Відблиски празьких вікон
Бути в Чехії і не бачити Праги?.. Не постояти на романтичному Карловому мості, не запричаститися духовною аурою грандіозного собору святого Віта, не спацерувати площею Вацлава чи не зиркнути бодай краєм ока на Празький замок, де тисячі люду заполонили вхід в очікуванні зміни почесної варти – «градніх стражів»?.. Це все одно, що бути в Римі і...
Мені поталанило. Я потрапив, нарешті, туди, куди прагнув упродовж тривалого часу і побачив, хай поспіхом, головні принади чеської столиці.
Прага, звісно, зачаровує своєю архітектурою, численними пам’ятками і про них можна розповідати довго і з захопленням. Тут ви зустрічаєтеся з численними легендами, тисячолітніми історією, культурою. Прага – місто Шафарика, Гуса, Масарика, Кафки... Їхні та багато інших барельєфів, пам’ятників я роздивлявся зблизька.
Але для українця близьке і рідне те, що столиця Чехії в багатьох випадках була прихильною до наших державницьких ідеалів і цінностей, до наших страдників у борні за самостійну державу.
Ще наприкінці XVIII століття громадсько-політичний діяч Карел Гавлічек-Боровський, повертаючись з москви до Праги через Галичину, прорік у Львові сакраментальну фразу: «Поки не буде спокутувана кривда, заподіяна українцям, доти неможливий міжнародний мир і порозуміння між слов’янами».
Як бачимо, празький публіцист уже тоді усвідомлював те, чого не могли чи не бажали збагнути європейські політики на початку століття ХХ-го після завершення Першої світової війни.
У результаті Українська Народна Республіка впала під жорстоким натиском більшовиків. В той трагічний момент Прага дала прихисток численним українським політичним емігрантам, державним, культурним діячам, ученим, письменникам... Тут ожили розмаїті громадські організації, середні і вищі навчальні заклади, зокрема педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова, Вільний університет... Тут розташовувався й Музей визвольної боротьби українців з його багатющими експонатами та архівами, а також Український історичний кабінет з унікальними теками періодики. Зрештою, про українські сторінки Праги чи радше про Прагу як частину української одісеї у ХХ столітті написано чимало...
Томаш Масарик
Перед входом до Празького замку у серці столиці – імпозантний Томаш Масарик у бронзі. Як вчений особисто знався і спілкувався з Іваном Франком, Михайлом Грушевським, професором Карлового університету Іваном Горбачевським. Як перший президент проголошеної Чеської республіки прихильно поставився до української політичної еміграції, сприяв, значною мірою матеріально, розбудові українських інституцій у Празі та околицях, зокрема, становленню української преси...
Празька еміграція була своєрідним феноменом у тому розумінні, що в міжвоєнні витворила цілу низку науково-мистецьких шкіл – поетичної, архітектурної, малярської, зокрема графічної... Тут плідно творив учений світової слави Дмитро Чижевський, тут створив новаторську на той час кафедру електротехніки у місцевій політехніці і завідував нею до кінця життя Іван Пулюй. Прага дала дах над головою світилові української історіографії Олександрові Шульгину, громадському діячеві-меценатові Євгенові Чикаленку...
Не була нам чужою столиця Чехії в минулому. Очевидно, не є такою й нині, бо впродовж кількох годин екскурсії містом не раз доводилося чути рідну мову. Хтось тут вчиться, хтось живе. Та найбільше заробітчан.
Офіційна статистика ще кілька років тому зафіксувала їх понад 150 тисяч. Насправді ж цифра набагато більша. Особливо зараз, коли з початком російської агресії Європа відчинила свої двері для біженців з України.
З розмов із чехами пересвідчився: про заробітчан відгукуються загалом прихильно, люди – працьовиті. Часто співчувають їм, що змушені покидати рідні гнізда в пошуках заробітків. Але доводилось чути й нарікання: мовляв, не завадили б їм …виховні курси. Про багатьох із наших родаків там не найкращої думки. Звичайно, все це дуже швидко, часто безпідставно, переноситься на всю націю, державу... Від цього нині застерігають навіть найвищі владні очільники Чехії...
