28 липня в Україні - День Української Державності…

Свято це встановлено Указом Президента України Володимира Зеленського від 24 серпня 2021 року, що був підписаний під час урочистостей до тридцятої річниці незалежності України. Дата ця пов’язана з іншим святом – Днем хрещення Київської Русі - України. Саме так, через дефіс і проміжки, написано в указі президента Ющенка 2008 року, і це якраз той випадок, де розділовий знак має значення: тире там все-таки чи дефіс. Однак після Архиєрейського собору Православної церкви України 24 травня цього року ситуація змінилась з огляду на новий календарний лад, відтак Православна церква України попросила владу перенести День Української Державності, адже свято князя Володимира Великого (і День хрещення Русі) в ПЦУ та УГКЦ з 2024 року відзначатимуть 15 липня.
Ще так званий московський патріарх Алєксій (кеґебіст Алєксєй Рідіґер) разом зі злочинцями путіним і мєдвєдєвим у 2008 році розпочали законодавчу акцептацію аналогічного свята в росії, відтак 2010 року на болотах теж з’явилася празнічная дата під назвою День хрещення Русі. В законодавстві ерефії закріплено цей день «як пам’ятна дата важливої історичної події, яка здійснила значний вплив на суспільний, духовний і культурний розвиток народів Росії і на зміцнення російської державності».
Як казав один кремлівський пропагандист, совпадєніє?
Але що це за дата, од якої лік ведуть?
Згідно з умовно-усталеною історичною інтерпретацією, Хрещення Русі Володимиром Великим відбулося 988 року після того, як він завоював Корсунь (Херсонес) і взяв шлюб із багрянородною (себто донькою законного наступника трону) Анною, сестрою молодого наступника константинопольського престолу Василія ІІ. Власне до Володимира він звернувся по військову допомогу, коли сімейні незгоди та міжусобні герці загрожували йому катастрофою й відсутністю політичного майбутнього. Володимир погодився допомогти не тільки в обмін на шлюб, у договорі був ще один пункт: князь київський зобов’язався охреститись і охрестити весь народ свій. Така версія закріплена в так званій офіційній історіографії, що основується на переписаних та перероблених літописах (наприклад, Повість врем’яних літ дійшла до нас аж у третій редакції, першої, звичайно ж, немає тощо), і представлена “володимировою легендою”, відповідно до ідеологічної інтерпретації якої жодних інших історій християнізації Русі не було. Цю нав’язану москвою версію історії підхопила й Україна.
1862 року в російському Новгороді було встановлено величезну скульптурну композицію під смішною назвою – Тисячілєтіє росії. Не тільки назва смішна, а й сама композиція. Кого там тільки немає: і (увага, не смішно) язичницький бог Велес, і навіть Констянтин Острозький, і інші рускіє-нєрускіє. Традиційний рускій вінегрет, як ото ікони зі сталіним. Дата ця вибрана так, що нібито це була дата заснування якоїсь там російської державності: мовляв, із запрошення варягів на Русь 862 року і постала державність. Щодо християнського акценту, то вінчає цей горе-монумент абстрактний (звичайно, а як інакше) янгол, що нібито навертає в християнство женщину в ісконно рускіх строях, себто одязі. Ну і далі нижче князь Володимир, що побиває Перуна, встановлюючи християнство на Русі.
Немає на тім пам’ятнику (і бути не може) київського князя Аскольда, або як його називали Оскольд. А саме він 860 року здійснив похід на Царгород (Константинополь) та прийняв християнство, охрестивши дружину свою (не жінку).
