Молодий офіцер ССО: Мій девіз – «Іду на ви!»

Цього разу познайомимо вас з 24-річним офіцером Сил спеціальних операцій. Він не має права розголошувати частини, де служить, та деталей з особистого життя. Все задля того, щоб надалі разом зі своїми побратимами успішно нищити ворога. Але все ж, захисник поділився про свої мрії ще молодого хлопця, віддану службу та потреби свого підрозділу.

– Розкажи, будь ласка, трішки про своє життя до великої війни.

– До повномасштабного вторгнення я був пілотом цивільної авіації – здійснював комерційні польоти. До речі, з дитинства мріяв пов’язати з авіацією своє життя. Довго йшов до цієї мети. Поза роботою – нічого незвичайного. Під час навчання зустрів свою майбутню дружину, по вихідних любив відвідувати футбольні матчі з друзями, інколи вирушав з товаришами на полювання… 

– Як ти зустрів повномасштабну війну?

– 24 лютого о пів на 3 ночі ми виконали свій крайній політ. Їхали з аеродрому додому й уже чули звуки вибухів. Приїхав додому – ліг спати. Прокинувся знову ж таки під звуки вибухів – ймовірно, то працювало ППО. Згодом мені зателефонував друг, також пов’язаний з авіацією, і запропонував приєднатися до лав Збройних Сил України. Так я опинився в Силах спеціальних операцій. Почав виконувати завдання, пов’язані з безпілотною авіацією, оскільки був фахівцем цієї галузі ще до повномасштабного вторгнення росії. Розпочалася активна підготовка до бойових дій. Загалом я мав уявлення, як працювати з БПЛА: ще в цивільному житті мав досвід співпраці з навчання пілота – турецького інструктора Bayraktar – коли ми виконували з ним політ, дізнавався, як працює система. 

Згодом ми пройшли навчання вже власне на тих безпілотниках, з якими працюємо – розпочалася підготовка до виїзду в зону бойових дій. Їздили на завдання на Донеччину. Але наприкінці літа нам поставили завдання вирушити – саме на Бахмутський напрямок. Наприкінці листопада ми вирушили на Донецький напрямок, де намагалися активно допомагати нашим силам оборони нищити ворога й підтримувати оборону міста Бахмут. Під час виконання завдань ми знищили близько 15 одиниць піхоти, 4 артсистеми, 1 екіпаж міномету та влучили в базу «вагнерівців». 

– З того, що маєш можливість розголошувати: які історії з бойового досвіду спадають на думку?

– Найскладніше – тривалий час не бачитися з рідними, а найсумніше з усього – бачити поранених побратимів або 200-х. Взагалі це дуже важко, коли гинуть друзі та побратими. 

Але є й інші емоції. Наприклад, коли бачиш своє перше влучання – вороги розлітаються, падають в різні боки. Був випадок, коли мій побратим літав на FPV – це коли дрон пілотується від першої особи в окулярах – залетів росіянину прямо в дупу! Це було на північній окраїні Бахмута. 

Запам’яталося святкування Нового року в колі побратимів на Сході. Всі, з ким ми його зустрічали, були людьми з цивільного життя. Пригадували, хто ким раніше був: от я, наприклад, взагалі за рік до цього новорічні свята провів в Австрії на лижах, хтось був на морі, хтось із сім’єю – а нині ми об’єдналися заради однієї ідеї. Зімпровізували святкову вечерю, що могли: посмажили картоплі, м’ясо, сало, навіть помідори свіжі десь знайшли (усміхається). 

– Що ти можеш назвати своїм девізом у цій війні?

– «Іду на ви!» Це кредо Сил спеціальних операцій. Він пішов від Святослава Хороброго: збираючись у черговий похід, Святослав відправляв до ворога посланця зі словами «Хочу на Ви іти». У давньоруській мові знахідний відмінок збігався з називним, тож в сучасній українській мові фраза «Іду на Ви» має значення «Хочу іти на Вас». Ми ж – його нащадки.

– У чому головна різниця між українським військом і ворожим?

– На мою думку, із військового досвіду – у нас є мета. Мотивація захищати свою країну, своїх людей, сім’ї, землі. Натомість у них такого немає. В них мотивація здебільшого полягає в грошах, але гроші грішми – такий стимул рано чи пізно втрачається. В цьому головна різниця. 

