Як Лубни передали пресестафету Києву. Невеличкий образок до перших українськомовних газет

Відомо, що 1848 року вийшла перша в історії газета українською мовою під назвою «Зоря Галицька». Звичайно, у Львові. Газета заснована як тижневик, у 1849–1853 роках виходила двічі на тиждень, відтак повернулася до початкової періодичності. За 10 років існування видання декілька разів змінювало своє спрямування і характер. Спочатку була «Зоря» народницькою, українською. Далі були хитання москвофільського характеру. Потім стала літературно-художнім виданням. Іван Франко згодом схарактеризував зміни політики видання так: «се не була така переміна, що зі старої хати виметено від разу старе смітє і зроблено зовсім нову обстанову», себто мінливість газети була періодично-поступовою. 1854 року «Зоря» стала видаватися частково на «язичії». Се була така штучно створена книжна мова, якою послуговувалися в Галичині, Буковині та Закарпатті із середини XIX до початку XX століть. Такий собі мікс місцевої народної мови з церковно-літературною. Язичіє було маркером москвофілів, прихильників мовної та ідеологічної єдності з росією. Язичіє не мало жодних погоджених правил та було не дуже зрозумілим для більшості українських читачів. Газета наповнилась мовною хаотичністю і негативним ставленням до всього народно-українського. Тож коли на початку 1856 року на сторінках «Зорі Галицької» запанувала мовна мішанина, це відлякало передплатників. Того року видання мало 191 передплатника, а наступного року їх кількість не дотянула й до 100. 9 квітня 1857 року вийшло останнє 13-те число газети. «Зоря Галицька» припинила існування.

У найкращі роки газета мала 1500 передплатників, що є значним числом натоді. Також вона згуртувала навколо себе цілу плеяду українських діячів на землях Австрійської імперії. Іван Франко назвав галицьку періодичну Зорю «першою руською політичною часописю».

А щодо підросійської України, то тим першим українськомовним виданням можна вважати газету «Хлібороб», що виходила на Полтавщині, у Лубнах. Щоправда, жила вона недовго. Вихід першого числа газети «Хлібороб» відбувся 12 грудня 1905 року. Загалом вийшло друком аж 5 чисел газети. Четверте число видання конфіскувала влада, а вже 5-те заборонила імперська цензура. Нічого дивного, російська імперія у всій красі. Цікавим однак є те, що видавалася газета за сприяння так званої Лубенської республіки. Та республіка є малодослідженим явищем. Її оцінюють позитивно – як смолоскип локальної самооборони, що посприяв невеликим культурно-політичним звершенням, ба навіть називають «першою українською державою» у новітній історії.

Видавцями газети були брати Шемети, Володимир та Микола. Володимир був співзасновником Української народної партії разом з Миколою Міхновським. Це була перша українська націоналістична партія, що постала в 1902 році.

Вихід «Хлібороба» наробив галасу в тогочасній росії. Народні хвилі, збурені в Лубнах, дійшли не лишень до Києва, але й відгуки їх відчувалися у москві та Санкт-Петербурзі. Проте на старті діяльності лубенські видавці наштовхнулися на труднощі. Жодна друкарня у Києві не захотіла друкувати газету. Одначе знайшлася друкарня в Лубнах, що взялася за друк нового видання. Цікавинка: у газеті надрукували текст Переяславської угоди 1654 року гетьмана Хмельницького з московським царем Олексієм Романовим. Публікація давала змогу побачити, як царський уряд підступно обманув народ України, зрікшись Переяславських угод і перетворивши Запорозьке Військо із рівноправного учасника військово-політичного союзу в колонію. Одним із творців газети був Микола Міхновський.

Перший номер «Хлібороба»  відкривався царським маніфестом, тим Маніфестом 17 жовтня 1905 року, згідно з яким населенню імперії дарувалися ширші права та свободи. Спочатку забрали, а потім з царського плеча подарували. Типова російська стратегія роботи з колонізованим народом. Завдяки газеті громадськість слобожанського краю мала змогу докладно дізнатися про політичне життя тогочасної держави. У статті «Про вольності громадські» читачі змогли дізнатися про права та свободи, які дарував царський указ 17 жовтня. Далі йшлося про виборче право та пояснювалася його суть. Також у номері було вміщено інформацію про життя Києва, Петербурга, Одеси, Галичини, Польщі. Була й поетична сторінка. Перший «Хлібороб» вийшов накладом 5 тисяч примірників на кошти Лубенської української громади. І. Нечуй-Левицький, як уважний до інтонацій і стилю письменник, писав про газету, акцентуючи на тому, що «стиль у часописі був чудовий, мова жвава, народна…» Високо оцінив її і Михайло Грушевський у контексті історичного становлення української преси. А Євген Чикаленко, видавець газети «Рада» фіксував шалений інтерес киян до лубенського ноухау, адже «Хлібороб» не обмежувався темами з селянського життя і активно друкував актуальну інформацію про гарячі події соціально-політичного буття, як-то перші робітничі бунти та селянські повстання. Людям подобалось, а кияни навіть обурювалися, чому, мовляв, раніше не було такого видання. 

Наприкінці 1905 року Володимир Шемет, що заснував із братом Миколою лубенського «Хлібороба», став одним із засновників газети «Громадська думка», котра згодом з вересня 1906-го до 1914 року виходила під назвою «Рада» у Києві. «Громадська думка» була фактично першою щоденною українською громадсько-політичною і культурно-просвітницькою газетою. Це був масштабний проект, адже щоб видавати щоденну газету, мати варто було не лише хист, а й гроші та терпіння. Тож благо, що знайшлися достойники, які на своїх раменах тягар майже сізіфової (з огляду на політичну ситуацію) праці взяли й гордо продовжували. Це були меценати й культурно-політичні діячі Євген Чикаленко, Василь Симиренко і Володимир Леонтович. Відтак «Рада» після жандармського закриття «Громадської думки» стала єдиною щоденною українською громадсько-політичною, економічною і літературною газета ліберального напряму українською мовою на Наддніпрянщині. Видавав і очолював її Борис Грінченко на кошти Євгена Чикаленка. Але це вже окрема багатосюжетна сторінка в історії не лише української преси, а й загалом культури, що сприяла становленню україноцентричного наративу. Газета була відновлена у незалежній Україні 1991 року, знаменуючи тяглість традиції. А проте сумно скінчилася її історія: 2006 року вихід видання призупинено.