«На війні не тільки наш син. Ми також уже два роки на війні…»
Коли ми чуємо про чиїсь проблеми чи про чиюсь біду, то, зазвичай, кажемо: «Я розумію, як тобі (чи йому, чи їй) важко…» Хоч насправді ми не можемо розуміти і відчувати чужий біль. Чужу втрату. Чужі страждання. Чужі терпіння. Аж поки щось подібне не торкнеться нас самих. Тому і просимо Бога, щоб не торкнулось.
А що стосується чужого болю… Ми не можемо його відчувати, але, будучи здатними на мислення, на емоції, на співчуття, можемо старатися його розділити. Можемо тим, кому нелегко, допомогти. Підтримати. Розрадити. Вселити надію.
Склалося так, що сьогодні людей, які цього потребують, є багато. Тому що багато, дуже багато біди принесла війна – і на нашу землю, і в наші долі. Ця клята бійня зачепила усіх нас. Тільки не всіх однаковою мірою. І якщо ви не належите до тих, хто в окопах, хто оплакує на могилах загиблих, хто молиться за своїх полонених рідних, хто виє ночами від безсилля перед фразою «зник безвісти», хто втратив сім’ї, хто втратив руки-ноги-очі, хто втратив дах над головою (суща дрібниця на фоні всього перерахованого вище), – якщо ви до них НЕ НАЛЕЖИТЕ, то ви повинні належати до тих, хто допомагає. Хто підтримує, розраджує, вселяє надію. Особливо ж, якщо ви на безпечній території, якщо вам вдалося виїхати звідти, де стріляють і вбивають, якщо над вами не літає, якщо день обіцяє мирну працю і заробіток, а ніч – мирний сон і відсутність тривожної валізи біля ліжка. Якщо це все у вас є, то ви ПОВИННІ НАЛЕЖАТИ до тих, хто допомагає. Така вже нам сьогодні, любі українці, судилася доля: або бути в Україні, або бути з Україною. Або… бути байдужими індивідами, про позицію яких навіть говорити не хочеться.
А все написане вище – то не просто мої роздуми і переконання, хоч моїми вони є насамперед. Усе написане вище – це те, чим живуть мої сьогоднішні співрозмовники – Наталя і Володимир. Ми зустрілися з ними (тоді ж і познайомилися) минулого літа на українських днях біля церкви святих Володимира та Ольги. Вони стояли неподалік від входу на фестивальний майданчик, тримали в руках велике фото групи військових, а поруч, просто на землі, лежала військова каска і шматок картону із написом «Збір на дрон». Хтось проходив повз, хтось зупинявся і кидав до каски гроші – долар, п’ять, десять, двадцять і навіть сто… Вони квапилися сказати кожному «дякую» і додати: то для нашого сина і його побратимів.
Наступна наша зустріч відбулася на мітингу, організованому українцями у середмісті Чикаго в день другої річниці від початку повномасштабної війни. Вони стояли з тим же великим фото групи військових і свою участь в акції протесту пояснили так: «На війні не тільки наш син. Ми також уже два роки на війні…».
Прочитайте цю фразу ще раз. Ви відчуваєте, ви розумієте її глибинний зміст? Ви, кого ця війна, на щастя, не зачепила, усвідомлюєте, що таких батьків сьогодні тисячі, десятки тисяч? Ви хотіли би бути на їхньому місці? Я – ні… Тому і домовилася з ними про ще одну зустріч, аби їм дати відчути, що їхній біль і тривоги намагаються розділити і полегшити, а всім нам ще раз дати відчути, що своєю допомогою ми можемо бути не в Україні, але з Україною, а отже з кожним, хто зараз стоїть на захисті нашої рідної землі. З чиїмись дітьми. З чиїмись, але не з чужими. Бо всі вони тепер і наші з вами.
Наталя і Володимир у Чикаго всього лиш більше року. Одружившись ще на початку 90-х, часто їздили на заробітки, бо у невеликому гірському селі на Прикарпатті з роботою було сутужно, а в сім’ї підростало двоє дітей. Працювали і в росії. Та й чи тільки вони? Правду кажучи, до роботящих від природи українців ставлення там було не найгіршим. Але змінилося у 14-му році, коли з благословення кремля розпочалося захоплення територій у східних областях України.
