Плутано та нерозбірливо про «кнут і пряник» в інформаційному просторі дИржави
У так званому «демократичному» суспільстві кнут працює доволі неефективно. Більш звично, коли при цій, буцімто, «демократії» б’ють пряником, навіть деколи б’ють по зубах, залишаючи на них солодкі шматки глазурі, що створює помилковий ефект, ніби вам дали його скуштувати.
Так от, в авторитарній і тоталітарній московії для мобілізації на загарбницьку війну, доволі на високому рівні, пряниками годували, а деколи і поплескували ними по голові. Велика кількість зовнішньої бравадної реклами, що тисне на почуття ностальгії, державницького патріотизму, пропаганда з кожної праски, із закликами в бій з призначеним ворогом, який то «брат», то «хвашист», щось повторити, взяти Берлін. Також масовий відеоконтент та кінематограф, що окреслював «хороших» та «поганих», обезлюднював противника роками, підсилював віру у свою виключність, непереможність і міф про право на чужі території, які по якомусь вигаданому «праву» мають належати їм.
Коли нагодовані пряниками і побиті ними закінчились в ґрунтах України, держава-терорист почала пропонувати погризти кнут і тільки планує в наступну мобілізацію трішки пошмагати ним своє потенційне добриво для українського чорнозему.
Що весь цей час відбувається в нас? Де грамотна агітація до захисту батьківщини? Де військова пропаганда на державному рівні? Де патріотичне кіно? Де роз’яснення? Де мотивація? Телемарафон, де ми всіх перемагаємо і «Запад нам паможет»? Емммм... Це все для цільової аудиторії електорату і це явно не для чоловіків, придатних для призову.
Від пасивного набору у військо в перші дні вторгнення, коли воєнкомати тупо завертали людей з відмовкою: «ми вам зателефонуємо», до сафарі з повістками на вулицях міст і масовими відкупами... Від порожнечі до кнута і пряників для себе любимих?
І знову мені закидатимуть, що не на часі критикувати пупсіків при владі. Можливо, це і безнадійно, адже коли ти даєш мавпі свій телефон, коли сталось лихо, щоб вона викликала швидку та пожежників, вона цілком сподівано береться колоти ним горіхи замість допомоги. Марно сподіватись, що корупційна системна мавпа в момент еволюціонує в людину, що бореться за свободу та захист своїх громадян. Вони вміють робити добре лише те, заради чого прийшли на свої посади. І це влада та гроші. Чому в них не спрацьовує інстинкт самозбереження? Бо їм є куди тікати, якщо щось піде не так.
Над помилками працювати ніколи не пізно і в нас мало часу. Ставки надто високі, тому мавпам пора роздуплитись і принаймні передати умовний «телефон» більш еволюційованим приматам, доки не пізно.
Ефект Рінгельмана
У 1927 році було проведено серію дуже цікавих експериментів, результат яких зараз не часто згадують. А даремно. Результати цих дослідів залишилися у психології під назвою «ефект Рінгельмана».
Експерименти полягали у наступному. Брали звичайнісіньких людей і пропонували їм піднімати тягарі. Для кожного – фіксували максимальну вагу, яку він «потягнув». Після чого людей об’єднували у групи, спочатку – по двоє, потім – чотири особи, вісім.
Очікування були зрозумілі: якщо одна людина може підняти – умовно – 100 кг, то двоє мають разом підняти або 200, або ще більше. Адже міфічне уявлення, що групова робота дозволяє досягти більшого, що її результат перевищує суму окремих результатів членів групи, вже
існувало. І досі існує та активно підтримується.
Але, на жаль! Двоє людей піднімали лише 93% від суми їхніх індивідуальних показників. А вісім уже лише 49%.
Перевірили результати інших завдань. Наприклад, на перетягуванні канату. І знову – той самий результат. Збільшували чисельність груп – відсоток лише падав.
Причина – зрозуміла. Коли я розраховую сам на себе, я докладаю максимум зусиль. А в групі можна й заощадити сили: ніхто ж не помітить, як в історії про мешканців села, які вирішили на свято налити собі бочку горілки. З кожного двору – відро. При розливі виявилося, що бочка сповнена чистої води: кожен приніс відро води, розраховуючи, що в загальній масі горілки його хитрість не буде помічена.
До чого тут пасивність? А до того, що коли я дію, хоч-не-хоч свої зусилля запам’ятовую і фіксую для себе. Надалі докладаю саме стільки чи менше. Формуючи пасивне ставлення до справи, до якої залучений разом з іншими сам.
Відповідно – у разі соціальної пасивності ми можемо сказати, що ми добре розуміємо її походження і те, що вона призводить до падіння результатів до нуля. Не одразу – інерція велика річ. Але все ж.
Потрібно одразу сказати: жодні соціальні технології поки що не дозволили подолати ефект Рінгельмана. Можна обчитатися заклинаннями від «гуру командної роботи», але що більша група, то більшу пасивність властиво виявляти людині.
*****
Я тобі одну розумну річ скажу, але ти не ображайся: Лагідною українізацією не здолати насильницьке зросійщення.
Автор: Віктор Бородулін — командир відділення ТрО
https://www.facebook.com/viktor.demon.1