Мова й економіка
Ось уже два тижні в українських соціальних мережах не вщухають пристрасті навколо скандального інтерв’ю радикально-українськомовної Ірини Фаріон відомій журналістці Яніні Соколовій. Думки соціуму розділилися на полярно протилежні, але мало хто намагається зрозуміти суть мовного питання в Україні, що існує уже багато десятиліть. Тут правильно називають серед причин штучні чи навіть насильницькі заборони, де тільки можна і як тільки можна, аж до фізичного знищення носіїв української мови і водночас нав’язування українцям «язика» всіма доступними методами, зокрема заселенням вивільнених територій і домівок російськомовним контингентом. Мабуть, чи не вперше про Голодомор в Україні 32-33 років в такому ключі було заявлено під час сумних 20-х роковин голодомору в центрі Нью-Йорка на Мангеттені. Доповідь «Радянський геноцид в Україні» для трьохтисячної аудиторії виголосив її автор Рафаїл Лемкін. Цією доповіддю було запроваджено термін «геноцид». В українському геноциді Лемкін визначив чотири складові:
– нищення української інтелігенції – мозку чи розуму нації;
– ліквідація Української Православної Автокефальної Церкви – «душі України»;
– голодомор українського селянства – носія, мови, традиції, культури;
– заселення України іноетнічними елементами для радикальної зміни складу населення.
Безумовно це дало свої «плоди» зросійщення, але сьогодні, на мій погляд, важливішим питанням є те, як повернути українцям українську мову. Чи потрібно це робити методами дзеркальними методам зросійщення, за що власне висловилася пані Ірина Фаріон? Думаю, що потрібно, звісно за виключенням фізичного і психологічного насилля. Власне цю межу перетнула пані Фаріон, що і викликало заслужену хвилю обурення серед тих, хто ціною власного здоров’я і життя доводить свою відданість справі суверенної України. Суперечки про те, чи зробила вона це свідомо, на замовлення, чи несвідомо, в силу переповнення патріотичними почуттями, чи, можливо, спровоковано запитаннями журналіста, знову ж таки, поставленими саме так на чиєсь замовлення чи з власної допитливості, для розв’язання мовного питання не мають жодного значення. Вони можуть служити тільки справі відволікання уваги від вирішення мовного питання і не більше, чи служити кісткою розбрату між українцями, як про це також уже було сказано. Але чи може роз’єднувати суспільство те, що для нього є органічно притаманним? Цей спір між прихильниками мови і тими, для яких не на часі, для мене має вигляд суперечки між двома легенями, що стоячи по пояс в багні, сперечаються про те, чий костюм біліший, обкидаючи одне одного багном. Кому від того вигода? Правильно, тому, хто спостерігає за цим дійством, а потім запропонує обом нові костюми за пристойною ціною.
Заглиблюючись в міркування про те, чим є мова, відкриваєш для себе ззовні непомітні факти. Всі в один голос стверджують, що мова – це є наша ідентичність і культура. Кмітливий відразу підправить моє попереднє речення і скаже, що мова є виразом української ідентичності і культури. Це вже буде набагато достеменніше в розумінні сутностей, але... Для чого в людства і в українців зокрема сформувалася їхня мова? Коли почався цей процес і чи почався він задля формування культури? Чи завжди солов’їна була такою, якою ми її знаємо сьогодні? Що впливає на її розвиток і виразність? Пошук відповідей на ці питання дозволяє уникнути поверхового розуміння феномену мови, але вимагає відмовитися від штампів і філософського підходу в міркуваннях.
Отже, мова є виразом ідентичності і культури, живим артефактом, водночас за допомогою якого і виражаються ідентичність та культура. Чи українська ідентичність і культура виражаються лише за допомогою мови? Іншими словами, чи мова є єдиним їхнім виразом? Відповідь тут, мабуть, однозначна – ні. Тобто існують й інші артефакти, які вирізняють нас з-поміж інших народів. І з цим твердження також не посперечаєшся. Але ці інші не є предметом цієї статті, тому все ж, ... коли люди, зокрема ті, які пізніше стали називатися українцями, формували свою мову – чи робили вони це заради своєї ідентичності і культури? Глибоко сумніваюся в цьому, мабуть, вони тоді ще навіть не знали таких понять, а мова уже була. Бо була потреба в комунікації. Комунікація забезпечувала виживання.
Відтоді нічого не змінилося, комунікація і надалі забезпечує виживання. Водночас мова українців 1000 років тому і сьогодні сильно відрізняється. Можливо, навіть сильніше ніж мова і «язик», між прихильниками яких, власне, точиться суперечка. Тобто в плані банальної комунікації між собою можуть порозумітися носії різних мов. Це і є той єдиний бубен, в який так голосно б’ють і влаштовують танці навколо мови ті, хто в силу своєї обмеженості не спромігся вивчити окрім рускава і матерного «язика» мови народу, на землях якого він проживає. Воїни, що жертвують собою заради цих земель, беззаперечно є винятком, бо мають більш вагомий доказ своєї приналежності до табору українців: і це мали би розуміти і пані журналіст, і пані професор. Я ж хочу продовжити розгляд феномену мови.
