А люди до церкви – як птахи до гнізда

Минулої неділі у містечку Палатайн відзначали ювілейне свято – 60-річчя від часу заснування парафії Української греко-католицької церкви Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії. Якщо вдуматися у зміст цієї дати, то стає зрозумілим: були, значить, свого часу люди, які мали велику духовну потребу зорганізуватися у християнську громаду. Що й не дивно, адже мова іде про українців, яких у різні історичні періоди минулого століття гірка доля гнала у далекі чужинські світи. До Америки (й зокрема до Чикаго) перед Першою світовою війною прибула перша хвиля емігрантів, між Першою і Другою – друга хвиля, наприкінці 40-х– початку 50-х років – третя. А на чужині українське серце завжди тягнеться до українського серця, адже б’ються вони в одному ритмі. А на чужині українська душа завжди тягнеться до української душі, адже переживання, туга і радощі у них однакові. А на чужині свій завжди тягнеться до свого, адже розмовляють вони однією мовою, адже виколисані в одній калиновій колисочці, адже воду пили з однаково життєдайних джерел, які нуртують з рідної землі. 

Де ж зустрічатися? Навколо чого гуртуватися? Звісно, навколо віри. Навколо церкви. У храмі Божому, де  можна сходитися для спільної молитви на прославу Всевишнього, де можна і схилятися у подячному слові, і благати  про поміч, любов та милосердя, де можна відчути, що і в чужому світі ти не самотній.

На межі 60-х років українці, які проживали у Палатайні, ані парафії, ані церкви своєї не мали. Тому й вирішили: буде! Зареєстрували громаду, вибрали церковний комітет, знайшли земельну ділянку під майбутній храм. А Святі Літургії відправляли тим часом у римо-католицькій церкві, пізніше – у приміщенні місцевої школи. І так уже хотілося своєї церковці! І так хотілося, щоб це сталося якнайшвидше, що документи  на будівництво церковного храму ще виготовлялися, а вони вечорами і ночами, взявши до рук лопати-рискалі, копали котлован для підвального приміщення… Жертвували власні кошти, хоч від тридцяти родин це була не надто велика сума. Надала відчутну фінансову допомогу кредитівка «Самопоміч». Цент до цента, долар до долара, день до дня, мозоль до мозоля – і мрія вірян почала набувати реальних обрисів  нового храму. Невеликого, але свого.

Спочатку його вистачало. Однак час не стоїть на місці. І люди мігрують: хтось переселявся до Палатайну з інших міст і районів Чикаго, з інших штатів Америки; поповнювалася громада новоприбулими з наступних хвиль української еміграції. Сьогодні вона нараховує більше ніж 300 родин. І має з 2020 року ще новіший, уже більший, храм, споруджений на місці старого. Точніше, навколо старого, ніби обійнявши намолений простір долонями нових стін, злетівши увись новим куполом. Храм красивий, з самобутнім архітектурним рішенням (заслуга архітектора Йосифа Мицика), із вкрапленням гуцульської забудови – тому і став окрасою містечка. Має громада чудових духовних наставників – отця Михайла Кузьму, отця Ярослава Мендюка, отця Андрія Кузняка. Має чудовий хор під керівництвом Івана Шміло. Має сестринства і братства, має молодіжні спільноти. Має свої традиції – як, наприклад, проведення щорічного банкету-фандрайзеру на підтримку церковних потреб чи вже відомого щорічного фестивалю «Червона рута». Має на своїх відправах багато діток, а отже має майбутнє. Тих діток, які охоче навчаються у школі українознавства під керівництвом невтомної і неординарної Ірини Ценглевич. Сьогодні директор разом зі священиками та церковною громадою працюють над питанням розширення школи, в якій місця усім охочим навчатися не вистачає…

Тобто живе українська громада у Палатайні життям великої і гарної родини. Це неодноразово підкреслювала на святі з нагоди  60-ліття громади ведуча святкової зустрічі Оксана Штогрин. Про це був чудовий фільм талановитого режисера Оксани Свідрук. Хвилюючі і зворушливі кадри фільму повели присутніх дорогою від минулого до наших днів, дозволили подумки пережити історію розвитку парафії і громади – від тих перших ентузіастів з лопатами у руках до нинішніх небайдужих парафіян, які творять новий день парафії, передаючи з покоління в покоління безцінний скарб – церкву, віру, мову, українське начало і український дух. Звучали прізвища тих, хто починав, – Тихий, Комар, Яхнів, Рейтер, Стефанів, Гедзик, Гедзик, Коцко, Петрик… Звучали визначні віхи в історії церкви – до прикладу, про ініціативу Богдана Плішки організувати у 1966 році хор; про спорудження у 1988 році дзвіниці, за яку заплатили панове Кекіш, а дзвони, названі на честь святих Бориса і Гліба, придбали за зібрані парафією кошти; про відвідини парафії високошанованими єпископами і патріархами; про призначення на служіння у різні роки священиків, які були і залишаються справжніми духовними поводирями парафії. Звучали відеоінтерв’ю з багатолітніми парафіянами. Звучали на святі привітання від гостей  – спонсорів багатьох церковних проектів, представників інших церковних парафій і громадських організацій Чикаго. Звучали щирі пісні від гурту «Тріода». Звучало улюблене і таке правдиве напутнє слово отця Михайла Кузьми: «Бог любить вас». Звучав зворушливий підсумок зустрічі від отця Ярослава: «Ми – продовжувачі тієї справи, яку розпочали шістдесят років тому перші українські переселенці до Палатайну. Ми – втілення мрії тих людей, багатьох із яких уже немає, але залишився їх видимий слід –  парафія і церква, маленька часточка рідного краю на далекій американській землі. Ми щасливі мати одне одного».

…У показаному на святі відеофільмі кілька разів демонструвався вигляд церкви із висоти пташиного польоту. Серед буйної зелені дерев вона виглядала затишним гніздечком. І є ним насправді – тим місцем, куди злітаються-сходяться спраглі Божого слова і щирої молитви українці. Так і лелеки завжди поспішають до свого гнізда. Бо тільки у рідному гніздечку можна знайти оте родинне тепло, якого немає більше ніде у світі.