Лицар українознавства Володимир Кубійович: «Першою дамою могосерця завжди була і буде Україна»

Знають більше про Володимира Кубійовича як науковця, видатного картографа, географа, що на засадах національних розбудовував українську науку, а проте він був ініціатором створення дивізії СС «Галичина». А під час німецької окупації України особисто втручався у справи порятунку євреїв, зумівши вберегти життя понад трьом сотням невинних жертв нацизму.

Володимир Кубійович народився 23 вересня 1900 року в місті Новий Санч (нині Республіка Польща), що розкинулось на етнічних українських теренах, де проживали лемки. Тоді той край входив до Австро-Угорщини та називався Королівство Галичини та Володимирії. То був коронний край, утворений на історичних землях Королівства Руси та Руського воєводства. В автобіографічній статті «Як я став українцем» Кубійович про своє кровне походження писав: «Часто говорять, що я “твердий лемко”, а в гаслі “Кубійович” в Енциклопедії Українознавства (яке я сам склав) написано: “родом з західньої Лемківщини”. Лемківської крови в мені немає ні краплинки». Володимир народився у так званій мішаній сім’ї: мати його Марія з походження була полькою з вкрапленнями єврейської крови з роду Добровольських, а тато Михайло був українцем, чи то пак русином, як тоді називалися українці на Галичині. Походив він із селянської родини з села Корнева Городенського повіту, що на Покутті, де жили роди Кубійовичів (або Кубієвичів). Учився Михайло Кубійович у гімназіях в Коломиї та Стрию, а по закінченні шести класів став домашнім приватним учителем. Батькова ідентичність передалась синові не тільки через те, що за традицією у мішаних сім’ях синів хрестили у віру батькову, а доньок у материну, а й тому, що батько говорив до маленького Володимира винятково українською мовою. Хоч з матір’ю майбутній науковець спілкувався польською. Його змалку оточували дві культури: польська та українська, в лоні польської він сформувався, та вибрав попри все своєю ідентичністю українську. Згодом Кубійович згадував, що чим більше і глибше занурювався у мову, культурні пласти та історію польські, то чим раз сильнішим був його опір, а тому й дужче він старався говорити і думати українською. Зрештою цей його вибір став наріжним у формуванні особистості. А проте цікаво, як зринуло й стало центральним українське в маленькому українцеві: «Я мав, може, чотири роки (цього не пам’ятаю, але про це розказувала мені згодом мама), коли прибіг від кревняків, які жили в сусідньому будинку, і між мною і мамою нав’язалася приблизно така розмова (звичайно польською мовою): “Мамусю, серденько мені болить”. – “Чому, чому, що сталося, дитино?” – “Владек і Людвік (мої старші на десять років двоюрідні брати) сказали мені, що польський орел (польський герб) видовбав очі левові (український герб Галичини)”. І хлопчина заплакав, а з ним, мабуть, і його мама». Той левик зрине на гербі дивізії «Галичина» (а тризуб був заборонений німцями), ініціатором створення якої та патроном стане Володимир Кубійович у 1943 році. 

Ще з дитинства за вектор він поступово, та вперто обирав собі україноцентризм, зазнаючи гонінь від однокласників-поляків за своє русинство: «По закінченні шкільних годин, у передобідову пору, я бігав по зарінках у сусідстві нашого дому з булавою, зробленою з дроту, і грався в козацького гетьмана. На моїх зшитках з’являлися написи “Русь”; це чарівне слово я вирізував на своїй лавці, виписував крейдою чи вугіллям на стінах і парканах – всюди, де міг. А що поляки “Русь” читали латинкою – виходило “пицо”. Так і стали мене звати – “пицонь”. Але ніхто не відкрив моїх таємниць: ні картки з козаком, ні гетьманської булави, захованої в дуплі дерева серед багна, не розшифрував святого слова “Русь”, ніхто… По стількох десятках літ я вдячний тому малокультурному польському довкіллю, яке зробило з мене пицоня».