Звісно, прикро, що нинішня трудова еміграція за рівнем своєї культури, виховання поступається і довоєнній, і тим паче післявоєнній політичній. Адже ж добре знаємо, який авторитет завоювали собі свого часу українці в Канаді, Америці, Австралії... Працею, манерою поведінки, високою і ефективною організацією громадського життя. Це викликало повагу серед чужинців. Це давало сподівання бодай на моральну підтримку у світі в процесі боротьби за Незалежність. Як прищепити цей досвід нинішнім емігрантам – питання не риторичне!..
Зрештою, спустившись униз сходами від Празького граду, я опинився біля дверей греко-католицької церкви св. Климента. Виявляється, храм цей у Празі і є тим духовним центром, де згромаджуються українці у вільний від роботи час. Читаю графік Служб Божих, які провадяться українською. У вихідні їх по кілька на день. Є спеціальна й для дітей. Прекрасно. Бачу й оголошення про оформлення передплати на українські видання. Отже, не все так погано у нашій чеській емігрантській господі, як це уявляється окремим чехам, яким «Европска унія» таки додала пихи.
Суботня Прага виявилася вельми людною! Біля пам’ятника Масарику витинали свої мелодії народні музики. До капелюха сипалися коруни. Неподалік у кіосках і просто неба обабіч площі йшла жвава торгівля сувенірами...
Тиша і спокій владарювали хіба у Йозефові – середньовічному єврейському кварталі-гетто, через який ми прямували на проспект Вацлава. Коротенька вуличка «У старого гржбітова» («Біля старого цвинтаря») цілком порожня. І доволі характерна для євреїв. На її початку і кінці – дві синагоги. З правого боку – будинки, з лівого упритул одна до одної – торговельні лавки.
А ось і Нове Место (нове місто) з Вацлавською площею. Вона чимось нагадує львівський проспект Свободи. Лишень довша і під невеликим кутом здіймається вгору. Шлях їй перегороджує велична споруда Національного музею, яку оберігає бронзова фігура святого Вацлава.
Зрештою, святий Вацлав, зображений на коні зі списом у лицарських латах і шоломі, стоїть на сторожі не лише цієї однієї, хай і символічної споруди, – він заступник і покровитель усіх чехів. У скрутні хвилини їхні погляди і молитви звернені саме до нього. Князь обов’язково прийде зі своїми хоробрими вояками і принесе жаданий порятунок. Віра в нього, схоже, і є для чехів тією національною ідеєю, у пошуках якої, ми, українці, блукаємо ось уже три десятки літ.
Знайомлюсь із житієм святого Вацлава, а бачу нашого князя Володимира. Обидва жили у Х столітті, народившись у княжих язичницьких родинах, обидвох навертали до ревного християнства бабусі-вдови, обидва були правителями своїх земель і активно впроваджували під час свого правління Христову віру... Обидва удостоєні пам’ятників у столицях своїх держав. Різниця лише в тім, що Вацлав стиснув у десниці спис, а Володимир – хрест!
Чи випадкова вона! Чи не закладені тут смисли двох поглядів на життя, на суспільні закони загалом, на дві системи, де смиренність протиставлена більш активній, рішучій, навіть войовничій позиції? Ці два образи набирають ще більш суперечливих обрисів, якщо зважити на основоположні постулати православ’я й католицизму… Влада – релігійна й світська в них сприймаються геть по-різному. На відміну від Праги, на наших теренах віддавна домінувала традиція візантійська, де Церква підпорядковувалася державі, ставилася в обороні владної потуги, а в Європі вінценосці на тронах дослухалися Папи… Чи я на боці списа? Напевно, так! Хоча, переконаний, що не один опонент мене гаряче переконуватиме, що хрест – зброя сильніша, що в нім велика сила духовна, що це також своєрідний спис – культури, гуманізму…
Раптом мій погляд спотикається на заквітчаному горбику. Виявляється, тут спалив себе студент Ян Палах, у січні 1969-го, то був відчайдушний акт протесту проти московської окупації …
Земля ніби здибила бруківку й виштовхнула зі свого лона дерев’яний хрест…Чорний, обгорілий… Ні, радше опалений священним вогнем опору. Зчорнів він ще й від скорботи - за юним життям, стемнів і похилився так, що майже лежить на площі.
Який глибокий, гуманістичний, задум! З одного боку – самогубство, гріх! А з іншого – геройський вчинок в ім’я Свободи. Ніби й дилема? Ні! Такі вчинки – праведні й богоугодні… І без крихти сумніву мають освячуватися хрестом, то ж хай ніхто не шукає тут жодного святотатства!
