виконує державне замовлення? А крім того він ще мусить щороку щось творити, проходити атестацію, курси, удосконалювати свою майстерність… Що ж, і це треба, не заперечую! А вчитель закінчував такі ж інститути й університети, що й інші. А ще цікавіше, коли двоє людей закінчували один і той же ВУЗ, але один влаштувався у міську раду, а інший пішов у школу… І тут відразу видно разючу відмінність… То ж в чому річ?

Та, мабуть, у тому, що оцінка праці повинна бути справедливою на всіх рівнях, а сьогодні цього немає, на превеликий жаль. Тому і поміж людьми у нас так повелося, що замовляє хтось, наприклад, у когось якусь творчу роботу, а от заплатить стільки, що й чашечку кави не можна замовити, а то й зовсім не заплатить… А нащо? Подумаєш, робота… Посидів за столом дві-три години, хіба то важко? Але ж якщо то так легко, то чому б вам не посидіти дві-три години і самотужки не написати ту роботу? Це ж так просто! А ще є такі «творці», які вважають, що можна просто взяти чужу роботу і видати її за свою! Це ж так просто і легко: слава прийшла в одну мить, і платити нічого не треба!

Якось так ми і живемо сьогодні, хтось працює, трудиться, а хтось «на халяву» живе. А чого? Якщо в державі таке ставлення до працівників, то й люди так поводяться. Але ж це неправильно, тому що кожна людина, коли вона виконує будь-яку роботу, вкладає туди свої знання, розум, серце і години життя, яке у кожного з нас одне! Тому, на мій погляд, це просто недопустимо, щоб воїн, який сьогодні в окопах захищає нашу землю, одержував менше, як депутат у Верховній Раді, який працює в тихому, теплому й затишному кабінеті і не таку вже й важку роботу виконує, та ще й має різні пільги та премії, і класне харчування, а не таке, як хлопці в окопах їдять…. Це моя особиста думка. І я знаю, що знайдуться такі, хто мене осудить, але не поспішайте! Не судіть і не судимі будете! Подумайте добре і проаналізуйте ці думки, що я виклала на папері, поставте себе на місце інших і тоді ви може відчуєте і зрозумієте, що кожну роботу треба достойно оцінювати, адже це години людського життя, яке людина витрачає на вас та й на інших. Кожна мисляча людина знає, скільки вона одержує за годину, то невже так важко хоч приблизно прикинути, в яку суму оцінити роботу інших? 

У нас дуже люблять все порівнювати з іншими країнами, то, може, ми врешті і в своїй країні почнемо жити по-людськи? Пора, мабуть, брати і для себе щось хороше і справедливе, найкраще з того, що ви десь побачили. От тоді ми справді почнемо жити набагато краще. Бо все починається з себе, зі своїх думок і дій, зі свого ставлення до людей, до сім’ї, до друзів, близьких і знайомих, до тієї роботи, яку ми виконуємо, до цього гомінкого світу, в якому нам випало щастя жити. Сьогодні, у цей страшний і лютий час, всім нам просто необхідно задуматись про наше звичайне повсякденне життя і жити в ньому, як належить людині: чесно, справедливо, гідно і правильно. А оцінка чужої праці – це і є та справедливість, до якої ми повинні звикати і впроваджувати її в свою щоденну поведінку. Адже це так просто – поставити себе на місце іншого і відчути його думки, почуття, втому. Тому що після кожної роботи приходить не тільки задоволення і радість, а ще й втома, втрата сил та енергії, які необхідно відновити, щоб жити і працювати далі. А на відновлення сил потрібен час, спокій, тиша, які сьогодні нам уже й не сняться, бо війна не зупиняється, а продовжує набирати обертів. Зло росте, як сніжний вал, і щомиті може зійти на ті частини нашої землі, де його ще до сьогодні не було. І тільки завдяки нашим мужнім воїнам-героям ми встаємо вранці живі і здорові, зустрічаємо новий день, приступаємо до праці і радіємо щастю жити. Тому візьмімо собі за звичку жити думаючи, аналізуючи кожен свій крок, жити справедливо і чесно, адже ми – люди! І візьмімо за звичку допомагати нашим славним воїнам чим можемо та й людям, які цього потребують, бо час сьогодні надважкий і всім важко.

А зараз людям треба добре слово

А зараз людям треба добре слово,

Бо всюди смерть, біда, війна і жах.

І не таке, що ронять випадково,

А щоб жило у душах, у серцях.

Щоб в ньому і палка любов звучала

Й сльоза бриніла тиха на очах,

І щоб душа у небеса злітала,

А не губилася далеко у лісах.

Тож людям треба слово поетичне,

Щоб піднесло когось у синю вись.

Щось дуже щире, ніжне і ліричне

І прошептало тихо: «Не журись!

Все буде добре і синок вернеться

І батько повернеться до дітей!

І кожен, хто пропав, таки знайдеться,

Не буде більше горя і смертей,

А перемога нам усім засяє

І прийде до оселі мир і лад.»