– Газети, радіо й особливо телебачення почали практично цілодобово зомбувати росіян, – пригадує Володимир. – Показували руйнації і коментували, що це наші війська роблять, показували загиблих і говорили, що це українці стріляють і вбивають. Що бандерівці – це страшна загроза для російськомовного населення Сходу України, тому вони мусять іти і захищати, визволяти своїх від українських нацистів… Переконувати їх, що все це брехня, було нереально…
Реальніше для них було просто не їхати більше до росії і їхні заробітчанські дороги пролягли до Європи, де була можливість працювати за короткочасними робочими візами. Повномасштабна війна застала їх у Чехії. Молодший син був із ними, старший з дружиною і донечкою залишився вдома. На другий день війни він всього лиш з інститутською військовою кафедрою пішов добровільно до військкомату. У телефонній розмові з батьками сказав: «Я – в теробороні». Але через два тижні був уже на Харківщині.
Ті дні вони згадують, як незрозумілий сон. Яка війна? Як це – напали? Як це – бомблять і вбивають? Як це – наші діти під кулями? Наталя перебувала якраз в автобусі (за порадою подруги переїжджала до неї у Швецію, де було легше з роботою для жінок) і не знала, що має робити далі. Володя, залишившись у Чехії, почав пакувати валізу і телефонувати синові: я їду додому, я також піду на війну! Руслан зупинив його: «Ні, тату, поки що тут буду тільки я. А ви подбайте про маму і про мою сім’ю…» Погодився, хоч спочатку мусили подбати про нього: хвилювання – тиск – реанімація… Оправившись, поїхав до дружини, у Швецію. І з перших же днів вони розпочали збирати допомогу для України, конкретно для сина і його побратимів, коли потреба була у всьому – і в одязі, і в берцах, і в спальних мішках, і в бронежилетах. З перших же днів доєдналися до акцій протесту, які у Cтокгольмі відбувалися щонеділі.
– Мені важко передати словами наш тодішній стан, – каже Наталя. – Всі думки були про сина. Все уявлялося у найчорніших кольорах, бо хіба можна інакше сприймати війну. Були моменти, коли здавалося, що в мене відбувається щось недобре із головою… Підтримували друзі. І можливість, нехай і нерегулярна, телефонного спілкування із сином: лише б чути його голос…
Це для них і тепер, коли переїхали до Чикаго, найважливіше. Кажуть синові: ти лишень смайлик надійшли, і ми будемо знати, що все ок… А на запитання «Як ти?» у їхнього Русіка відповідь одна: «Все добре». Володя якось сказав йому: «Ти, певно, оті слова “все добре” на автовідповідач записав – кожного разу чуємо тільки їх і з однаково спокійною та впевненою інтонацією. Хоч добре буває не завжди. Тим паче зараз, коли Руслан уже півтора року перебуває на запорізькому напрямку. Коли він бачив смерть побратимів. Коли його призначили комбатом і в його підпорядкуванні є більше п’ятисот чоловік. Тому для нього головне, щоб не гинули люди. Він навіть сформулював для себе своєрідний девіз: неважливо, хто навпроти, – тих треба нищити; важливо, хто поруч, – цих треба зберегти.
Інколи обмовиться: «Хлопці втомлені…» І ці слова є для батьків потужним поштовхом до дії: наскільки можливо – закривати їхні потреби, аби наблизити перемогу.
– Мої друзі воюють, мій син воює, то хіба я можу сидіти спокійно і тішитися, що у мене над головою нічого не літає?! – говорить Володя. – Та я маю робити в тисячі разів більше, ніж можу…
І вони стараються робити. Звичайно, великим благодійним фондам і волонтерським організаціям легше працювати над збором коштів, над закупівлею необхідної амуніції і відправленням її до України. Але й вони, батьки, у приватному порядку намагаються діяти максимально результативно, витрачаючи і власні кошти, і звертаючись за допомогою до родини, до друзів, до всіх, чиї серця багаті на розуміння і добрі справи.