За місяць подвиг Палаха на площі Вацлава повторив інший студент Ян Заїц.
Ці святі факти подумки переносять мене в Україну.
Яскраві факели спротиву «освітлювали» й нашу стражденну землю. На знак протесту проти нищення українства, зухвалого захоплення Чехословаччини червоним кремлем спалив себе дисидент-політв’язень Василь Макух.
Тоді, до речі, багато українців висловили свою підтримку чеському і словацькому народам після окупації Чехословаччини. Серед них найбільш відомі – Мустафа Джемілєв, Зорян Попадюк, Олександр Сергієнко... Тепер, коли росія окупувала частину українських територій, навпаки українці «відчувають сильну підтримку з боку чехів».
Чехія достойно увіковічнила пам’ять Людини-факела – міська рада Праги ще у 2018 році ухвалила рішення про присвоєння імені Василя Макуха пішохідному мосту, звідкіля починається вулиця Українська в районі Прага 10 – Вршовіце. На мосту встановлено інформаційну дошку, що розповідає про вчинок Макуха. Це вияв дяки і солідарності з нами, українцями, які теж натерпілися від червоного тоталітарного режиму.
Натерпілися більше й довше, мабуть, тому Україна, на відміну від Чехії, так тяжко позбувається радянської спадщини, особливо на сході…
Скільки вже часу минуло від нашої Незалежності, а ми лишень після Революції гідності по-справжньому взялися за декомунізацію національного простору. З величезним скрипом скинули з п’єдесталів червоних бовванів, змінюємо назви міст і вулиць… А де ще та декомунізація у головах і душах… Годі уявити, як усе те сміття перепиняє нам шлях до цивілізованого світу, а зараз за усе це ще й платимо великою кров’ю…
Не від добра в нашім народі з’являлися герої-відчайдухи. Через десять літ після Макуха «живим смолоскипом» проти русифікації і закріпачення України спалахнув Олекса Гірник. Символічно, зробив він це на Чернечій горі, де покоїться прах нашого Пророка Кобзаря.
…В середмісті Праги, на площі Кінських, посередині невеличкого скверу явився мені… молодий, енергійний Шевченко.
Стояв на повен зріст у бронзі. У часи президенства Віктора Ющенка «прийшов» наш Тарас до Праги як духовний побратим Шафарика, Коллара, Ганки, як автор присвяченої Янові Гусу поеми «Єретик», як вдячний автор, повне і нецензуроване видання «Кобзаря» якого вийшло саме тут, у столиці Чехії.
До того бачив нашого Пророка у Празі лише на світлинах, в інтернеті. То ж зараз сяяв від щастя.
Празький Шевченко лівою рукою тулить до грудей сувій поезій. Мабуть, у ньому є й уже згадуваний знаменитий «Єретик».
Кажуть, чехи вельми вдячні Шевченкові за цей твір, там так правдиво змальована постать мученика Яна Гуса! Наш Тарас осягнув його величезне значення. В «Єретику» відчувається особлива симпатія автора до свого героя, якась незрима взаємна їхня суголосність... Хоч обидва жили в різних епохах, між ними легко вгадуються паралелі.
Вибивалися в люди з простих селянських сімей, Шевченко – ще й з кріпацтва. Обидва були борцями за Правду, Свободу, проти Системи брехні, неволі, цинізму… Ян Гус гаряче став на прю з національною несправедливістю – німецьким кумівством у Празькому університеті ще тоді, коли там починав працювати. Та й Шевченко, коли поринув у «гуситську» проблематику, вже був автором «Сну» – гострого політичного памфлету проти самодержавства й національного гноблення. Нарешті, Гуса спалено на вогні інквізиції, а Шевченкова інквізиція – солдатчина, царські сатрапи поженуть його у москалі, де в степу далекім за Уралом відбуватиме він свою десятилітню каторгу...
Та вертаюсь до пам’ятника. Він навіває стільки асоціацій... Молодий Тарас, мабуть, міг би тримати коло серця «Єретика»? Адже уже йшлося про чеські симпатії Шевченка, про тісний клубок теплих взаємостосунків. Зрештою, симпатії були й з чеського боку, Шафарик у 1844-му році плакав, коли читав «Єретика».
