Як українці зламали совєцьку репресивну машину таборів гулагу: 70-та річниця Норильського повстання

У камері-одиночці Євген самотужки вивчає англійську. Іноземна мова потрібна йому для опанування йоги. Уродженець Франківщини, упівець Євген Грицяк випрацював власний тип дихання, що згодом допомогло йому вижити. Але про все почергово. 

Кривава радянська історія знає три найбільші повстання у таборах гулагу — Норильське і Воркутинське 1953-го, Кенгірське 1954 року. Йтимется лише про одне з них, Норильське.

Коротка передісторія така: після Другої світової війни суттєво зросла кількість політичних в’язнів. У концтабори потрапляли члени національно-визвольних рухів зі всієї країни. І, звичайно, непокірних українців було серед них найбільше, за деякими даними до 80%. Навчені гірким досвідом кілька десятилітньої боротьби з радянським режимом, українці одразу гуртувалися (гуртом і батька легше бити, як каже народна мудрість) — таким робом створювалися підпільні об’єднання для самозахисту та підтримки одне одного в табірних умовах.

Писав поет, «що здох тиран, але стоїть тюрма!» Так і було: після смерті Сталіна у березні 1953-го у політв’язнів зажевріла надія на пом’якшення надзвичайно жорстких умов у таборах, по всьому союзу оголошували амністію, а проте політичні в’язні під неї не потрапили. Після марних сподівань на перегляд справ і зміну вироків свою інтенсивнішу роботу почали конспіративні центри українських політв’язнів на засланні. Вони з’явилися в таборах ще з кінця 1947 року. Практично у кожному радянському таборі була така антипартійна комірочка. І ось вони й почали агітувати політзеків на бунти. Кількість переросла в якість, як любили вторити недалекі лицемірні прихильники марксизму, — гомін пішов не по діброві, як у Шевченка, а ярий зловісний гуркіт прокотився зонами, налякавши до смерті таборових гауляйтерів. Такого вони ще не бачили, ба більше — навіть не уявляли, що це можливо. Почалися справжні повстання.

Надвечір 25 травня 1953 року групу ув’язнених перевозили між зонами, аж раптом конвоїр випустив автоматну чергу по людях. Відтак в’язні 4-ї зони не схотіли працювати і навідріз відмовилися йти назад у бараки із будівництва міста. Вони зібрали своєрідний пікет і почали бунтувати. На мітингу виступив Євген Грицяк і закликав до повстання. Однією з вимог було покарання наглядачів за знущання над людьми. В’язні вимагали також приїзду комісії з москви для розгляду їхніх вимог. 

Бунт очолили волелюбні українці та відчайдушні литовці. Історія любить карколомні повтори: як кілька століть до того Велике князівство литовське і руське об’єднало ці народи на перманентний герць із московитами, так і в далекому 1953 році в заполяр’ї литовці й українці стали пліч-о-пліч до бою з російсько-радянськими нелюдами-гнобителями. Цей акцент на національному аспекті в тому повстанні пізніше зробить і сам Євген Грицяк, коли вже в Незалежній Україні ділитиметься спогадами про ті події в одному з інтерв’ю: конфлікт «в нашій зоні дуже підігрівала адміністрація, дуже кривава конфронтація взагалі з росіянами була».

Половина людей на початок повстання перебували на мідних рудниках, а друга була на зоні. Одразу ж, не довго й думаючи, табірне керівництво намагалося силою і жорстокістю придушити повстання. Почала бунтуватиі жіноча зона, відважні жінки ставали живим щитом на вході у зону, не даючи проходу гауляйтерам. Відтак жінок обливали водою з пожежних шлангів. (І це в Норильську!) Мужні жінки не здавалися, натомість українки вивісили гасло «Свобода народам і людині!». Загалом, що характерно, повстанці використовували гасла. Наприклад гаслом в’язнів 3-ї зони, які оголосили про бунт 4 червня, стало «Воля або смерть». Вони вивісили чорний прапор із червоною смужкою, що символізувало пролиту кров у боротьбі. 

Члени комітетів повсталих зон розподілили між собою обов’язки: були окремі відповідальні за інформацію, роботу на кухні, у лазні й пральні, за господарські справи, культурно-виховну роботу, медчастину. У дні повстання в табірних клубах проводили репетиції хорів, гуртків, працювали бібліотеки, відбувалися концерти, в’язні організовували спортивні змагання. Особливо чітко під час повстання вони налагодили роботу з охорони порядку. Такій дисципліні здивувалася навіть тюремна адміністрація. Ще б пак! Не знали, на кого напали!