А коштів потрібно чимало, бо сьогодні не так гостро стоїть питання одягу чи харчів, як питання дронів. І не найпростіших, хоч вони також потрібні, а з особливими технічними характеристиками, з особливими функціями, з тепловізором. «Це – наші очі», – каже їм син. І вони розуміють, що тих «очей» (які коштують близько 6 тисяч доларів) хлопцям потрібно якнайбільше. Тому що… «Ми стоїмо проти професійної армії, проти добре озброєного ворога. З новими розробками дронів вони нас випереджають, тому і нам потрібна щораз новіша техніка», – ту розмову із сином вони взяли собі за ціль своєї батьківсько-волонтерської діяльності.
Зіткнулися з тим, що купити такий дрон непросто. Звернулися за допомогою до відомої благодійної організації Help Heroes of Ukraine і там погодились допомогти, адже більше обізнані із тим, як і де придбати, яким чином швидко і гарантовано відправити.
– Ми вже віддали їм гроші на один дрон, зараз збираємо на другий, – розповідає Володимир. – Зберемо на другий, почнемо збирати на третій, і так не будемо зупинятися аж до перемоги. Своїми діями ми допомагаємо не просто своєму синові, ми допомагаємо усім, хто зараз ТАМ…
І вдячні кожному, хто допомагає їм ТУТ. А вони звертаються до всіх, кого знають і не знають, і, по можливості, ходять зі своїм плакатним фото на всі заходи, на всі акції, які відбуваються в українському Чикаго. Торік, до прикладу, вдалося зібрати 20 тисяч доларів, за які придбали і відправили хлопцям три дрони (ще із простіших і дешевших), пікап, одну систему РЕБ для боротьби з ворожими засобами спостереження. Усе це стало можливим завдяки пожертвам, які складали їм люди на фестивалях у церкві святих Володимира та Ольги і в церкві святого Йосифа Обручника. Відчутно доклався до цієї суми і земляк Степан Шевгенюк, син якого воює разом з їхнім Русланом, і велика родина Шевгенюків у Чикаго є добрим прикладом допомоги нашим захисникам. Цьогорічного Різдва навіть школа танцю «Вишиванка» передавала гроші для допомоги воїнам, адже у колективі займається їхня донечка Марічка.
Увесь час Володимир з Наталею звертаються за допомогою до вірних, з якими разом відвідують Богослужіння у церкві святого князя Володимира, а настоятель храму отець Іван Лимар завжди закликає своїх парафіян і прихожан підтримувати доброчинні збори для українського війська. Ось і того дня, коли ми спілкувалися (це було 14 квітня), дякуючи небайдужим людям у церкві, Наталя з Володимиром зібрали і додали до скарбнички в ім’я перемоги більше тисячі доларів.
Допомагають навіть друзі, які залишилися в Чехії: там збір коштів організовує колишня однокласниця Володимира Людмила Худецька.
Інколи допомога надходить від доволі несподіваних і незнайомих людей, інколи читають у поглядах знайомих майже докір: «знову просять»...
– Я знаю, що українці Чикаго дуже активно допомагають Україні. І конкретно нам допомагали. Але вже не раз доводилося чути, і ми також це відчуваємо, що активність допомоги пішла на спад, – говорить Володимир. – Так, війна затягнулася. Але поки вона триває, ми повинні, ми зобов’язані допомагати. Я розумію, що не можна змусити людину бути доброчинцем. І я не змушую. Я тільки прошу. Повірте: це так непросто – бути тим, хто просить… Але я прошу… Бо там стоять наші діти…
Напевно, я не зумію знайти слова, аби передати ними німий крик батьківського серця. Я тільки знаю, переконана, що і справді краще належати до тих, хто має чим поділитися, а не тих, хто просить. Тим більше, що кидаючи бодай найменшу купюру до скриньки на благодійність, віддаємо, погодьтеся, не останнє. Погодьтеся, що ми приїхали і живемо у країні, яка дає нам можливість заробити. Так, важкі, гіркі наші заробітки, та все ж отих п’ять чи десять доларів – то не останнє із запасів. То просто одна чи дві не випиті кави. Чи одне не куплене пиво… Чи на одну менше футболок у комоді… А для когось вони можуть означати ціну життя.
