Люди без Батьківщини
А мир такий крихкий, як порцеляна,
Немов кришталь, що б’ється на друзки.
Хоч пісня щастя всім така жадана…
Тож хочеться, щоб мир був на віки.
Бо коли мир, тоді сміються діти,
Бо є в них тато, мама, хліб, сім’я…
Й дорослим також є чого радіти:
Є мрія, щастя, пісня солов’я…
Є тиша, спокій, сонце, мирне небо,
Краса довкола, творчості політ…
І все тоді прекрасно, все, як треба!
І ти щасливо йдеш у білий світ…
Коли ж війна, тоді усе жахливо,
Бо смерть чигає в кожному кутку,
Як вижити? Бо щезнути — не диво…
Здригається дитя у сповитку…
А поруч мертва бездиханна мати,
І батько десь на полі бою впав…
Нема кому дитинку обійняти,
Бо цілий світ у вир страшний попав.
Була ж можливість всім у мирі жити,
Та хтось порушив цього часу плин.
Бо захотілось світ йому спалити,
І він забив у мир глибокий клин.
Важкі сьогодні у нас часи, навіть страшні. Адже війна — це вже непевність, горе і біда, тому що в кожну мить може статися непоправне лихо. Ми вже почали втрачати відчуття часу, так довго вона у нас триває, щодня слухаємо нові повідомлення з поля бою, дивимося нові відео, читаємо різні наративи з усіх кінців нашої країни та й звідусіль. А вони дуже різні, кожен у них хоче донести свою правду, сказати своє слово... Десь вони сповнені болю, жалю, своєї правдивої позиції, а інші сповнені злої пропаганди, зверхності та злорадства... За день всьо-го начитаєшся і наслухаєшся. Та у світі завжди існує одна правда, хоч брехень так багато, що й на віз не вміщається... Та правда завжди одна, колись сувора і гірка, колись радісна і солодка... А сьо-годні правда здебільшого гірка і болюча. Адже ворог окупував деякі наші території і там вже господарює! Там він наводить свої порядки... Хоч ані до порядку, ані до дисципліни, ані до праці він не приучений, бо добрий господар спочатку наводить порядок у власному домі та на своєму подвір’ї. А московит й у себе вдома на вміє нічого доброго зробити, бо він п’є, буянить, живе в роз-валюхах, без комфорту... А коли побачить щось хороше, світле, то від заздро-щів все знищує, щоб ні в кого не було добра, якщо у московита немає. І це замість того, щоб все найкраще перейняти і застосувати у себе... Ну, це такий на-род, одним словом — орки. І прийшли вони сюди до нас, щоб знищити все хо-роше: будинки, міста, села, мости, заводи. Щось украсти і вивезти, а що не можуть вкрасти, то хоч знищити. Від цього одержують море задоволення — кайф. Уже в перші роки окупації Доне-цька вони вивезли до себе в московію багато заводів і фабрик та й всього, що вдалося вкрасти. А казали, що звільняють росіян... І від чого вони їх звільнили? Не краще було б забрати їх у свою росію, хай би вони там жили, звідки їх і привезли у свій час, у ту пору, коли то-тально знищували українців, виривали їх з корінням зі своєї рідної землі і вивозили в Сибір, а на цю землю привезли російських зеків... (Історія дивовижно повторюється і сьогодні). Тож вони і далі продовжують красти і вивозити із захоплених територій все, що можуть витягти, навіть металобрухт... Не гребують навіть собачою будкою. Ну, що вже кому дісталося... І все це ма-теріальні цінності, створені руками на-ших людей за довгі роки, творчістю й умами наших вчених, потом і працею всього народу.
Так вони робили завжди, протягом століть, кра-ли, вивозили, вбивали і нищили. Це такий народ — росіяни, орки... Головне, де б вони не опиняли-ся, там завжди розбрат, бійки, п’янство, безлад, матюки, війна... Там немає миру і злагоди, там немає доброти, а лише зверхність, себелюбство, бажання всіма керувати і нічого не робити самим... А тепер вороги господарюють на нашій території... Немов ті пацюки, де їдять, там і гадять, напиваються до свинячого пис-ку, за столом матюкаються, стараються якнайбільше нашкодити, знищити, сплюндрувати... І водночас ще щось говорять про віру в Бога... Яка віра? Ко-ли вони йдуть вбивати мирне населення, дітей, нищать все на своєму шляху, коли всі вони крадуть, брешуть, ґвалтують, знущаються, мордують — і це така віра в Бога росіян? Водночас їхня церква ще й благословляє солдатів на вбивство, це їхня церква посилає їх на люте зло, це їхні «святі отці» махають кадилом і хрестять та друж-но відправляють їх на війну... А росія-ни і йдуть без спротиву, як на прогулян-ку, задиристо і весело, з передчуттям веселих пригод та своєї переваги! І ніхто навіть не задумується, бо перебуває у веселому настрої від випитої горілки. Та й нащо думати? Їх до цього не привчають ще з маленьку...
