Митрополит та гетьман

Схід та захід разом у здобутті держави.

У 1945 році закінчилась Друга Світова війна, яка закінчила одну епоху і розпочала нову. І в українській історії закінчилась одна глава боротьби, коли на заміну німецької окупації прийшла радянська, та саме в цей момент світ покинули дві великі недооцінені постаті нашої історії – Митрополит Галицький, архієпископ Львівський, Граф Андрей Шептицький та Ясновельможний пан Гетьман Всієї України, Військ Козачих і Державного Флоту Павло Скоропадський.

Їхня смерть – це є закінчення доби державницького дозрівання українського народу, коли протягом періоду боротьби, наша нація знову усвідомила значущість ідеї соборності та самостійності. Та водночас є початком нової сторінки в нашій історії. 

Митрополит Андрей – представник старого західноукраїнського аристократичного роду Шептицьких. Гетьман Павло – представник східноукраїнського гетьмансько-козацького роду Скоропадських. Перший – греко-католик, другий – православний, але обоє відстоювали одну мету – побудову соборної незалежної України.

Рід Шептицьких починає свою історію, з одного боярина, який очоливши руську шляхту під Перемишлем, розгромив загін монголів. То були важкі часи для нашої держави, Королівство Руське змушене було з усіх боків оборонятися від зовнішніх ворогів, тому саме у такий героїчний спосіб фундатор роду Шептицьких здобув прихильність могутнього українського Короля Лева І. Відтоді рід Шептицьких розростається і стає відомим по всій Галичині.

Надалі з кінця XVII й упродовж майже всього XVIII ст., рід Шептицьких висунув цілу плеяду найвищих церковних ієрархів української греко-католицької церкви, які залишили яскравий слід в історії Українського духовенства. Цей рід служив Україні під знаком хреста, і саме цей шлях вибрав Митрополит Андрей.

Своєю чергою пращури Гетьмана Павла служили Україні мечем. Рід Скоропадських бере початок від шляхтича Федора Скоропадського, що оселився на Брацлавщині й став козаком. Сам Федір Скоропадський –учасник Хмельниччини й загинув в битві на Жовтих Водах, залишивши сина, який продовжив воювати пліч-о-пліч з Богданом Хмельницьким у Національно-визвольній війні 1648—1657 років. Й надалі представники роду Скоропадських захищали інтереси України, або на полі бою, або на політичній арені. І Гетьман Павло продовжив цей шлях, присвятивши своє життя ідеї української незалежності.

Коли Українська Державність схилилась до занепаду, обидва ці роди, пережили закономірний процес політичного підкорення, саме цей болючий процес завжди спадає на плечі провідної верстви підбитого народу. Але підпавши під цей процес, ці два аристократичні роди не перестали бути патріотами своєї землі, вони підпали під політичний вплив, щоб втримати на висоті українську культуру.

Тільки так можна пояснити, чому члени роду Шептицьких, бувши під політичним впливом австрійсько-польських еліт, продовжували зберігати та розбудовувати пам’ятки українського церковного мистецтва. На цьому моменті необхідно згадати  митрополита Київського, Галицького та всієї Русі, Лева III Шептицького, який своїми заходами вплинув на створення у Відні «Барбареум» першої греко-католицької духовної семінарії. 

Своєю чергою рід Скоропадських, які були під політичним впливом московських еліт гордо продовжував зберігати пам’ять про славну минувшину. Саме тут можемо навести спогад Гетьмана Павла про дитинство у маєтку свого діда: «У будинку всюди висіли старі портрети гетьманів і різних політичних і культурних діячів на Україні, було кілька зображень старовинних «Мамаїв». Українські пісні постійно співали в домі. Дуже поважали бандуристів, що співали свої думи, причому дід їх завжди щедро нагороджував. У домі [Івана Михайловича] отримувалась «Киевская Старина», читалися та обговорювалися книги Костомарова та інших українських письменників. Висів між гетьманами портрет Мазепи, такий ненависний всякому росіянину, в будинку йому не поклонялися, як це роблять тепер українці, вбачаючи в ньому символ української самостійності, а мовчки ставилися з симпатією…»

Говорячи про рід Скоропадських, ми не можемо не згадати про рідну тітку Гетьмана Павла Єлизавету Іванівну Милорадович-Скоропадську, яка була відомою українською громадською діячкою і меценаткою. Саме вона будучи національно свідомою, профінансувала створення Наукового товариства імені Шевченка, яке стало рушійною силою у формуванні та розвитку української науки.

