Михайло Драй-Хмара – київський неокласик: «Я славлю злотокосу осінь, де смуток мій – немов рубін…»

Його справжнє прізвище було козацьке – Драй. Потім він узяв псевдонім Драй-Хмара. Насамперед вважав себе перекладачем. Але сьогодні ми читаємо і досліджуємо не тільки переклади, а й власні вірші поета – просто чудові.

Ще один український поет, народжений восени. Це Михайло Драй-Хмара (1889–1939). Київський неокласик, якого репресували. Про нього відомо не так багато, проте спробуймо окреслити портрет.

Він народився на Черкащині. Скінчив життя на Колимі. Один із останніх листів був до друга, де поет просив передати… самовчитель англійської мови. Це тим паче вражає, якщо знати, в яких умовах – м’яко кажучи, далеких від літератури – тримали ув’язнених. 

Що сказати про перші роки майбутнього поета? Дитинство, попри заможність родини, не було щасливим, оскільки Михайлова мати заразилася тифом і вмерла, тобто діти рано осиротіли. Далі ними опікувався батько (писар). Сестра майбутнього поета, Оксана Драй-Хмара, згадувала: «Ще змалечку Михайлик був неймовірно щирий і довірливий…». Ще, читаючи про дитинство цього діяча, упадає в око, що він не терпів насильства над собою. Далі стає помітно, що він явно мав самостійне мислення – те, що об’єднувало з іншими київськими неокласиками.

Він умів дружити. На його весіллі одним із бояр був інший київський неокласик – Павло Филипович, а почесним гостем – композитор Микола Леонтович. Герой цієї статті любив спорт (причому різні види), танцював, захоплювався природою, був комунікабельним – і водночас інтровертом, зберігаючи сили для творчості. Знав до 20 мов. Був прекрасним чоловіком і батьком. Начебто життя складалося щасливо. Але далі, як відомо, усе змінилося. Проте поговорімо про творчість.

З чого починав поет і перекладач? Як і його літературний колега Павло Филипович, скінчив у Києві чоловічу гімназію – Київську колегію Павла Ґалаґана. А далі – як і в інших неокласиків – нинішній Київський національний університет імені Тараса Шевченка, а тоді – Київський університет святого Володимира. Nota bene: шлях був спільним, але київські неокласики ще так себе не називали й на початку не були знайомі!

Майбутній неокласик мав успішну наукову кар’єру славіста. Його alma mater – історико-філологічний факультет. Як й інших неокласиків! Так само як і інших, науковця виплекав академічний семінар Володимира Перетца. Далі молодий науковець працював за кордоном: у Польщі, Угорщині, Сербії, Румунії тощо. Там він досліджував архіви. Потім повернувся до України. Отже, можна казати про наукове відрядження і підвищення кваліфікації.

Спочатку він викладає в українському університеті Кам’янця-Подільського (на запрошення ректора Івана Огієнка!) Зокрема, викладав історію слов’янських мов. Далі, коли закручуються гайки, Драй-Хмара повернувся до Києва та продовжував славістику вже там. Він зробив внесок в українознавство і слов’янознавство взагалі, видав підручник…

Завдяки Драй-Хмарі сучасники (і нащадки, тобто ми) змогли ґрунтовно дізнатися про Лесю Українку, не таку відому й недостатньо оцінену за життя. А ще літературознавець писав про Тараса Шевченка, сучасних йому поетів…

Його академічний шлях досить відомий і досліджений. А що сказати про поезію?

За життя вийшла тільки одна книжка віршів – збірка «Проростень». Поет встиг підготувати рукописну збірку – «Сонячні марші» (на щастя, поетова дружина, Ніна Длугопольська, змогла це зберегти). У Лук’янівській в’язниці 25 травня 1937 р. автор написав вірш «І знов обвугленими сірниками…» – і текст дійшов до нас (ізнову ж таки завдяки дружині). Ось уривок: «Напившись, запрягаю коні в шори / і доганяю молоді літа, / лечу в далекі голубі простори, / де розцвітала юність золота. // – Вернітеся, – благаю, – хоч у гості! / – Не вернемось, – гукнуло з далині. / Я на калиновім заплакав мості...». Песимістичний вірш, але цікавий українськими архетипами. Адже тут – виразні алюзії й просто цитати з української народної пісні, яку ви точно знаєте (і я її змалечку любила): «Ой, з-за гори кам’яної / Голуби літають, / Не зазнала розкошоньки, / Вже літа минають. / Запрягайте коні в шори, / Коні воронії, / Та й поїдем доганяти / Літа молодії. / Догнала літа свої / На кленовім мості, / Ой верніться літа мої, / Хоч до мене в гості. / Не вернемось, не вернемось, / Бо нема до кого, / Бо не вміла шанувати, / Як здоров’я свого». Міст означає межу, перехід між світами. У пісні – кленовий міст, у вірші – калиновий. Це й різні варіанти пісні, і винахід самого поета. Факт, що калина – це наш символ.