– Розвінчай міф, який побутує в цивільних, але точно не працює на фронті.

– Про образ російського військового як «бомжа». На превеликий для нас жаль, це дуже добре підготовлені люди, які виконують свої завдання. Подекуди вони воюють не так, як ми – 8 років. У ворогів є бійці, які воюють вже по 15-20 років. І тих, хто воює професійно, – немало. На цю тему Україна програла інформаційну війну. «Чмобіки», «нечмобіки» – це повний абсурд. У нас сильний, підготовлений і боєздатний ворог, якого треба поважати та нищити. 

До речі, пригадалася історія про відому ворожу тактику «м’ясних штурмів», яка зокрема була результативною на Бахмутському напрямку. Були перші загони, які відправляли на штурм – тих, кого не шкода. Умовний «зек» сидить за ґратами, а тут вийшов заробляти гроші. І що правда – вони були під «солями» (сильнодіючими наркотичними засобами, – прим. ред.): був епізод, коли під час штурму нашої позиції кулеметник кладе, умовно кажучи, із десяти ворогів шістьох – в будь-якої людини спрацює рефлекс самозбереження, хоча б пригнутися та «відкотитись». Вони ж безупинно продовжували йти на штурм… Але, повертаючись до теми «чмобіків», після «м’ясних штурмовиків» на виконання завдань заходила російська військова еліта…

– Що можна вважати перемогами, а що поразками впродовж майже двох років?

– Найголовніша перемога, на мій погляд, сталася на початку повномасштабного вторгнення – коли українці згуртувалися й вистояли. Це перемога всієї країни, коли люди, об’єднані спільною метою, йдуть нищити ворога. У військовому плані блискучою можу назвати Харківську операцію – тоді щодня ЗСУ були в новому населеному пункті. Це насамперед заслуга нашого командування.

Щодо поразок – про це можна буде говорити вже після великої Перемоги. Ті, хто обізнаний, розуміють, про що я. 

– Чого бракує нашим ЗСУ в плані забезпечення?

– Відповім, ґрунтуючись виключно на своєму досвіді та потребах. Оскільки ми працюємо з безпілотною авіацією, нам не вистачає саме масованих серій БПЛА з дальнім радіусом дії. Як всі встигли помітити, наразі триває війна новітніх технологій, і безпілотники – вкрай необхідна складова, яка посідає за значущістю якщо не першу, то другу позицію. 

Щодо спорядження. Ще одна нагальна необхідність – зимовий одяг Level 7. Суть у чому: в Україні «сьомий рівень», так би мовити, є, але він полягає у великій кількості одягу – ти стаєш капустиною. Наша робота вимагає мобільності, швидкості дій пересування, коли потрібно швидко виконати завдання та тихо відійти. А коли на тобі три «мішки», такого ефекту складно досягти. Є велика різниця, коли на тобі в момент виконання завдання один елемент одягу і декілька. Тому велика необхідність в такому зимовому одягу для успішного виконання бойових завдань. 

– Що для тебе перемога?

– Складне питання, але я чекав на нього. Глобально – поставте собі це запитання. Полягло багато людей, в багатьох – зруйноване життя, ворог забрав у нас час для життя. Це складне питання, і відповідь на нього не менш складна. У мене як військового багато думок щодо цього. Звісно, що перемога для всієї країни – це вихід на кордони 1991 року, але в який спосіб та якою ціною цього можна досягти… 

– Яким ти бачиш майбутнє України? Яке твоє місце в ньому – військова кар’єра чи цивільне життя?

– Квітуче – коли Швейцарія проситиме гроші в нас (сміється). Щодо мене – сподіваюся, що моє цивільне життя буде пов’язане з авіацією, як я про це і мріяв з дитинства. 

Від редакції: Шановні читачі! Ви недарма познайомилися з цим молодим офіцером. Його підрозділ потребує нашої з вами допомоги, щоб і надалі якісно та результативно нищити ворога на полі бою. Надаємо реквізити, щоб зібрати кошти на якісний зимовий одяг, про який розповідалося вище! Разом до перемоги!

Приват: 4149609010753053

Моно: 5375 4112 1096 1947

PayPal: Misha704@ukr.net