Галицькі родини
На світлині: родина Корнових, в першому ряду ліворуч – Дарія, згодом у заміжжі – Михальчишин.
«Наше слово» від пані Корнової…
Скільки літ, та що там – десятиліть! – минуло, а цих двох прекрасних, скромних жіночок забути не можу. Згадую та згадуватиму до самого скону. І найперше, либонь, тому що завдяки їм, їхньому ставленню до мене сам став схожим на них. Не у всьому, звісно, але в основному – точно! Вони обидві були принципові і щирі в своєму патріотизмі, своїй любові до рідного краю. Це був їхній, так би мовити, головний внутрішній стержень, довкола якого формувався цілісний характер, вольовий, упертий і водночас добрий та зичливий. Ці риси легко прочитувалися в сизих очах-поглядах матері й доньки.
…Того, 1966 року, до 6-В класу Львівської середньої школи №75 імені Лесі Українки, окрім мене прийшов ще один новачок – Адріан Михальчишин, нині відомий український шахіст, гросмейстер, тренер, один з очільників європейської і світової шахових федерацій... Нас посадили за одну парту і ми подружились…
Це був для мене ясний промінчик неабиякої радості з кількох причин.
Найперше, мій переїзд із села до міста напередодні виявився «плачевним». Коли мама привезла мене на міську квартиру – чотирнадцятиметрову кімнатку з пічкою-буржуйкою, я впав на ліжко і ревно заплакав. Мама глянула на мене і давай плакати собі. Ніхто нікого не заспокоював. Мабуть, у кожного була своя причина для сліз. Я нізащо не хотів розлучатися ні з друзями, ні зі школою, ні з усталеними укладом життя коло баби-діда в селі… Мама, мабуть, розуміла мене. Але розуміла й те, що дитина має жити з батьками. Два роки перед тим вони забрали до Львова мого старшого брата. Якраз він, уже як міський стиляга, взявся мене заспокоювати і розповідати про переваги «урбанізації».
З тими «перевагами» я зустрівся доволі швидко. Виявляється, учні тут, власне, мої шестикласники, дозволяють собі тікати з уроків! Для мене це був шок. Лишень уявити, що я в Коропужі передчасно пішов зі школи, без поважної причини пропустив урок… А тут це звичайна практика, причому колективна… Та, що робити, з часом я мусів змиритися з «традиціями» міської школи, інакше – бойкот.
Тут маю сказати й про те, що однокласники, міщухи й так звані «пацани», мене, селюка, й так прийняли не надто доброзичливо і всіляко кепкували з мого селюцтва. Очевидно, приводи їм, я хоч і не часто, але давав. Коли, скажімо, забувався й портфелик називав течкою, а в слові «технікум» ставив наголос на останньому складі. Подібні «перли» перейшли мені у спадок від бабуні й діда, які мене виховували. До речі, до школи вони свого часу не ходили взагалі і з першого класу дали зрозуміти, що розраховувати на їхню допомогу не слід… Що ж, нема зле, щоб на добре не вийшло, можу повторити за ними сьогодні.
Насмішки наді мною припинилися десь наприкінці першої чверті, коли міщухи пересвідчилися, «що «пацан» – не «ябєда» і в нього залюбки можна списати задачку.
Зник певний скептицизм щодо мене і серед учителів. У Львівській СШ №75, куди ми з мамою принесли документи, секретарка приймальної комісії на вмовляння мами прийняти мене як відмінника дещо зухвало кинула:
- Знаємо ми тих сільських відмінників.
Мама скривилась і ми пішли далі. У СШ №77 з російською мовою навчання здивувалися, що нам їхні сусіди з 75-ї вказали на двері. Адже та школа ближче до нашого місця проживання і там є вільні місця. Сива інтелігентна жіночка зняла слухавку й зателефонувала до «нашої» секретарки. Та змилосердилася і я став учнем 6-В Львівської СШ №75.
…За якийсь час Адріан запросив мене в гості. Як я зрозумів згодом, ініціатива виходила від його батьків. Вони хотіли знати, з ким сидить за однією партою їхній син, з ким починає приятелювати…
І ось на порозі вітальні мене зустріла приязна бабуся, як пізніше дізнався, вдова священника, надзвичайно освічена жінка, знала кілька іноземних мов, пристрасно цікавилася літературою, історією, була патріоткою і страшенно ненавиділа «совдепівську голоту». Бабуся Пелагея, чи для мене (хай цілком тоді ще незвично) пані Корнова, виявилася «бесідливою», і я, перед тим, як потрапити до кімнати товариша, спершу мав вислухати її «лекцію» у світлиці.
Адріан не протестував, бо завжди совав фігурками по шахівниці. А я слухав бабуню, як мовиться, з розкритим ротом.
