«Ти чула, мамо? До тебе я у шибку нині стукав…»
«А, може, і не чула. Бо я робив це дуже обережно, щоб не потривожити твій сон. Знаєш, мамо, я часто приходжу до твого дому. Але тепер я живу у такому вимірі, що не можу переступити його поріг. Можу тільки зазирати крізь шибку у твої очі. Я бачу, як часто ти не спиш ночами. Я бачу, як ти ночами плачеш. Тільки ночами. Щоби вдень не засмучувати нікого своєю печаллю. Прости мені, мамо, цю печаль. У ній – моя провина. Але ти знаєш, що я не міг вчинити інакше. Я не міг не поїхати туди, де б’ється закривавлене серце України. Та земля жила у моїй душі завжди. Особливо ж – коли я був далеко від неї, на відстані кількох тисяч кілометрів, на американському континенті. Я вдячний цій країні за роки свого змужніння, за навчання, за роботу, за друзів. Але я завжди мріяв повернутися туди. З сім’єю, з донечкою. Тому, коли почалася війна, це було нестерпно важко – просто спостерігати звіддаля, як ворог нищить мою землю. Я мусів діяти. І я поїхав. Покинувши вас. Але з думкою про вас. І з вірою, що своєю участю у війні пришвидшу перемогу. Якщо я за чимось і жалкую, то лишень за тим, що не встиг навоюватися, не встиг знищити якомога більше ворогів, бо смерть скосила і мене. Лишень за тим, що не встиг сказати вам усім хоч кілька теплих прощальних слів, бо я не збирався вмирати. Лишень за тим, що донечку осиротив. І за тим, що тобі, мамо, залишив вічну печаль. Дивна річ – життя, моє життя: вийшло так, що я поїхав до рідної України, аби там, де зробив колись свої перші кроки, зробити і останні…»
Так, він не міг вчинити інакше – воїн світла Михайло Яворський. Той, кого забрала війна. Історію цього чоловіка ми уже розповідали на сторінках газети «Сурма». На початку літа, коли із загиблим воїном прощалися на двох континентах. Коротко нагадаємо.
Разом з батьками і сестрою, вигравши «зелену карту», вони виїхали із Прикарпаття до Америки. Михайликові було тоді 16-ть. Школа, контрактна служба в американській армії, університет, родина, друзі, сім’я, робота, дім – так складалося його життя тут, в Чикаго. А в потаємних закутках душі продовжувала жити Україна. І рука завжди була на пульсі України, на подіях, які там відбуваються.
Є така категорія людей, які, виїхавши до більш благополучних країв, вирішують залишитися там на довгі роки або й назавжди. Михайло належав до іншої. Належав до тих, хто мріє повернутися, хоча ніколи свою мрію не озвучував вголос. Аж поки над Україною не нависла небезпека, у 2014-ому. Революція гідності, розстріл небесної сотні, початок АТО – він сказав, що їде туди, аби захистити, аби змінювати країну для свого майбутнього і майбутнього усіх, хто хоче і буде там жити. Родина ледве стримала його і Михайло якось піддався на їхні вмовляння. А коли почалася війна, поїхав, нікому нічого не сказавши. Через два дні від початку повномасштабного вторгнення. 26 лютого. Розшукав військкомат у Києві, розказав, хто він і звідки. І чому тут. Попри своє американське громадянство, навідріз відмовився служити у складі іноземного легіону. Став пліч-о-пліч з українцями, з бійцями «Правого сектора».
У телефонних розмовах з родиною не розповідав про свої фронтові будні нічого такого, що могло би засмутити дорогих йому людей. Хоча воював там, де кожний день, кожна мить могли стати останніми. А родина одразу взялася збирати допомогу для їхньої бригади. Так-так, не для Михайла, а для всіх його побратимів, бо він все одно своє віддавав би іншим. Тому возили, відсилали, передавали десятки сумок: і бронежилети, і дрони, і одяг, і взуття, і харчі…
У нього був свій фронт, а у них – свій, гуманітарний, волонтерський. З тією лиш різницею, що там, де він, там стріляють… Там де він, там гинуть…
Михайло загинув 24 травня нинішнього року. Загинув у бою, рятуючи поранених. Двох відтягнув на безпечні позиції, повертався за третім. Поруч розірвався ворожий снаряд. Це сталося на Луганщині, під Кремінною. Його смерть була миттєвою…
З воїном із позивним «Чикаго» прощалися спочатку на рідній прикарпатській землі. Туди полетіла і його сестра Зоряна, щоби потім привезти тіло брата до місця вічного спочинку у Чикаго, де давно уже проживає вся їхня найближча родина. Де його Соломійка – донечка, якій він віддавав усього себе. Де мамині очі, в яких поселилася вічна печаль.