Чому в українського і, для прикладу, англійського народів сформувалися різні мови? Що мало вплив не цей факт? Очевидно, що умови, в яких формувалися ці мови: географічне положення, зокрема сусідство з іншими народами, площа території, клімат, флора, фауна, внутрішня та зовнішня стабільність, рівень розвитку мистецтва і науки, ті чи інші уявлення про цінності – загалом умови буття. Але найбільшу, найгострішу потребу спілкування людей в суспільстві завжди викликають небезпеки для існування і спосіб ведення господарства – економіка. Вони спонукають мову бути виразною, гнучкою і досконалою, бо це дає переваги над ворогами і збільшує ймовірність успіху в економіці. Саме такою є українська мова. Вона дозволяє українцям точно виразити конструкцію будь-якої форми і складності. Тут є і зворотній зв’язок: органічне поєднання мови і способу буття робить націю сильнішою в усіх проявах. Саме тому вороги завжди намагаються знищити мову і національну ідентичність в будь-який спосіб.
Я хочу донести до українців величезне значення мови, але, як вже було сказано, це не єдиний фактор, що власне робить громадян України українцями. Тому, намагаючись повернути собі свою мову, ми повинні подбати про те, щоб повернути собі й інші фактори, які зробили цю мову саме такою. І знову ж таки, це насамперед економіка і здатність чинити опір ворогу, яким би сильним він себе не показував. Позбування чужого, неорганічного з українським буттям «язика», робить націю сильнішою, менш вразливою до всього шкідливого їй і одночасно притягує все більше українців повертатися до своїх витоків, бо в такий спосіб вони отримують перевагу у всіх царинах життя. Це потрібно доносити до воїнів, що тримають сьогодні зброю в своїх руках і докладають всіх зусиль, щоб перемагати ворога, а не докоряти їм незнанням мови.
Щоб збагнути, з чого витікають ці мої висновки, потрібно знову повертатися до аналізу функцій, які виконує мова. Раніше було згадано комунікативну, навколо якої точаться баталії без жодної користі для українців. Але є інша, що дає величезні переваги, є значно вагоміша для кожної нації. Вона полягає в тому, що мова є засобом вербалізації думки. Вербалізація думки в резонансі з сутністю буття і забезпечує цю колосальну перевагу, яку ми отримуємо, послуговуючись своєю мовою. Коли думка формується мовою в гармонії з буттям, з якого ця мова зародилася, наслідки від реалізації такої думки завжди будуть позитивними. Тому перед тим, чи разом з тим, як ставити питання про обов’язковість мови, потрібно ставити питання про повернення українського суспільства до своїх природних витоків у всіх царинах буття. І звичайно на першому місці тут стоїть здатність нації захищатися і здатність мати ефективну економіку.
Ні в кого не виникає сумніву, що армія держави й інші силові структури, які покликані захищати державу, створену українською нацією, мають національні ознаки. Ці структури чітко це демонструють, як свою ідентифікацію і приналежність. Але ці структури не є і не можуть бути на самозабезпеченні. Вони вимагають фінансування. Це фінансування повинно забезпечуватися національною економікою. Тому для мене є очевидним, що економіка для того, щоб бути максимально ефективною, повинна теж мати національні ознаки. Спорідненість через національні ознаки пояснюється тим, що культура і мова, зокрема ідентичність, економіка – зародилися, сформувалися і можуть продовжувати розвиватися лише в гармонії між собою і завдяки спільному для них принципу самоорганізації конкретної нації. Інакше ніяк. Коли так не є, то економіка впродовж всіх років суверенності згортається, обороноздатність тримається на жертовності нації, а перехід на мову приймає спекулятивні вираження. Результатом порушення балансу гармонії між всіма факторами, що визначають українське за суттю, буде зростання спекулятивності й утвердження псевдо українського, тобто українського за формою, наприклад, тієї ж мови, але не українського за суттю. Так працюють технології дискредитації всіх національно-консервативних рухів для того, щоби раптом українська нація не стала суверенною.
Чужий досвід потрібно аналізувати і переймати, переломлюючи його через призму національних інтересів. От тільки привила, які регулюють функціонування силових структур та економіки, приймаються політичною владою, яка, за дивним збігом обставин, в Україні складається з громадян України, але не з етнічних українців. Тому для таких представників влади ні мова, ні український спосіб буття не є гармонійно чи органічно важливими і необхідними, а фраза «какая разница» найкраще описує антиукраїнський характер такої влади.