Саме 860 рік згаданий у свідченнях Константинопольського патріарха Фотія 866-867 років. Так розпочався перший етап навернення в християнство східних слов’ян, який тривав до ХІ століття. Далі знаємо, що княгиня Ольга також прийняла хрещення та освятила перший собор Софії у Києві, щоправда син її Святослав був язичником. Хрещення Русі Володимиром супроводжувалося кривавими розправами з незгодними перейти в нову віру та було примусовим. Чого не можна сказати про Оскальдову християнізацію. По-перше, розпочалась вона традиційно по-християнськи: добровільно та відповідно до обряду, а не силоміць. Традиційно ще в аспекті християнської чудології: навернення в віру після узріння чуда як чогось паранормального, що не можна пояснити раціонально, а значить залишається увірувати як в абсолютну істину, що не піддається простому людському тлумаченню доступними людині способами. Вперше таке відбулось під мурами Цареграду, коли патріарх Фотій намочив ризу Богородиці у морі, а відтак тижнева облога міста військами Оскольда закінчилась трагічною загибеллю і руйнуванням флоту, бо ж здійнявся величезний шторм, що потопив кораблі. Оксольд повернувся до Києва, вражений чудом, і запросив з Константинополя навчителя, що зміг би пояснити слов’янам суть християнського вчення. Удруге таке вже відбулося в Києві, коли скептичні русини сказали, що овірують в нового бога лише тоді, коли Євангеліє не згорить у вогні. Так і сталось. Але важить інше, не лише чудеса, невіддільні від історії християнства, як і будь-якої світової релігії. Важить те, що князь активно розбудовував Київську державу, розуміючи роль християнства в тогочасній Європі й використовуючи це у своїй державницькій роботі.
Можна стверджувати, що до князя Володимира християнство й язичництво спокійно й мирно співіснували.
У IV столітті в Черняхівській культурі модифікацій зазнає обряд поховання: з’являються натільні хрестики та тіло починають головою класти на захід. Християнство в середині І тисячоліття починає активно проникати на східнослов’янські землі. Паралельно з реструктуризацією економічних відносин: від рабовласництва до феодалізму, який був натоді соціально обґрунтованішим. Соціально-економічні зміни завершуються на цих територіях акурат наприкінці тисячоліття.
Формування феодальних відносин завершилось на Київських землях в час Аскольда, останнього з династії Кия на київському престолі і одного з найвизначніших політичних діячів свого часу. Так. наприклад, вважав історик Михайло Брайчевський.
Що ж до Володимира, то він спочатку реструктуризував пантеон язичницький, вівівши на чоло одного бога, Перуна, таким робом наближаючись і готуючись (можливо) до єдинобожжя, яким стало християнство, а потім по охрещенню наказав всюди, де стояли ідоли богів, збудувати храми православнії.
А ось нещодавно затвердили проект нового герба на щиті у баби, як її називають у Києві ще з радянських часів. Йдеться про скульптурну композицію Батьківщина-мати, що в одній руці тримає меча, а в іншій щита, на якому відтепер замість радянського герба красуватиметься тризуб.
Хай там що, а в українських козаків, які знали, од кого і як вести свою державницьку генеалогію, такого ревниво-хворобливого поклоніння перед датою хрещення Русі не було, попри те що були вони ревними християнами. Та і в самій імперії ні 1688-го, ні 1788-го жодних святкувань дати хрещення Русі не було. Активно впроваджувати в масову свідомість дату відліку християнської Русі почали в ХІХ столітті (повища згадка про монумент тисячєлєтія недаремна), намагаючись традиціно украсти нашу собі історію й приписати себе до тої історії, хоча де і відколи Київ, а де і відколи та москва. Доктрина руского міра активно експропріює все підяд, витворюючи так звану громадянську релігію (ікони сталіна, монумент тисячєлєтія), і ця громадянська релігія руского міра має на меті світоглядну зміну, коли присвоюється історія Київської держави, коли тисячєлєтіє росії, коли московскій патріархат і рускій язик і ісконниє тєріторії і вот ето вот всьо. І не вмістити в один текст, щоб все це описати й розказати. А дата, що відзначатимуть 28 липня, лиш складник цієї хитрої системи підміни світогляду, яка вже дуже чіпко засіла в головах українців. І звільнитись од якої не так і просто.
Але українцям варто знати своє. І менше слухати, бо «німець скаже ви моголи»… І керуватися треба настановами своїх мудреців, пам’ятаючи слова Патріарха Української автокефальної православної церкви Мстислава Скрипника, а він заповідав: не думайте про те, хто і як вас визнає, визнайте спочатку самі себе.
