Скасування кріпацтва в російській імперії

3 березня 1861 року російський цар Олександр II підписав у Санкт-Петербурзі «Деклараціюпро скасування кріпосного права» і «Положення про звільнення з кріпосної залежності», які супроводжувалася 17 законами про звільнення кріпаків, викупними вимогами за володіння землею і розмірами квот в окремих регіонах росії.

Кріпосне право було відоме ще з часів Русі та Новгородської республіки, ко-ли селяни (холопи) працювали на землі, що належала князям або державі, і не мали права залишати її. Так звані холопи були залежними від землевласника до повної виплати і ставали вільними, коли їхні борги були сплачені.

Зрештою, в росії склалася система землеволодіння, за якої ділянка державної землі тимчасово надавалася кріпаку й оброблялася вільними селянами, які мали право відмовитися від обробітку землі. Умови відмови від обробітку землі постійно посилювалися, а в 1649 році, за царя Олексія Михайловича Романова, було встановлено постійне прикріплення селян до землі (тобто неможливість відмовитися від її обробітку) і повну залежність селян від землевласника. Такі системи були також запроваджені в Угорщині (Закарпаття) на початку XVI століття, а також у Литві та Польщі у 1543 році. Після об’єднання Литви з Польщею за умовами Люблінської унії, артикули короля Генріха Валуа 1573 року та Литовський статут 1588 року зберегли повне поневолення українських селян.

У Гетьманщині продаж землі на розсуд народу (вільних людей) був заборонений після 1654 року й були зроблені перші спроби поневолити народ. У 1720-х роках, за гетьмана Апостола Данила, були зроблені спроби обзавестися кріпаками на землях, які вони обробляли, а 14 травня 1783 року цариця Катерина ІІ видала указ про поши-рення кріпацтва на Лівобережну Україну, який згодом був реалізований — поміщики могли продавати кріпаків, обмінювати їх на будь-яке майно, а також розлучати чоловіків і жінок, їхніх батьків і дітей.

У 1796 році кріпосне право було поширене на Катеринославську і Таврійську губернії. Хоча в більшості регіонів росії (Сибір, Азія, всі губернії і території Далекого Сходу, козацький край, Північний Кавказ, власне Кавказ, Закавказзя, Фінляндія і Аляска) кріпосного права не існувало, до середини XVIII століття кількість кріпаків досягла 55% від загальної кількості населення країни. Перші законодавчі обмеження кріпосного права в росії відбулися 5 квітня 1797 року, коли цар Павло І видав указ про заборону примусової праці селян у неділю та обмеження панщини трьома днями на тиждень,а також 20 лютого 1803 року, коли російський уряд видав указ, згідно з яким поміщики були зобов’язані звільняти селян за викуп, поодинці і цілими селищами з наділенням землею.

Однак Кодекс законів про становище народу в державі, виданий у 1833 році, став ще одним кроком на шляху до утвердження рабських прав. Цей закон проголошував право землевласників карати домашню прислугу і селян, регулювати їхнє приватне життя, включно з правом дозволяти або забороняти шлюби, а також те, що землевласники є власниками всієї сільськогосподарської власності.

Європейські революції 1848 року змусили австрійський уряд скасувати кріпацтво та інші феодальні зобов’язання на всій території Австрії, включно з Галичиною, Закарпаттям та Буковиною, тож до середини XIX ст. росія залишилась єдиною країною в Європі, яка використовувала примусову працю.

Після поразки у Кримській війні (1853-1856) російська громадська дум-ка вітала реформи, яких вимагала ли-товська аристократія, і 20 листопада 1857 року на їхнє прохання цар Олександр II видав імператорський указ, яким затвердив складання планів «устрою і поліпшення побуту поміщицьких селян» і створення з цією метою в регіонах спеціальних комітетів.

Указ був виданий. У результаті підписана Олександром II 3 березня 1861 року Декларація про скасування кріпосного права була опублікована в москві 18 березня, що торкнулося 37% населення країни (23,1 млн у 1858 році). Згідно з указом Олександра II, селяни більше не вважалися кріпаками, а землевласники, які досягли певного рівня громадянства і зберегли право власності на всю землю, були зобов’язані надавати селянам ділянки землі і поля для користування.

Таким чином вони виконували різні зобов’язання від імені землевласників, які вважалися «тимчасовими зобов’язаннями». Лише після того, як земельна ділянка була придбана, селянин ставав її власником. Перехід селян на викуп землі тривав десятиліттями і був для них справжнім рабством, оскільки вони були не в змозі сплатити необхідну викупну суму. Заборгованість по викупу постійно зростала, і в 1902 році загальна заборгованість селян по викупу досягла 420% річного податку; в 1906 році, після того, як селяни спалили близько 15% своїх земель по всій країні в попередньому році, накопичені викупні платежі та заборгованість були нарешті списані, і викуплені селяни нарешті отримали свободу, яку їм обіцяли 45 років тому.

Аналізуючи ці події, мимоволі приходиш до висновку про величезну відсталість російської недодержави, адже вона і саме вона зробила так, що процес звільнення селян розтягнувся на довгих 45 років. І, по друге, селянин, звільнений без землі, фактично був приречений або на голодну смерть, або ж знову йти в кабалу до того ж таки поміщика.

На Галичині, Буковині та Закарпатті цей процес відбувався значно цивілізованіше, селян звільняли зі значними ділянками землі, що забезпечувало їм певну незалежність.

І наостанок такий факт: у Лондоні 4 листопада 1848 року було відкрито першу гілку метро, в США це було зроблено двома десятиліттями пізніше — в 1868, тож, задумайтесь, про яку перевагу «русского мира» тут можна говорити.