Тому там, де росія, там біда, горе, смерть, війна, знущання — це їхній спосіб життя... І так було завжди. Старше покоління про це завжди знало, а молодше дізналося і переконалося в нинішню пору. І це дуже страшно опинитися серед цих знавіснілих росіян, які не вміють ані чути, ані бачити, ані співчувати, бо в них відсутня совість, оте людське сумління, яке робить людину людиною. Вони не зважають ні на що, а завжди роблять свої чорні справи без крихти сумніву. І от сьогодні, в цю страшну воєнну пору, вони забирають наших людей зі своїх осілих місць, рідних будинків, квартир на окупованих територіях і відправляють у напрямку Сибіру без їхньої на те згоди... А нащо питати людей? Вони ж їх везуть на знищення, як і в ті далекі 30-40 роки минулого століття. Вони відбирають у матері в їхніх дітей і відправляють в росію, щоб там їх віддати в чужі сім’ї або в сиротинці, русифікувати, позбавити рідних і близьких людей, позбавити рідної Батьківщини, своєї землі, свого коріння... І це дуже страшно, адже діти ще зовсім маленькі, вони мало що можуть зрозуміти, мало що запам’ятати, їх легко перегнути через коліно і зробити такими ж орками, як загарбники. І це дуже-дуже страшно, адже дітей позбавляють найдорожчого і найріднішого... Як їм там буде житися, хто знає? Малі діти швидко можуть до всього звикнути, пристосуватися, дехто з них забуде свою маму й тата, свій дім, місто чи село, з яких дитину забрали, і лише в небагатьох старшеньких залишиться неясна згадка про своїх батьків, свій двір, друзів, школу, поле, ліс.
А з часом зітруться з пам’яті ті далекі та нечіткі спогади. І лише коли-не-коли у сні прилине спогад, мов чарівна казка, але тут же і розтане, як літній серпанок... Діти, мов перекотиполе, будуть жити в тих чужих краях без рідні і близьких людей, без нашої чарівної мови, дивовижної пісні, без свого глибокого коріння, звичаїв, традицій, без спогадів і без любові та співчуття. Спогади їм постараються стерти вже в перші роки перебування на чужій землі...А будуть насаджувати свої поняття, культуру та безкультур’я, свій спосіб життя. А чи хтось їх там любитиме? Дуже сумніваюсь у тому, коли московити сьогодні всім серцем ненавидять українців, що аж прийшли до нас з війною, щоб знищити всіх, то невже ви думаєте, що хтось там любитиме наших дітей?
А як жити без любові, без співчуття, без тепла і ласки, без сонечка в душі, без рідних і близьких людей в чужому і ворожому світі? Без цього людина стає холодною і злою, подібною до хижого звіра, а може, й гіршою... Саме такими і прагнуть виховати орки наших дітей, яких так швиденько і поспішно покрали і вивезли з України. Навіть не лишили адреси, щоб не мали можливості забрати їх рідні... Це жахлива картина, яка сьогодні повторюється, як і в ті далекі часи минулого століття, коли повивозили людей з України в холодні краї... Більшість з них тоді загинула по дорозі або пропала безвісти, адже людей викидали з теплушок просто в полі, на узбіччі колії, на узліссі без документів, без речей. Викидали всіх: хворих і замерзлих, мертвих і скалічених...А ті, хто доїхав, то загинув вже на місці прибуття або трохи згодом. У когось залишились діти, від яких теж позбувалися різними способами, як-от дівчаток-підлітків, яких потопили в топких болотах, «чтоби хохлов нє рожалі». Інші повмирали від страшних хвороб, голоду та холоду... А ті, хто дивом вижив, мусив пристосуватися, бо виходу не було, а жити хотілося... І хто з них повернувся в рідну місцину, в свою хатину, в село чи в своє місто? Хіба один з десяти тисяч... Та й то я не впевнена... Та й були це вже зовсім інші люди — з надломленою психікою, іншою мовою, поглядами, скаліченою душею, зневірені в доброту та людяність... І от знову та ж картина — українців без їхньої на те згоди вивезли, забрали від матерів малих дітей і теж вивезли окремо... А жити без рідних і близьких людей в чужому краю, жити без любові і ласки, без доброти й теплого слова, без материнського тепла і батьківської турботи у цьому великому світі... Ой, як важко.