Та чи така вже вдала ідея з «Єретиком» у лівій руці була б для пам’ятника, чи не банальна, а то й прямолінійна?.. Чи не обмежила б вона слов’янський політ українського Генія самими лишень чеськими горизонтами?..
Меморіальна дошка на будинку на розі вулиць Оплеталової та Політичних в’язнів знов нагадує про перший не цензурований «Кобзар», який побачив світ далекого 1876 року в друкарні Едварда Ґреґра …
Рік 1876-й для українців був особливо похмурий. Власне тоді російський імператор Олександр ІІ підписав зухвалий Емський указ, що плюндрував нашу мову, витісняв її зі сфери мистецтва, літератури, культури загалом… Чехи прийшли нам на виручку. Далі можна висновувати цілу «лекцію» з іменами чеських популяризаторів Шевченка…
Кілька годин у Празі пролетіли непомітно. Ми так і не встигли розшукати приміщення Слов’янської бібліотеки, в якій зберігається багатюща україніка.
Десь тут, у мистецьких залах Праги, понад сто літ тому звучала українська пісня у виконанні знаменитого хору під батутою Олександра Кошиця. Звучала настільки натхненно, що визначний музикознавець, згодом президент Чеської академії наук Зденек Неєдлий був просто зачарований. Він твердив, що чогось подібного Прага в житті не чула. А ось слова доктора мистецтвознавства, професора Українського вищого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова Йозефа Гуттера: «Україна є чистий народ, не зачеплений петроградською гнилістю царського режиму, не зачеплений гультяйством імперіалістичної Польщі. Народна пісня збереглася тут від язичницької доби. Це мистецтво, хоч і як воно далеке від нас, потрясло нас так, що ми полюбили і спів, і той народ».
Вирядив хор Кошиця з пропагандистською місією у світ Симон Петлюра. Коли забракло війська, аби оборонити Україну від більшовицької чуми, воювати мала наша пісня.
У Празі хор Кошиця виступав впродовж травня-червня 1919-го. Не відаю, чи відвідував бодай один із тих шести концертів Винниченко, один з очільників УНР і одночасно соціаліст-романтик, який твердив, що молодій Українській державі армія не потрібна, бо друзі з соціалістичної росії не збираються воювати з народною республікою України. Та «друзі» не були романтиками і вислали на Київ царського військовика Муравйова. Так народилися наші Крути.
Винниченко свою помилку збагнув. Та не одразу. У 1920 році зустрівся у столиці Чехії з Масариком і Бенешем. Ті переконували його вертатися до більшовиків в Україну. Поїхав. Але дуже швидко розчарувався і чкурнув за кордон. Та у Празі не затримувався, бо тут чекістські щупальці могли до нього дотягнутися куди легше, аніж у Франції...
Ті щупальця накоять великого лиха українській еміграції. Час від часу викрадатимуть вони наших чільних діячів із Праги і гнатимуть у сибірські сніги...
Ці невеселі думки навіяв охайний квартал Виногради, що в двох-трьох кілометрах від центру чеської столиці. Тут я більше роздивлявся по вікнах, аніж поперед себе. Де й з котрого з них викинувся на вулицю український видавець, громадський, культурно-освітній, педагогічний діяч, учасник
національного відродження 1917 року на Катеринославщині, один з організаторів катеринославської «Просвіти», у січні 1919 року – голова культурно-просвітньої комісії Трудового конгресу Євген Вировий?.. Викинувся з четвертого поверху, аби не датися в руки чекістським сатрапам.
Та не всім так «поталанило». Жертвами енкаведистів стануть: військовий і політичний діяч, публіцист, перекладач і поет, товариш Лесі Українки Максим Славінський; Президент Підкарпатської Русі, останній ректор УВУ в Празі Августин Волошин; історик і письменник, голова Товариства Музею визвольної боротьби України Володимир Бірчак; військовий і політичний діяч, фізик і публіцист Микола Галаган; історик літератури Григорій Омельченко; мовознавець та етнограф Іван Панькевич...
Мимоволі стискається серце: у вікна української історії не можна заглядати без брому... В них більше жалобної скорботи, аніж сонця...
Ховалося сонце й у Празі. Із шиб щезали останні скупі жмутки багрянцю. Повітря стало враз холоднішим. Кінець жовтня. На вокзалі нас чекав поїзд на Брно.