Ув’язнені вимагали не просто скорочення 12-годинного робочого дня та покращення побутових умов, а повної зміни звірячої табірної системи пригноблення особистості й волі.

Переговори з табірною адміністрацією спочатку були провальними: ті не хотіли йти на поступки в’язнів. Тож 5 червня у Норильськ із москви прилетіла комісія МДБ СРСР. У столиці розуміли, що пахло смаженим, адже підсвідомо боялися українців та їхнього бойового завзяття, коли йшлося про питання волі й несправедливого пригноблення. Тому вирішили схитрувати й нібито пішли на попередні умови бунтівників. Так, особистий ад’ютант Берії вирішив задовольнити більшість вимог: з вікон бараків зняли решітки, а із в’язнів — номери. До слова, Євген Грицяк мав козирний номер, недоречним жартом би порівняли його з номерами на крутій тачці, — У 777. А може, це було …щасливе число? Московська комісія оголосила про поступки, але брехлива табірна влада порушила цю обіцянку — уже через тиждень почалися арешти активістів.

Євген Грицяк

Проте повстанці вперлися рогом, наполягали на своєму й не корилися. А що не мали зброї й організованого силового опору створити не могли, то вибрали найдієвіший спосіб показати свою позицію — відмовились працювати. Понад 16 тисяч людей, заковані в совєцьку неволю, сливе раби, дали не просто символічного ляпаса всій репресивній машині срср, а й били, як казали, рубльом. Не працювали в’язні, отже не створювали продукт своєї праці, а отже й не давали прибутку з видобутого ресурсу радянській владі.

Річ у тім, що усі промислові підприємства, де працювали засуджені, підпорядковувалися Норильському управлінню таборів, яких було близько 40. В районі міста Норильськ загальна кількість ув’язнених становила не менше ніж 50 тисяч осіб. Ці в’язні працювали на руднику, вугільних шахтах, цегельному та мідному заводах, хлорокобальтовому заводі, деревообробному комбінаті, а також зводили місто Норильськ. Себто фактично задарма радянська влада будувала свою осоружну державну інфраструктуру. Зрештою, нічого нового.

Комітети повсталих табірних відділень Норильська вдало самоорганізувалися й їм вдалося стати своєрідними законодавчими і виконавчими, охоронними й каральними органами. Адміністрація таборів капітально злякалася. Для придушення цього опору вони наказали зібрати значні військові сили і засоби. Почали точитися кровопролитні сутички, в нерівних умовах після нелюдських знущань загинуло близько двох сотень в’язнів. 

У серпні 1953-го після масового розстрілу в’язнів 3-ї зони, опір був придушений. Ватажка повстанців Євгена Грицяка спровадили до Владимирської в’язниці. Вільне дихання (в прямому й переносному значеннях) та незборима віра в Україну допомогли йому не зламатися. Карколомний життєвий шлях Євгена Грицяка достойний телевізійного серіялу, не менше. Колишній упівець, він встиг повоювати у лавах радянської армії та навіть отримати високу державну нагороду. А потім його розкусили спецслужби — і почались довгі роки поневірянь по таборах і тюрмах. Грицяк помер уже в омріяній незалежній Україні 2017 року. 

61 день тривало Норильське повстання, з 26 травня до 4 серпня 1953 року. Це було наймасовіше і найтриваліше в історії гулагу повстання ув’язнених. Загальна кількість повсталих становила понад 16 тисяч осіб, більшість з них були українцями, засудженими переважно за «націоналізм» за так званим бандерівським стандартом — 25 років таборів. Цей бунт підірвав основи репресивної машини срср. Саме українські повстанці (хто упівець колишній, хто бандерівка) докорінно повпливали на зміну системи гулагу та фактично змусили московське керівництво реформувати її. Ключову роль відіграли саме українці, а конкретно колишні бійці УПА. Коли почався штурм військами захоплених в’язнями табірних зон і солдати та офіцери поливали повстанців свинцем з автоматів та кулеметів, українські патріоти відбивалися камінням. А коли й воно закінчилося — заспівали нехитрі, але такі дорогі й найсильніші на світі слова — «Ще не вмерла Україна». А оскільки на таборовій системі й насильстві (де той пряник, тільки кнут!) трималася організація влади як репресивного механізму совєцької держави, українці й тоді змогли їй протистояти, будучи в’язнями без прав та з повинностями. Не змогла москва скорити українців тоді, ув’язнених, обездолених та незламних. А тепер, коли йде повно-масштабна війна з російським путінсь-ким режимом, що прагне знищити українців, — і тепер нічого їм не вдасться. Й поготів!