З Марією Яворською ми зустрічалися двічі. Перший раз я прийшла до її оселі і пані Марія, погодившись на газетну статтю, розповідала мені про свого Михайлика. Це було якраз у ті нестерпно важкі дні чекання, коли її загиблого сина відправили з України в останній політ до мами. Вдруге зустрілися на чині похорону. Там, де вона вже й не плакала, бо горю вдалося висушити її сльози до дна. Лишень, коли опускали домовину в глибоку яму, підкосилися ноги і гострою стрілою пронизало свідомість оте страшне слово «ніколи». Ніколи не зустріти… Ніколи не почути… Ніколи не пригорнути…
За доволі щемливих обставин відбулася і наша чергова зустріч: пані Марія зателефонувала і запросила на… день народження Михайла. Перший його день народження без нього. Торік цей день родина також зустрічала без нього. Однак торік він ще був – хоч і далеко, але живий, здоровий, щомиті готовий до бою з ворогом, інколи бойовим побратимам доводилося навіть стримувати його запал. А тепер, коли йому мало сповнитись 43, він залишив їм тільки спогади про себе.
Саме спогади – такі ще свіжі, такі теплі, такі важливі, підштовхнули маму і сестру загиблого героя організувати в день його народження вечір його пам’яті. Запросили родину, друзів, добрих знайомих – тих, хто від початку війни фінансово і матеріально допомагав їм збирати усе необхідне для посилок на фронт, хто не давав впадати у відчай, поки Михайло воював, хто підтримав, коли страшна звістка про його загибель чорною хмарою накрила сім’ю, і хто тепер разом із ними також збирає допомогу для армії. Сестра Зоряна знає, що вона за будь-яких обставин буде виконувати прохання-наказ свого брата: якщо зі мною щось станеться, обіцяй, що ти і надалі будеш допомагати моїм друзям, які продовжуватимуть воювати…
Організований вечір і справді був особливим. Мальовничий дворик біля будинку Зоряни – здається, недавно вони відзначали тут Михайлове 40-річчя, співали традиційне американське «Happy Birthday to You» і традиційно українське «Многая літа», але ніхто не міг тоді й передбачити, наскільки може у швидкому часі змінитися життя. І що змінить його війна. І що не стануть літа Михайла на цій землі многими, зате одним ангелом більше стане на небесах…
Доповнювали вечір щирі слова на адресу родини від усіх їхніх гостей. І доволі швидко наповнювалися скриньки для пожертв (до слова, зібрано майже 20 тисяч доларів), адже у запрошенні на зустріч зазначалося: «Виконуючи його останню волю, ваші добровільні внески, як подарунок для Михайла, будуть спрямовані на підтримку його побратимів».
І його побратими також були тут, на цьому вечорі. У режимі відеозв’язку. З великого екрана вони розповідали про знайомство з Михайлом, про їхні спільні бойові будні, про вдячність родині за підтримку і допомогу, про біль від загибелі друга. На жаль, уже не єдиного. Уже відійшли на небеса «Шура», «Даня», «Марафонець».
Так склалося, що одного із них – «Даню», проводжала в останню земну путь і Михайлова мама. Пані Марія якраз перебувала у серпні в Україні, коли дізналася про смерть 33-річного воїна, якого не раз згадував у розмовах її син. Хоч було важко, та все ж поїхала на Київщину, в Обухів, на похорон. Не повірите, але, схоже, що й Михайлик був тут разом із нею: барвистий метелик сів на її плече і непорушно слухав до останнього слова прощальну промову священика, – вона й не бачила того, про це їй потім скаже мама ще одного воїна, яка стояла поруч. А що відчувала того дня? Ніби знову хоронить свою дитину. Вона всіх їх вважає тепер своїми дітьми – і тих, хто з її Михайликом у небесному війську, і тих, що залишилися в строю на землі.