Та якщо вже зовсім не хочете жертвувати – з принципових чи якихось інших мотивів, то хоч би не кидайте у спину тим, хто просить, щось уїдливе, цинічне чи образливе. Як кинули колись Володимиру: піаряться на війні, а ті грошенята невідомо на що потім потратять… Не повірите: він аж заплакав… Каже: «Від людей ще можна щось приховати, людей ще можна обдурити, але Бога не обдуриш і від Бога нічого не приховаєш… Ми ж боїмося Бога, аби творити якусь неправду…»
А як вам таке: «Я би свою дитину не послала на м’ясо… Він чого туди пішов? Його ж силою ніхто не тягнув…». Наталя, пригадуючи ті слова, також змахує сльозу: «Так, ніхто не тягнув. Так, пішов наш син і пішли ще чиїсь сини. І якщо ворог не взяв у ті перші дні Київ, то тільки тому, що його хтось зупинив. І поки ви перетягали сюди, до Америки, свої родини, хтось забезпечив вам таку можливість, хтось тримав фронт, аби не пустити москалів далі, бо були би вже до Польщі дійшли».
І вже зовсім не вустами, а своїм материнським серцем промовляє: «Кожної миті ловиш себе на думці про сина. Аж здригаєшся від його розповіді про полчища мишей, які атакували їх узимку, шукаючи їжі і тепла. Казав Русік: “Пакуєшся у спальний мішок з головою, закриваючи усі щілини, бо лізуть у вуха, в очі, пищать і гризуть – спасу нема…”. Ховаєшся від дощу чи морозу і думаєш: а чи йому там не мокро і не холодно? Сідаєш до столу і думаєш: а чи він там не голодний? Лягаєш спати і думаєш: а чи він має, де голову прихилити? Зранку прокидаєшся і дивишся, чи є на телефоні смайлик від нього, і в котрій годині був у мережі. І завмирає серце, коли кілька днів немає зв’язку. І боїшся дзвінка із незнайомого номера, аби не почути з чужого голосу найстрашнішу звістку…»
А ви кажете: піаряться на імені сина… А вона каже: якби перед вами була можливість вибору, то ви хотіли би мати на війні свою дитину чи краще вже допомагати чиїмось дітям? Правильне запитання. Влучне. З глибоким сенсом…
Знаю: якщо говорити про війну, то є сюжети значно трагічніші, і є тисячі людей, тисячі родин зі значно трагічнішими долями. Ми про них уже не раз розповідали. І будемо розповідати. Тому що кожна історія цієї війни – це привід для роздумів. На різні теми. А переказана сьогодні розмова з батьками, син яких на війні, – це привід для роздумів на тему допомагати чи ні. Якщо можете, то робіть це, допомагайте. Хочете – шукайте когось зі своїх знайомих. Хочете – долучайтесь до підтримки благодійних фондів, благодійних акцій, до волонтерських зборів. Хочете допомогти моїм сьогоднішнім співрозмовникам, – поговоріть із ними про це: телефон Володимира – 224 418 7929, телефон Наталі – 224 418 8004.
… Колись вони взяли із собою Руслана під час його літніх канікул на роботу у росію. Повертаючись додому, син купив на вокзалі у Києві футболку з кумедним на той час написом. Тепер, коли і він, і всі ми побачили, що творить русскій мір на нашій землі, немає сумніву, що напис на тій футболці був стовідсотково правильним: «Дякую Тобі, Боже, що я не москаль». Залишається додати тільки одне: допоможи тепер, Боже, Україні москальську нечисть здолати. І ми допомагаймо. Допомагаймо тим, хто зараз ТАМ. Бо стоять вони за нас і для нас.