Відтак був стрімкий шлях формування особистости, адже Володимир ще змалку виявив неабиякий хист до науки і бажанням своїм головним мав таке: швидко й успішно скінчити студії, осягнути науки, щоб знати, як змогти прислужитися Україні. Дивовижно, як він ще з юних літ обрав цей шлях, акцентуючи на тім, що український науковець передовсім має стати корисним у розбудові держави, прислужитися нації, до якої належить, а не лишень дбати про університетські лаври та персональні здобутки. Є чому повчитися у Кубійовича: не лише в науковому плані, а й в ідейному служінні своїй справі. Скінчивши школу та гімназію у рідному місті, 1918 року Володимир став студентом Ягеллонського університету, а проте війна перервала його навчання. Протягом двох років він був гармашем в Українській галицькій армії, а після її відступу за Збруч, лишився на Галичині, та згодом повернувся до навчання у Кракові. Кубійович навчався на філософському факультеті Ягеллонського університету (студіював історію та географію), де захопився дослідженням українських Карпат. 1922-го написав велику працю «Антропогеографія Ґорґан», що служила за докторську кваліфікаційну роботу. Наступного року по захисті дисертації почав працювати в університеті та двох гімназіях. Активно й цілеспрямовано займався розробкою наукової царини географії України. У Кракові у 1928-29 роках доцент Кубійович запізнався зі своєю майбутньою дружиною Целіною, що була полькою, та шлюб був нещасливим не з персональних інтимних мотивів, але через національно-ідеологічні непорозуміння. У 1940 році вони розійшлися, народивши у подружжі двох доньок.

Зрештою не клеїлось у Кубійовича не лише з дружиною-полькою, а й з колегами науковцями, що їм польський патріотизм, котрий нерідко перетворювався на шовінізм і ненависть до всього українського, замилював очі. На Міжнародному географічному конгресі у Варшаві після доповіді доктор Кубійович роздав присутнім етнографічні карти України, складені ним власноруч по кількох роках натхненних студій. А на картах тих було ясно видно, що майже чверть тодішньої Польщі населяли українці. Звісно, такого поляки не стерпіли, попри те що на найвищому рівні університетські професори визнавали неабияку наукову потугу Кубійовича. Однак ставили справу держави своєї понад все. З 1931 року Володимир Кубійович був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) у Львові й став очільником новоствореної Географічної комісії. 1937 року побачив світ ґрунтовний «Атлас Українських і сумежних земель», а через рік «Географія України і сумежних країв». У цій праці він писав: «Границі українських земель лежать там, де проходять межі українського народу, його мови, його культури. Українські землі тягнуться від Тиси, Дунаю, Чорного моря і Кавказу аж до лісів і боліт Полісся, від Попраду, Сяну, Вепра і Біловежі до прикаспійських пустель і широкого Дону, за яким ще простягаються українські колонії через Азію аж до берегів Тихого океану». Після них уже почалися справжні гоніння. На факультеті порушили питання звільнення географа з університету. Польський історик Владислав Семкович так відгукнувся про «Атлас України» Кубійовича: «Це цінна праця. Ми, поляки, такого атласу не маємо. Але він шкідливий для польської держави, і тому, хоч у моїх жилах тече руська кров, я тверджу, що Кубійовича треба усунути з нашого університету». Нашого науковця піддали остракізму, вигнали з університету, Кубійович став вигнанцем… У 1939-му Володимир Кубійович, що не належав до жодної з політичних партій, очолив Український центральний комітет у Кракові. УЦК відстоював інтереси українців перед німецькою адміністрацією, опікувався біженцями, організовував у селах на Холмщині, Надсянні та Лемківщині школи та сприяв відновленню Української автокефальної православної церкви (в лоні якої утвердився і митрополит Іларіон, він же Іван Огієнко, що був ще одним велетом духу й лицарем української справи у ХХ столітті). 1945 року Кубійович емігрував до Західної Європи, де жив напочатку у Баварії в американській окупаційній зоні. У лютому 1946-го через звинувачення у співпраці з німецькими нацистами його арештувала американська військова поліція. Але після допитів його, звісна річ, звільнили. У 1947-му з ініціативи професора Кубійовича було засновано Інститут «Енциклопедії українознавства». 1951-го він перебрався до Парижа. Туди перемістився Центр європейського осередку НТШ, а 1952-го Кубійовича обрано головою НТШ в Європі. Професор Кубійович особисто керував усіма роботами над словниковою частиною 10-томної «Енциклопедії українознавства», куди написав власноруч багато матеріалів. Це фактично його опус маґнум. Помер 2 листопада 1985 року, похований у склепі Наукового товариства імені Шевченка у Сарселі під Парижем.