А вони, ті, хто залишився у строю, сповнені не тільки жагою боротьби за рідну землю, але й жагою помсти. У відеофільмі, що його із хвилюванням передивлялися присутні на вечорі пам’яті, особливими були кадри, коли хлопці писали на снарядах, які полетять у бік ворога: «За Михайла Яворського», «За друга “Чикаго”», «За побратимів»...
Доповнювала цей незвичайний вечір і зворушлива музика: легким птахом злітали мелодії із клавіш під вправними руками піаністки Наталії Кушнір; проникливе соло дарувала оперна співачка, Заслужена артистка України Тетяна Вахновська; про війну, про материнські тривоги і про любов співав гурт «Тріода» (Павло Червінський, Андрій Гамбаль, Володимир Рибак); авторськими піснями поділилася Маріанна Балаш, майстерною грою – гітарист Юрій Карпенко.
…Не було на гостинному подвір’ї тільки його – того, кому присвячувався цей вечір спогадів, вечір пам’яті. Того, хто білим птахом відлетів у засвіти, ставши прикладом великої і щирої любові до життя, до родини, до України. Не було, але… Марія Яворська піднімалася сходами, де встановили великий портрет її сина. Один із гостей, волонтер, який любив звертатися до неї «мамо», і цього разу звернувся, однак… голосом Михайла. А в кімнаті, де сидів за столиком онук, хтось торкнув її за плече. Озирнулася – нікого. Хоча той дотик був такий реальний… І ще хтось із родини скаже їй потім, що поки тривав вечір, у вікні на другому поверсі промайнула знайомими обрисами тінь Михайла… Назвете це містикою? А я назву любов’ю. До тих кого немає поруч, але хто в серцях рідних назавжди. В серцях і в молитвах.
Від автора. Здавалось би – відбулася приватна вечірка, чи ж варто приділяти їй стільки уваги? Варто. Бо це була вечірка в пам’ять про загиблого героя. Того, який міг жити у благополучній Америці і не поїхати під кулі. Туди, де гинуть десятки, сотні, тисячі. Де стають каліками. Де горе від втрати рідних підкошує матерів, дружин, дітей. Де війна продовжує робити свою чорну справу. Тому всі ми, хто не там, над ким не літають смертоносні снаряди, чиї ночі спокійні і сни солодкі, чиї домівки цілі, а родини у безпеці, справді не маємо права говорити, що вже втомилися від цієї війни. Зате маємо право і маємо неписаний обов’язок допомагати Україні здобути перемогу над проклятими орками, які так спаскудили наше життя. Допомагати конкретному захиснику. Або волонтерам, яким довіряєте. Або фондам, які довели свою дієвість. Або пораненим, які приїжджають на лікування і протезування й до Чикаго. Ви бачили їх – молодих, інколи зовсім юних, але без рук, без ніг? Думаю, бачили. То як, все ще хочете говорити про свою «втому»? Так, в Америці кожен долар дається нам важкою працею. Але втома від того, що ти працюєш, і втома від того, що ризикуєш життям під кулями – це не одне і те ж. Тому… Тому будьмо тут армією волонтерів і жертводавців. І це буде нашим внеском у перемогу над рашистами. У швидку перемогу. Хіба ж ми не цього хочемо?
Фото Тетяни Дрожжиної
P.S. Родина Яворських щиро вдячна за вшанування пам’яті їхнього сина, брата, чоловіка і татуся Михайла усім гостям, які прийшли на організовану зустріч, вдячні згаданим вище митцям, звукооператору Сашку Хрипливому, фотографу Тетяні Джрожжиній, Тарасу Вєрному – за відеомонтаж, власниці ресторану «Вареничок» Оксані Римарук – за фуршет, Яні Ельяш та Віктору Гойсан – за створену в родинному стилі затишну зону зустрічі. Особлива вдячність – настоятелю церкви святого Йосифа Обручника отцю Миколі Буряднику, який із поважних причин не міг бути на вечорі пам’яті, але і в радості, і в горі завжди із нашою родиною. Вдячні парафії, братству та сестринству церкви – ваша допомога і підтримка для нас дуже важливі. За професійну допомогу з оформленням документів вдячні власнику компанії «DOLYNKA Ukrainian-American Consulting» Володимиру Долинці. Бережи вас усіх, Боже. Збережи, Боже, нашу Україну!