А свист ракети знову десь лунає

І спалює будинки, поле, сад…

А наші діти гинуть на війні

Які у нас ростуть красиві діти!

Поглянеш – і очей не відвести!

І їм би в щасті жити і радіти,

Безпечно і сміливо в світ іти…

І щось нове в науці відкривати,

Співати щиро чарівні пісні.

Любов свою і мудрість дарувати…

А наші діти гинуть на війні…

А ми ж їх вчили чесно в світі жити,

І до людей нести своє тепло…

Трудитись, вчитись і сади ростити,

Щоб добре всім на цій Землі було.

А ми їх вчили радість дарувати,

І хліб на рушникові в світ нести…

Пісень народних радісно співати

І з добрим серцем до людей іти…

Але війна життя їх обриває,

Світ кольоровий чорним враз стає.

Кривавить серце, сліз не вистачає,

Бо стільки горя в цьому світі є.

А в нас ростуть такі красиві діти,

В очах їх усміх, щире сонце є.

І їм би мріяти, сміятися, радіти,

Але війна їм жити не дає…

Але не можна, щоб душа темніла

Війна, біда і смерть, та страх повсюди.

І день, і ніч ракетами гатять…

І білий світ уже не бачать люди,

Лиш вибухи… Та кулі скрізь свистять.

Душа і серце від жалю німіє,

Взяла в полон все туга і печаль.

Повсюди смерть, руїни, безнадія…

Було усе… Та вже нема, на жаль…

Але не можна, щоб душа темніла!

Їй треба сонце і тепло – не лід!

Щоб ввись злітати в мріях захотіла…

Тож для душі красу творити слід!

І повернутися обличчям до природи,

До квітів і гаїв, полів, садів…

До української, до чарівної вроди,

Щоб українець з сонцем в серці жив…

І люди творять цю красу щоденно,

Та до джерел народних нас ведуть.

Підходять творчо, з радістю, натхненно…

Шедеври творять і оцим живуть.

Щоб всім стражденним душу звеселити,

Надію дати, до життя вернуть…

Щоб людям захотілось знову жити

І мріяти, і вирушати в путь…

Краса захоплює і душу окриляє,

Тож хай до серця кожного летить!

Над сірістю усіх нас піднімає,

Дає надію, дух і силу жить.

Вклоняюся вам, українські солдати

Вклоняюся вам, українські солдати,

За мужність, сміливість, відвагу, в бою.

За те, що безстрашно йдете воювати,

За діток, жінок й Україну свою.

Я дякую щиро за вашу звитягу,

За відданість рідній батьківській землі.

Й що ви не порушили дану присягу,

За зморшки і рани на вашім чолі…

Вклоняюсь доземно, бо ви того варті,

Бо ж ми зустрічаємо ранки в росі,

А ви без спочинку, в окопах, на варті,

Холодні і зморені, втомлені всі.

Вклоняюсь доземно і дякую щиро

За те, що воюєте за майбуття.

Найбільше за все всі ми хочемо миру,

А ви не шкодуєте навіть життя,

Свій край захищаючи, Воїни Світла!

Б’єтеся за те, щоб не стало пітьми.

І, щоб Україна у світі розквітла,

Й жили в ній щасливо і радісно ми!

І щоб війни не знати вже нікому

Весна пробуджує найкращі почуття

І квітами всю землю прикрашає.

Відновлює жагу до гарного життя,

І сонячним промінням огортає.

Теплом чарівним обнімає всіх і все,

Дає нам сили білий світ любити.

А тут від вибухів війни тремтить усе,

Та люди прагнуть перемоги й жити!

Ми переможемо! Цей час до нас прийде!

Ми будемо і плакати, й радіти…

І Матір Божа із небес до нас зійде,

Щоб на землі чарівній людям жити.

І зустрічати весни щирі, гомінкі,

Й птахів, що повертаються додому…

Вдихати пахощі чудові і п’янкі,

І щоб війни не знати вже нікому.

На війні дуже важко

На війні дуже важко, буває нестерпно…

Тут чатує на кожного рана чи смерть.

І не грає вже ролі, сказав ти дотепно,

Чи змішав у словах всіх з землею ущерть.

Бо війна – це не ігри в твоїм телефоні,

Тут закладені долі усіх поколінь…

Це не бійка у барі, чи десь на районі,

Може бути тут все перетворене в тлінь.

А сьогоднішні війни злостиві і грізні,

Бо і ядерна зброя уже на чеку…

Можуть бути розкаяння просто запізні

І уже не сховаєшся десь в холодку…

Бо не буде його, все горітиме ясно,

Згине все на Землі назавжди і ущерть.

Замість того, щоб жити казково й прекрасно,

На Землі запанує розруха і смерть.

Припиніть цю війну!! Вороги, схаменіться!

На дітей своїх гляньте, погляньте на світ!

І у душу свою ви хоч раз подивіться…

Та й хіба прожили ви багато тих літ?