Ліквідація Української греко-католицької Церкви

8 березня 1946 року розпочав свою роботу Львівський собор, який проголосив розірвання Берестейської унії 1596 року і приєднання греко-католиків до Російської православної церкви. Греко-католицькі єпископи не були присутні на соборі, а його проведення не було схвалене Ватиканом, тому Католицька Церква ніколи не визнала цього рішення. Радянська влада розпочала активну підготовку до ліквідації Української греко-католицької Церкви (УГКЦ) одразу після виведення німецьких військ із західних областей України (перші кроки в цьому напрямку були зроблені ще до російсько-німецької війни). Провідну роль у ліквідації греко-католицької Церкви відіграло НКДБ, і в квітні 1945 року були заарештовані архиєпископ Йосиф Сліпий, Микита Будка, Микола Чарнецький, Григорій Хомишин та Іван Лятишевський. Радянське керівництво вважало, що арешт лідерів УГКЦ полегшить їм завдання знищення УГКЦ. Активну підготовку до ліквідації української греко-католицької Церкви(УГКЦ) радянська влада розпочала одразу після виведення німецьких військ із Західної України, але перші кроки в цьому напрямку були зроблені ще до початку російсько-німецької війни: НКДБ була комуністичною організацією в Західній Україні, яка відігравала провід-ну роль у ліквідації Греко-Католицької Церкви, і в квітні 1945 року були заарештовані архієпископ Йосип Сліпий, Микита Будка, Микола Чарнецький, Григорій Хомишин та Іван Лятишевський. Радянське керівництво вважало, що усунення лідерів УГКЦ полегшить їм знищення УГКЦ.

У західні області були розіслані численні відозви, брошури та повідомлення, які підбурювали греко-католиків до переходу в Російську Православну Церкву (РПЦ). Наприклад, тільки 19 березня 1945 року на ім’я Макарія (Оксіюка) Львівського і Тернопільського було надіслано 10 000 примірників звернення «До духовенства і народу греко-католицької Церкви, що проживає в західних областях Української РСР», яке було схвалене Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм. Лист був надісланий єпископам. У ньому Патріарх Алексій висловлював жаль з приводу відокремлення греко-католиків від Православ’я, критикував діяльність греко-католицької Церкви та її керівників, розривав відносини з Ватиканом, який «своїми релігійними помилками привів вас до темряви і духовної загибелі», і просив «вашу біологічну матір» просити їх повернутися в «обійми Російської Православної Церкви».

Тоді була сформована ініціативна група, до якої увійшли представники трьох єпархій Галицької єпархії. Очолив її о. Гавриїл Костельник, настоятель Спасо-Преображенського храму у Львові та представник Львівської єпархії. Членами ініціативної групи є також парох Нижанковичів і настоятель перемишльської парафії в районі Дрогобича Михайло Мельник, представник перемишльської парафії, парох Копитинців, настоятель гусятинської парафії та Антоній Пельвецький, представник станіславівської парафії. Сам Костельник довгий час був ідейним прихильником примирення між Католицькою та Греко-Католицькою церквами, але не був достатньо активним у цьому питанні, і Костельника схилили до співпраці, погрожуючи його синам за минулу антирадянську діяльність.

Доктор Гавриїл Костельник (1886-1948), богослов, український церковний і громадський діяч, письменник, мовознавець та історик, був убитий невідомими 20 вересня 1948 року. Члени Ініціативної групи звернулися до радянського уряду з проханням визнати її склад і право очолити процес возз’єд-нання Греко-Католицької Церкви з Російською Православною Церквою.

Їхню заяву, а також відповідь членів Ради у справах Російської Православної Церкви в Українській Радянській Республіці було опубліковано в місцевій газеті Львова 6 липня 1945 року. Звернення Ініціативної групи до населення відповідало російській централізаторській традиції і підкреслювало провідну роль росії у визволенні України від польського рабства.