Ось така сьогодні ситуація, таке у нас людське горе. А кругом гримить війна, ракети падають на житлові будинки, на дитячі садочки та школи, на лікарні та дитячі майданчики. Під цими завалами гинуть дорослі і малі, ні в чому не винні діти. Часом гинуть уві сні, так і не зустрівши світанок. А всі ми прийшли у цей світ, щоб жити щасливо і радісно, щоб радіти життю, кожному дневі, кожній квіточці, що так лагідно дивиться в небесну голубінь, кожній пташечці, що так радісно виспівує свої пісеньки... Ми прийшли у цей світ для щастя й любові, для творчості й натхнення. Тому попри все — бережіть себе і своїх діточок, вчіть їх бути добрими, мудрими і світлими, чесними і справедливими, людяними і стійкими. Вчіть їх любити цей світ і своє життя, вчіть їх бути борцями... У цьому наша сила.
Вірші про війну
Яке це щастя, коли мир у світі
Яке це щастя, коли мир у світі,
Без гуркоту і посвисту війни.
Спокійно можна світові радіти,
І милуватись квітами весни.
І посмішку зустрічним дарувати,
І роздавати всім душі тепло…
На білі хмарки в небі поглядати,
А в нас до цього так усе й було.
Та підлий ворог розтоптав цю тишу,
І щастя зруйнував, розбив міста…
Стріляє він не тільки в тіло — в душу!
Руйнує, нищить все тут до чиста…
Бо стільки ненависті й люті має,
А заздрість чорна так його жере,
Що він у діточок малих стріляє,
А все, що бачить — краде, все бере,
Гребе собі, насититись не може
Це здичавіле плем’я, ця орда…
О, змилуйся над нами, рідний Боже,
Чого така нам доля випада?
Тож дай нам силу ворога здолати
І вигнати, розбити до кінця.
Щоб мир і щастя в Україні мати,
І щоб добром всі сповнились серця.
Як це страшно, як вмирають діти
О! Як це страшно, як вмирають діти…
Бо їм би ще сміятися й рости,
Учитися, співати і радіти,
В’юнкими стежечками в світ іти.
А їм би ще цей Всесвіт пізнавати
І безтурботно гратися в траві...
А їм би ще любити і кохати…
О! Лиш би всі здорові і живі…
Але війна життя в них відібрала,
Забрала найцінніше, що було.
Дитячий сміх жорстоко розстріляла
І відібрала сонячне тепло.
Рашисти підлі! Досить зло творити!
Чого з війною ви до нас прийшли?
Ми хочемо у мирнім світі жити!
Щасливі ми в своїм краю були…
О, люди світу! Люди схаменіться!
І припиніть всі війни на землі!
Погляньте, скільки зла! Лиш подивіться!
Й живіть у мирі, в щасті і в теплі…
А дітки ті, що їх в нас повбивали,
Не заспівають пісеньку ясну…
Їх душі в небі ангелами стали
Й ніколи не зустрінуть вже весну…
Я звинувачую
Я звинувачую росію у брехні,
У заздрості, у ненависті й злобі.
Вона несе завжди думки сумні,
Це хижий звір, але в людській подобі.
Це злодійка, що й оком не змигне,
Украде все, привласнить, пограбує…
І за чужим на край землі сягне,
Бо осуду не бачить і не чує…
Гординю власну у душі несе,
Себе найрозумнішою вважає.
Від заздрощів її усю трясе,
А в серці ласки і добра не має.
Грабіжниця зажерлива вона,
Нахабна, груба й зовсім недалека.
Для неї завжди головне — війна
У кожну пору: чи зима, чи спека…
Це вбивця людства, що несе біду,
Бо дуже хоче світом володіти.
Для неї слів я кращих не знайду,
Усе це правда, де ту правду діти?
Її історія — історія Орди,
Стосунку до Русі вона не має.
І стільки принесла усім біди,
Що більшого агресора немає.
Тепер вона на нас війною йде,
Скажіть мені, а з ким не воювала?
Та все це до загибелі веде,
Колись загине, скільки б не скакала…
Щоб мріяти, любити і кохати
Найгірше в світі слово — це війна!
Вона найбільше горя спричиняє.
Бо смерть несе, руйнує все вона,
Малих дітей і мрії убиває.
Ламає долі, страх й біду несе,
Вбиває віру в людяність, надію…
І без розбору нищить в світі все.
І маками по крові пломеніє.
А кров лилася, наче та ріка,
В ній щастя і життя чиєсь тонуло…
І падала у світ сльоза гірка,
Бо горе тут нікого не минуло.
Тут море сліз і розпачу тече,
Печалі, крові і людського болю.
Тут від напруги людям гаряче,
А ворог нищить і життя, і долю…
За край і волю ми у бій йдемо,
І права відступати в нас немає.
Ми тільки раз у світі живемо
І хай життя на цій Землі триває!
Тому до перемоги треба йти,
Щоб ворога поганого здолати.
І доброту у серці зберегти,
Щоб мріяти, любити і кохати!
Автор: Надія Григорівна Красоткіна — письменниця, знавець та практик із питань освіти та народної педагогіки.