Скажімо, про картину «Шевченкова хата» у них на стіні. З автором, художником Кричевським вона була знайома. Тікав на захід перед закінченням Другої світової і зупинився в хаті священника, на пам’ять подарував картину.
Чи про навчання в гімназії… Бабця Пелагея вчилася в Дівочому українському інституті в Перемишлі. З 1910 до 1915 року під час війни з нею разом вчилася майбутня дружина Генерала Тарнавського. Взагалі, Інститут готував високоосвічену жіночу інтелігенцію. Дарія Степанівна і її сестри також вчилися там. Бабця згадувала, як у 1914 році їм читав лекцію Іван Франко. Був уже хворий.
Невдовзі від пані Корнової я регулярно почав отримувати щорічники «Українського історичного календаря», часопис «Наше слово», що виходили у Польщі. Згодом я так само близько запізнався і з Дарією Степанівною, донькою пані Корнової та Адріановою мамою.
Мама працювала в Бібліотеці іноземної літератури. Про всі книжкові новинки дізнавалася першою і, звісно, давала поради, що нам з Адріаном слід читати. Очевидно, що й у родині була знаменита бібліотека. Щойно на світ з’являлася якась нова цікава книжка, Михальчишини її одразу мали. І що цікаво, вони щиро ділилися літературою зі мною. Я брав на день, два, три чи то «Тишу і грім» Василя Симоненка, чи то «Пісню про незнищеність матерії» Богдана-Ігоря Антонича зі сміливою передмовою Дмитра Павличка, чи то «Опришків» Володимира Гжицького, «ковтав» їх і чемно з вдячністю повертав.
Якимось дивом в моєму «архіві» збереглися окремі «огризки» записів зі шкільного періоду. Ось два витяги з них:
«Взявся за «Тишу і грім» і не можу відірватись, хоч уже північ. Аж не віриться, що все написане людиною, яка прожила на світі лише 28 років. В його творах – і філософія, і велика життєва мудрість. Симоненко – і лірик, і патетик-трибун…»;
«Опришки» можна сміливо назвати поетичним діамантом в антології українського історичного роману. З надзвичайною любов’ю випестувана автором книга».
Власне, з цієї родини я виніс для себе правило не шкодувати нікому книжки, а навпаки, радіти з того, що ще хтось причаститься з твоєю допомогою з джерела духовної чаші. Забігаючи наперед, скажу: коли обидві мої доньки виїхали за кордон, моя величезна бібліотека ревно заплакала за ними і майбутніми внуками. Я з нею, хоч була мені рідною, легко розпрощався: одну частину спакував до сільської школи в своєму Коропужі, а другу депутат обласної ради Остап Федоришин розвіз у школи свого округу на Ходорівщину…
І з мамою, і з бабусею Адріана ми, як правило, обмінювалися враженнями від прочитаного. Це була моя серйозна школа. Десь, навіть, з елементами патріотичної «крамоли»...
Цю «крамолу» я краще зрозумів пізніше, коли у зрілому віці глибше пізнав історію родини зі спогадів Адріана.
Дарія Степанівна Михальчишин (в дівоцтві – Корнова) народилася в Польщі в родині греко-католицького священника. Поляки постійно переслідували українців і всіляко утискали, 30-ті роки були важкими. Жили за 20 кілометрів від Криниці. В Криниці бачила Никифора Древняка, митця-самоука, великого художника в царині наївного мистецтва.
На початку 1945-го року польські вояки спалили плебанію і наказали всім забиратися геть, інакше наступного разу їх знищать. Втекли на Львівщину.
Після того, як родина змушена була тікати до України, Дарія з молодшою сестрою етапом «почухали» в так звані трудові табори. По п’ять років «відкалатали» на Північному Кавказі – ніхто того не знав, ніхто нічого не повідомляв…
Трудові табори, звісно, не Сибір, де один з братів бабці Йосафат – дивізійник – відбував покарання в Долині смерті, а брат батька Мелько – теж дивізійник – «відпочивав» на Сахаліні.
Дарія з сестрою вийшла із табору у 1947-му році. У Львові закінчила Інститут іноземних мов (Київський філіал). Під час навчання її добряче «пресували», хотіли виключити, схиляли відректися від батьків... Складна й водночас багата доля родини по лінії Михальчишиних...
Одного дня Дарія Степанівна дала мені прочитати книжку польського письменника Єжі Єнджеєвича про Тараса Шевченка. Книжка була написана по-польськи, і я дещо розгубився. Та вона заспокоїла, мовляв, там багато українських слів, а польські – у значній мірі схожі з нашими.
Книжку про «українські ночі, або родовід генія» я таки подужав.