Поетичним кредо Михайла Драй-Хмари можна назвати цей вірш: «Я світ увесь сприймаю оком, / бо лінію і цвіт люблю, / бо рала промінні глибоко / урізались в мою ріллю. / Люблю слова ще повнодзвонні, / як мед, пахучі та п’янкі, / слова, що в глибині бездонній / пролежали глухі віки. / Епітет серед них – як напасть: / уродиться, де й не чекав, / і тільки ямби та анапест / потроху бережуть устав. / Я славлю злотокосу осінь, / де смуток мій – немов рубін, / у перстень вправлений; ще й досі / не випав з мого серця він. / Дивлюся й слухаю: прозоро / співає стумінь битія, / і віриться, що скоро-скоро / так само заспіваю я».

Переклади Драй-Хмари – узагалі невичерпна тематика. Виявляється, окрім багатьох слов’янських мов (у тому числі старослов’янської) він знав ще латинську, давньогрецьку, санскрит, французьку, німецьку, італійську, фінську (як відомо, одну з найскладніших), англійську та ще багато інших (у тому числі румунську). Конгеніально перекладав французького символіста (дуже складного) Стефана Малларме (Маллярме), сам володіючи формою сонета. Ще з французьких поетів його (і взагалі неокласичними) улюбленцями були Леконт де Ліль, Теофіль Ґотьє, Шарль Бодлер, Поль Верлен і ще багато інших. З польської це – Адам Міцкевич. Який вишуканий смак! Але деякі переклади, на жаль, або втрачені – або залишилися нерозгаданими таємницями. Відомо, що Драй-Хмара переклав першу частину Дантової «Божественної комедії», але рукопис було вилучено під час арешту 1935 р. Вважається, що текст утрачено. 

Як звучать окремі збережені переклади, можна судити, скажімо, за Шарлем Бодлером – «Вечорова гармонія». Українською: «Вечірній час прийшов. На кожній стебелині / вже квіти куряться, немов кадильний дим; / і звуки, й пахощі в повітрі голубім; / меланхолійний вальс, кружіння й млості дивні. // Вже квіти куряться, немов кадильний дим; / ридає скрипка десь, як серце в самотині; / меланхолійний вальс, кружіння й млості дивні; / сумна краса небес в спокої віковім. // Ридає скрипка десь, як серце в самотині, / зненавидівши те, що чорним звуть нічим; / сумна краса небес в спокої віковім, / пірнуло сонце в кров, що застигає в сині... // Зненавидівши те, що чорним звуть нічим, / шукає серце втіх в минулій світлій днині. / Пірнуло сонце в кров, що застигає в сині, / а слід горить в мені потиром золотим». Тут відтворено красу оригіналу, а також і специфіку декадансу.

Або Шарль Леконт де Ліль – екзотика у вірші «Слони», який починається так: «Пісок, рудий пісок, як море те безкрає, / застиг в розпеченім, гарячім логві й спить, / а сонне марево хвилюється й тремтить / над мідним обрієм, де чоловік блукає. // Навколо мертвий сон. Наївшись, прилягла / левиця в глибині нагірної печери, / а там, під пальмами, що знають їх пантери, / жирафа воду п’є з ясного джерела. // Не прошумить і птах в оцім повітрі млявім, / де сонце-велетень пливе в височині; / лиш іноді боа, пожалений у сні, / повернеться й блисне линовищем яскравим». І фінал – про слонів: «І гурт мандрівників відважних все чвалає... / Он він як рисочка поміж сипких пісків! / І безгоміння час в пустелі знов наспів: / вже череда слонів за обрієм зникає».

Один із шедеврів і справжнє кредо українського неокласицизму – сонет «Лебеді» (1928), на щастя, опублікований за життя поета. Саме тут уперше названо київських неокласиків «гроно п’ятірне». Отже, знайте, що це – термін Михайла Драй-Хмари. 

Лебеді

Присвячую своїм товаришам

На тихім озері, де мріють верболози,

давно приборкані, і влітку й восени

то плюскоталися, то плавали вони,

і шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло, находили морози

і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, -

плавці ламали враз ті крижані лани,

і не страшні були для них зими погрози.

О, гроно п'ятірне нездоланих співців!

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.

Вважаю, цим сонетом можна завершити статтю. Лебеді прорвалися – а нащадки зберегли твори неокласиків. Але не можна забувати, що це було небезпечно. Тепер ми користуємося всім збереженим і маємо примножувати те, що започаткували і розвинули київські неокласики.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії«Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви(Львів).