Протягом всього 18 ст. український нарід прокидається з невільничого сну. Цими, хто започаткував відродження народу, стали нащадки давніх родів, що берегли національну пам’ять. На Галичині це  представники духовенства, або представники збіднілих шляхетних родів (наприклад Маркіян Шашкевич). На Наддніпрянщині нащадки гетьманських, або козацьких родів (Яскравими представниками яких є Іван Котляревський, Пантелеймон Куліш, Григорій Квітка-Основ’яненко). 

Згодом до них долучаються нові елементи, що виросли із села. Ця нова провідна верства була дуже слабкою, яка наївно романтизувала соціалістичні ідеї, що приходили з Європи. Бракувало цій верстві державницького досвіду, і важко вона йшла на контакт з представниками старої верстви, відкидавши будь-яку співпрацю.

І Митрополита Андрея, і Гетьмана Павла ці нові інтелігенти прийняли з великою недовірою, першого як «польського» графа, другого як «російського» поміщика. І це є їхньою спільною ознакою, що вони наперекір ганебним наклепам, продовжували вперто працювати та були віддані українській справі й стали синонімами найвищого патріотизму та аристократизму. Праця їхня йшла окремими шляхами, але прямувала до однієї мети. Подвиги Митрополита на релігійно-культурнім фронті, а також велика допомога у побудові Західноукраїнської Народної Республіки, та подвиги Гетьмана Скоропадського у створенні Української Держави та розбудови її на історичному підґрунті є важливими та сильним проривом у справі побудови незалежної Держави.

Вперше ці обидві постаті зустрілися на еміграції. І відтоді об’єднувала  їх взаємна глибока пошана один до одного. Митрополит Шептицький із самого початку створення Гетьманської організації на еміграції й аж до самої своєї загибелі підтримував Гетьмана Скоропадського. В одному зі своїх листів у 1926 році він писав Гетьману: «Нехай Боже благословіння буде на Вас і на тому Ділі, що Ви його очолюєте». У своїх спогадах підполковник Варфоломій Євтимович згадував, що Митрополит засуджував тих, старшин, що брали участь в повстанні проти Гетьманського уряду, та говорив: «...Як зберемося під Гетьманську булаву, то тоді й до Києва дістанемося...»

 Кінець двох постатей є невимовно трагічний. Митрополит, залишившись на своїй землі, помер серед смутку та гнобителів. Лиха доля не дозволила Гетьманові повернутися в Україну, і на чужій землі він трагічно загинув.

Їхня смерть закінчила один розділ української історії. Український народ дозрів, під їхнім проводом в державницькому розумінні, саме їхній вплив та їхня робота надихнула нові покоління на продовження боротьби за незалежність та єдність.

І не дивно, що ідея Трудової Монархії В’ячеслава Липинського, яку підтримували ці дві постаті, так сильно знайшла відгук серед української еміграції. 

Ідея, що об’єднує всі державотворчі сили, що може об’єднати націю перед єдиною метою – побудови сильної Держави на історичному та традиційному підґрунті. Тому й не дивно, що такі різні постаті, з такими різними історіями, були за цю ідею задля консолідації всіх українських сил, зі усіх наших земель. Син Гетьмана Павла Скоропадського – Гетьманич Данило, який очолив Гетьманський рух після загибелі батька, говорив про державницьку ідею так: «Ми, українські державники, не можемо думати про успішну боротьбу проти зовнішніх і внутрішніх розкладових сил, що діють серед нашого суспільства і в першу чергу проти більшовизму – без існування широкої моральної бази, що її нам може дати тільки християнський світогляд. І тому визнання законних Церковних Авторитетів являється однією з основ Гетьманського Руху...»

Насувається ще одне порівняння: Митрополит – греко-католик із заходу України, що великою любов’ю огортає братів зі Сходу і виступає за оборону православної української церкви. Гетьман – православний зі сходу України, що найбільше визнання та підтримку знайшов серед емігрантів зі заходу України. І через перипетії долі похоронив Гетьмана Павла саме греко-католицький священик. Чи не є вони двоє символами єдності та соборності нашого українського народу?