«Не роби так, як кажуть англійці — роби так, як роблять англійці»

Саме з таким гаслом США свого часу воювали за незалежність із метрополією — Великою Британією. Гасло — надзвичайно правдиве, а головне — перевірене багатовіковою практикою.

Для України можна використати це ж гасло, але слово «англійців» замінити на «євреїв». 

Адже саме те, як розумно, практично та прагматично побудована держава Ізраїль — національна держава єврейського народу — є одним із найкращих прикладів для України та українців. Національне багатство Ізраїлю чітко обліковане, контрольоване і максимально зберігається в інтересах всього народу. Зокрема, вся сільськогосподарська земля Ізраїлю — 92 відсотки території (решта 8 — житловий фонд) належить державі! А в Україні зеленські з порошенками та вакарчуками дуже прагнуть все розпродати. Починаючи із землі та надр. Чи навіть залишків промисловості та підприємств Укроборонпрому під час війни. Звучить трохи шизофренічно, але саме це зараз і відбувається.

Крім того, є ще одна обставина, яка робить приклад Ізраїлю близьким для України — там також триває війна. Війна України проти росії поки невідомо коли закінчиться. 

Та повернімося до США та економіки. Як США стали багатими і чому настільки важливим є гасло «роби так, як роблять англійці»? В основі базового первинного багатства та потужності США лежало прагнення дорівнятись до Великої Британії, колонією якої Штати, власне, і були. Що це означало з точки зору економіки?

Англійці вели щодо США колоніальну політику. Окрім оподаткування, це першочергово полягало у фактичній забороні розвитку в Америці своєї обробної промисловості. В різний історичний час Англія робила Штати постачальником сировини: цукру, тютюну, шерсті, бавовни тощо. Сировину доставляли в центр — Англію, там здійснювалася її переробка. Отримані продукти з високою доданою вартістю збувалися на внутрішні ринки, в Європу та навіть у ті ж Штати. При такій економічній моделі вся створена висока додана вартість осідала в Англії, а США як виробник сировини одержували копійки. Коли в США зародився економічно сильний клас буржуазії, яка в подальшому стала основою американської еліти, останніх така ситуація, очевидно, не влаштовувала. Люди прагнули змін. Війні за незалежність від британської корони передували численні спроби розв’язання цих питань політичним шляхом: отримання дозволів, пом’якшення умов, створення якихось партнерських виробництв тощо. Але метрополія була категорична і жорстка, адже вона захищала свої економічні інтереси як основу свого багатства. І саме з цієї причини війна США за незалежність була неминучою. Це стало просто питанням часу.

Здобувши незалежність, США розпочали свій шлях розвитку, успішність якого підтверджена надзвичайними результатами. Починався цей шлях через створення в себе потужної обробної промисловості — формування високої доданої вартості на своїй території. США прагнули дорівнятись до світового лідера того часу — Великої Британії, а тому — копіювали економічні моделі. І копії в багатьох місцях, зокрема і з огляду на масштаб, та зміни геополітичних сил у світі, стали багато в чому сильнішими від оригіналу.

Прагнення дорівнятись до розвинених та багатих країн лежить в основі добробуту усього західного світу. Усього. І це економічна теорія, які кожна успішна держава реалізовувала в свій спосіб. Я вже згадував економічні принципи, завдяки яким Австрійська імперія стала багатою та успішною («Принципи збагачення держави: 9 уроків Філіпа фон Хорніка»). Написані задовго до незалежності США, ці принципи лягли в основу майбутнього багатства Америки. Адже прагнення дорівнятись до багатих країн, а потім — перевершити, і лежить в їхній основі.

Усі повоєнні економічні успіхи плану Маршалла мали той же принцип. Так звані азійські тигри — Японія, Сінгапур, Тайвань — використовували ті ж механізми. Китай, який зараз впевнено змагається за роль світового політичного та економічного лідера, також набуває сили саме завдяки прагненню дорівнятись — у цьому випадку до США. Єдина відмінність — до обробної промисловості додались сфери, які ще більшою мірою формують високу додану вартість — високі технології. 

Ці, на перший погляд, очевидні та зрозумілі економічні думки не є відкриттям. Але певні глобальні сили дуже постарались, щоб світове інформаційне поле було наповнене іншою інформацією. А тези, документи, світові вчені, які пропагують саме такі ідеї та розповідають правду, стали «широко відомими у дуже вузьких колах». Чималу роль в цьому зіграло, до речі, руйнування системи освіти в цілому світі, що зменшило число людей, здатних глибоко розуміти все вище написане, а самі знання щодо цього — відправило на маргінес.

Саме через ці тенденції у 1989 році, коли відбувся кінець «холодної війни», його привітали зокрема і як «кінець історії» (Френсіс Фукуяма). Це був кінець і певного економічного протистояння, яке СРСР, при всій своїй антилюдській природі, не настільки вже й однобоко програвало США. Завдяки глобальній неоліберальній політиці «кінець історії» постарались ще зробити «кінцем національних держав» (Кенічі Охмає), зокрема в економіці. 