А за якийсь час Дарія Степанівна повідомила, що в їхній Бібліотеці на Мулярській організовані безплатні курси вивчення польської мови. Очевидно, я туди записався і згодом не мав уже проблем з «Лунами в Бещадах» («Заграви в Бескидах») Яна Герхарда.
Звісно, і бабцею, і мамою Адріана я був попереджений, що поляків слід читати обережно, бо їхні оцінки страшенно викривлені. Але з тієї «літератури» можна було черпати інформацію, хоча б про сам факт існування УПА і боротьби за українську державність. А в умовах жорстокої совєтської цензури і це було немало...
Ось так родина Михальчишиних розширювала мій національний світогляд, через неї я пізнавав душу істинної галицької інтелігенції, глибокої і щирої у своєму патріотизмі до рідного краю і любові до свого народу…
Великою, величезною мірою ці дві жінки вплинули на мою подальшу долю, прищепивши жвавий інтерес до рідного слова, давши, так би мовити, перший поштовх до роботи над ним.
Я ж бо, грішним ділом, хотів спочатку вступати на фізичний факультет, оскільки чудово знав і любив фізику, та магнетизм слова й величезний авторитет пані Корнової і Дарії Степанівни таки переважили й навернули мене до журналістики.
З цього приводу директор школи Іван Васильович Леськів, якось відвівши мене в бік, ділився своїм сумнівом:
-Ось ти так на кожному моєму уроці історичної правди шукав, а зможеш усю правду писати, як станеш журналістом?
Це запитання мене не здивувало, оскільки з директором школи і водночас вчителем історії Іваном Васильовичем у нас були специфічні стосунки. Історичну правду ми, кілька хлопців з 10-В, серед них у перших рядах був надзвичайно начитаний, ерудований Адріан Михальчишин, ревниво шукали, кожного разу на перерві після уроку директора. Ми до хрипу з ним сперечалися з приводу багатьох трактувань тих чи інших подій. Іван Васильович охоче приймав наші наскоки на нього. Він завше м’яко, з усмішкою, нам заперечував, але хіба сліпий міг не бачити, що наші пошуки істини його надзвичайно тішать.
За Івана Васильовича Леськіва школа була однією з кращих у Львові, отримала ім’я Лесі Українки, на подвір’ї з’явилося погруддя видатної поетеси (скульптор Лука Біганич), ріс гай із 42-х деревець (стільки літ прожила геніальна поетеса), у приміщенні школи діяв чудовий Лесин куток-музей, із колоритними вишивками... Однією з його натхненниць була вчителька української мови і літератури Ганна Іванівна Довбуш – унікальної української душі людина, яка надзвичайно любила свій предмет, знала, зокрема, про літературу, набагато більше, ніж цього вимагала програма радянської школи.… Не менш активною в цьому плані була філолог з чималими письменницькими задатками Анастасія Йосипівна Гумницька...
Тут я зустрів і свого земляка з Коропужа, сина надрайонного провідника ОУН-УПА, диригента Олега Цигилика, який вів шкільний хор. Тут якийсь час працював учителем історії Василь (забув по батькові) Кучерук. Якось він, здається, замінював Івана Васильовича і розповів нам «сувору» правду про Суворова, про те, як «славний» полководець топив у крові польське повстання…
Далеко не все збереглося в пам’яті. Та й чи міг я, учень, знати про все, як, скажімо, викручували руки Іванові Васильовичу за «націоналістичний розгул» у школі.
Знаю, що згодом було покінчено з розгулом і директором. Змістили з посади, й Іван Васильович допрацьовував до пенсії вчителем у СШ №1, колишній Першій Львівській гімназії.
А останньою краплею став величезний (його побачили з літака) тризуб на даху школи, який намалювали учні…
Очевидно, що Адріан Михальчишин опинився в цій школі не випадково. Думаю й про те, як поталанило мені – і з товаришем та його родичами, і зі школою, які сформували мої головні принципи в житті. Аби творив добро і був патріотом рідної землі.
…Очі-погляди – Пелагеї Корнової і її доньки Дарії Степанівни Михальчишин. Вони завше зігрівали того, в кім відчували духовну спорідненість, і миттєво відверталися від байдужості. Вони донині світять мені в душу чотирма яскравими зорями. Мов з уявних портретів на стіні. Як з образів, ікон. Так-так, у цих жінках для мене віддавна затаєний сакральний зміст. Вони й досі постійно тримають мене у своєму духовному силовому полі і я з цього вельми радий.
Як нам нині, у часи становлення Державності, бракує таких людей. Чесних, відданих українству, рідній культурі, які тихою невтомною працею робили куди більше, ніж теперішні галасливі крикуни з їхніми шкурницькими інтересами, пристосуванством, галицьким хрунізмом…