Проповідь о. Гавриїла Костельника

У греко-католицькому Соборі, який відкрився 8 березня 1946 року, короткою службою в церкві Святого Юра у Львові, взяли участь 216 священиків і 19 мирян (225 священиків і 22 запрошених мирян) з трьох парафій у Львові, Самборі  і Станіславі. Гавриїл Костельник виступив з основною доповіддю на тему «Про мотив єдності Греко-Католицької Церкви та Російської Православної Церкви», в якій послався на історію та доктрину Католицької Церкви та Унії і закликав до єдності з Православною Церквою. До нього приєдналися 13 делегатів. Того ж дня було прийнято текст постанови, яка відкидала рішення Берестейського собору 1596 року, розпускала Унію, розривала відносини з Ватиканом і поверталася до складу Російської Православної Церкви.

Михайло Мельник (1903-1955) Патріарх Перемишльський, єпископ Дрогобицько-Самбірської єпархії, підтримав об’єднання з Російською Православною Церквою.

Хода за легалізацію УГКЦ 17вересня 1989 року у Львові

9 березня, після засідання Собору, відбулося богослужіння в церкві святого Петра; серед чотирьох єпископів, які звершували богослужіння, були нововисвячені Михаїл (Мельник) та Антоній (Пельвецький). Відбулася церемонія возз’єднання парафіян з Російською Православною Церквою. Конференція завершилася 10 березня. Цього дня митрополит Київський і Галицький Іоанн (Соколов) відслужив літургію. Проповідь на тему об’єднання Церкви виголосив єпископ Львівський і Тернопільський Макарій (Оксіюк). Постанова Львівського з’їзду стала офіційною підставою для переслідування греко-католицького духовенства, яке відмовилося приєднатися до Православної Церкви. У результаті багато греко-католицьких священиків зайняли конформістську позицію, сподіваючись уникнути репресій і зберегти свій статус, вважаючи, що угода про добровільне приєднання — це можливість зберегти християнство в західних областях України. У 1950 році 35 священиків УГКЦ були заарештовані МДБ у Львівській області.

Однак було чимало тих, хто відкрито виступав проти «возз’єднання» з РПЦ, зокрема проповідуючи. Ці люди зазнали жорстоких репресій: у 1945-51 роках в українській УГКЦ було заарештовано понад 500 греко-католицьких священиків. Частину з них згодом звільнили, але багатьом довелося відбути тривалі терміни ув’язнення і бути засланими.

Проголошення Радянського Союзу ліквідованим не означало, що влада піддала греко-католиків остракізму. Так, у доповідній записці від 6 березня 1952 року члена Ради у справах РПЦ при РМ УРСР Г. Корчового до завідувача відділу пропаганди й агітації ЦК КПУ Є. Пашка зазначалося, що в західних областях України, зокрема в Станіславській, є багато сіл, де населення не сприймає православних священиків. Слід зазначити, що навіть у 1960-1970-х роках УГКЦ, яку душпастирювали сотні греко-католицьких священиків, що діяли нелегально і в підпіллі, продовжувала чинити значний вплив на релігійне життя Західної України. Питання легітимності греко-католицької Церкви було остаточно вирішене під час зустрічі Михайла Горбачова та Папи Івана Павла ІІ у Ватикані 1 грудня 1989 року.

За вказівкою з москви Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР видала заяву, в якій декларувалося, що греко-католики можуть утворювати і реєструвати свої релігійні обряди. 30 березня 1991 року до Львова прибув глава УГКЦ архиєпископ і кардинал Мирослав Іван Любачівський і того ж дня провів єпископську службу в соборі Святого Юра, що символізувало остаточну легалізацію греко-католицької Церкви в Україні.

Патріарх Йосиф Сліпий

Ця вся історія пов’язана з тотальною зрадою тодішніх глав УГКЦ, наскільки це асоціюється з теперішньою ситуацією судити вам. Але і сьогодні, на жаль, в Україні є зрадники, і їх чимало. Але сподіваємося на нашу перемогу.

Слава Україні!

25 січня 1965 року папа Павло VI іменував Йосифа Сліпого кардиналом Католицької Церкви

Глава УГКЦ (1985-2000) архиєпископ і кардинал Мирослав Іван Любачівський