Логіка полягала ось у чому: якщо держава програла, то, за визначенням, виграв ринок. Кому потрібні держави та інші інституції? Згідно з новою ідеологією, ринок почали вважати «ідеальним механізмом», який, якщо не втручатись в його роботу, створить тенденцію до вирівнювання цін на робочу силу і капітал в усьому світі. Цей «геніальний» прогноз було створено в 1949 році американським економістом Полом Самюельсоном у розпал «холодної війни».

Тому «прагнення дорівнятись» як економічну основу було відкинуто. Точніше, його почали замовчувати, а на зміну запропонували абсолютно безглузду брехливу неоліберальну ринкову модель, яка зараз, при ближчому аналізі, стає щодалі спорідненішою із неомарксизмом, замаскованим під демократію.

Україну з 1991 року пустили саме цим шляхом, на якому була зруйнована промисловість, зокрема високотехнологічна (станом на 1991 рік Україна була однією з передових держав за більшістю показників). Національне багатство було вкрадене в українців політико-економічними методами — в ході довгострокових та багатокрокових реформ, кінцева мета яких і полягала в таких результатах.

«Друзі», які нам «допомагали» здійснювати ці рихворми, продовжують надавати чіткі поради і зараз. МВФ, Світовий Банк, купа хибнокомпетентних ґрантожерів, вигодованих на жирні ґранти транснаціональних фінансових структур, політичні вожді та вождята, куплені олігархами, москвою або тими ж структурами тощо.

І здавалося б, що приказка «результати не брешуть» є достатньо зрозумілою. Але тут українці продовжують поводитися, як та мишка в анекдоті, що не могла перестати гризти кактус — «гризла і плакала, гризла і плакала». Цю світоглядну політико-економічну шизофренію мусимо припинити ми самі. Бо більше нікому. Та й усім іншим наша «шизофренія» є вигідна — тоді ми дуже добре постачаємо сировинний ресурс. Люди, в даному випадку, також стають ресурсом, замість того, щоб бути найвищою цінністю. 

Фактично у 1989 році панівний світогляд перейшов від однієї космополітичної ідеології — комунізму, до іншої — неолібералізму. Одну утопію було замінено іншою. Обидві нехтували національними державами. Ще в 1897 році видатний німецький економіст Густав Шмолер, ректор Берлінського університету, застерігав, що «комунізм та ультралібералізм народжені однією матір’ю», бо їм бракує розуміння реальної економічної діяльності і реальних людей.

Взявши курс на економічне приєднання до деградуючого в багатьох сенсах ЄС, Україна пішла шляхом подальшого ствердження себе як «сировинного придатка». Цим шляхом вже пройшли балтійські країни, зокрема Латвія, головним експортним продуктом якої стали люди. А грошові перекази мігрантів — головне джерело отримання іноземної валюти. Ці всі явища є регресом та не мають нічого спільного з реформами чи прогресом. 

Взагалі, українцям варто поставити питання: як ще двадцять п’ять років тому, не маючи жодних боргових зобов’язань перед МВФ, економічно розвинена країна за такий короткий період стала чи не найбільшим боржником цього ж МВФ? І заразом, за цей період в Україні з’явилося багато олігархів і мільярдерів. І це питання є одним із ключових, адже, що б ми не робили зараз, кредитний зашморг для України нікуди не дівається, а, навпаки, дедалі дужче затягується. Тому перегляд наших відносин із усіма «доброзичливими порадниками» є абсолютно необхідним, а самі взаємовідносини повинні бути чітко оцінені з економічної та правової точок зору.

Прагнення дорівнятись до успішних країн лежить в основі «мистецтва створення багатих держав». І тим українцям, які мусять собою замінити анти- та псевдоеліту, що панують зараз, необхідно це добре усвідомити. 

Адже політика — концентрована економіка. А буття формує свідомість. Економічне буття пограбованої України створило умови замкнутого порочного кола, де негативні наслідки політики та економіки на кожному наступному колі тільки поглиблюють самі себе. 

Байдуже, у який спосіб це коло буде розірване: чи в мрійливо-мирний, чи воєнний, чи найжорсткішим вибухом, аналогічним до Коліївщини. Важливим є те, що при будь-якому з цих способів розірвання порочного кола, однаково постане питання: «Що робити далі в економіці?». Відповідь україноцентризму як майбутньої ідеології нової України — «прагнути дорівнятись до багатих країн, а потім — перегнати їх». Це лише одна з необхідних відповідей, але вона є базовою. В наступних статтях ми будемо продовжувати пошук найважливіших питань та формування відповідей на них. 

На жаль, такий дискурс в українському інформаційному полі є майже повністю відсутнім, попри усю його важливість. Тому ми закликаємо всіх, хто розуміє вищенаписане: поширюйте такі матеріали всюди, де є можливість, міркуйте над цими питаннями, дискутуйте. Результати залежать від свідомої роботи кожного з нас.

Уже зараз український народ повинен думати про те, якою повинна бути повоєнна Україна! Жити так, як ми жили до повномасштабної війни, — не можна. Економічна основа є одним із базисів, без яких побудова нормальної держави є неможливою.