Дещо про недільні школи в підросійській Україні. Та до чого тут Тарас Шевченко

19 травня 1961 року у Києві в храмі Різдва Христа Спасителя відбулася панахида, на якій прощалися з Тарасом Шевченком. Кобзаря проводжали в останню путь (на перепоховання на Чернечій горі) родичі, містяни, студенти та й загалом увесь український люд. Знаменитий тоді серед людей насамперед своїм «Кобзарем», Шевченко фактично в останні дні свого життя завершив роботу, упорядкував та видав своїм коштом «Буквар» для українських шкіл. Але був нюанс.

Це зараз українські діти починають навчання з української абетки, з нашого українського «Букваря», проте тоді — в час тотального панування московського й гноблення всього національного в українській Наддніпрянщині російським царатом — це було чимось майже фантастичним. Але таки було! 

Хоча й заборонялося не тільки видання книг високої полиці українською мовою, букварі та підручники окремі достойники все-таки видавали, щоб хоч якось підтримати жевріння національного вогню та не дати майбутнім поколінням втратити український дух.

А що таке буквар? Буквар — се мова. 

Дикість, та українська мова впродовж століть під владою росії вважалася навіть не мовою, а «нарєчієм». Знаний російський літкритикан Віссаріон Бєлінський рекомендував кацапам і хохлятам: «Нет малороссийского языка, а есть областное малороссийское наречие, как есть белорусское, сибирское и другие подобные им областные наречия. (...) Литературный язык малороссиян должен быть язык их образованного общества — язык русский». 

Так-так, у чужому оці і скалку видно, а у своєму і колоди не побачиш. І російські дворяни, «лучшиє люді», зокрема Пушкін та іже з ним, вчили спочатку французьку, а зовсім не «великий и могучий». 

У середині ХІХ ст. в підросійській Україні українська мова де-юре не існувала. Для українського населення навчання проводилося виключно російською, яка (в умовах неросійськомовного середовища) була незрозумілою для учнів. Оскільки головний принцип педагогів — від незрозумілого до зрозумілого — був знехтуваний, то це було справді казна-що, як і все, що у московитів. 

У Наддніпрянщині на середину ХІХ століття мережа початкових шкіл була кволою. На її утримання виділяли мало коштів, тому навчання було платним, тобто недоступним для населення. 

Відтак була катастрофічно низька грамотність (серед сільського населення Лівобережної України читати і писати могли 2-3%). А станом на кінець століття навчання у Полтавській, Харківській та Чернігівській губерніях охоплювало лише 16% дітей шкільного віку, а читати і писати вміли 17,3% населення.

Але повернімось до далекого 1861-го. 19 травня в Сумах була відкрита перша недільна школа. Акурат в день перепоховання Тараса. Яко данина йому чи радше збіг? Схильний вважати, що це спеціяльно було, адже заснував її Олексій Алчевський. Знаний український меценат, участь якого у становленні освіти й організації просвіти на Наддніпрянщині гідна окремої розвідки. Менше з тим, для недільної школи у Сумах тоді було замовлено спеціальне приміщення, а у дворі закладу встановили погруддя Тарасові Шевченку. Недільну школу утримував своїм коштом Алчевський протягом 50 років. Для неї створювалися спеціальні підручники, які друкувалися на найдорожчому папері в найкращих друкарнях. Прикметна ця подія й тим, що це було у Сумах, а не в більш розвинутому Харкові. Суми в середині ХІХ століття почали активно розвиватися завдяки розвою цукрової промисловості (Суми стали одним із її осередків в Україні), а також металообробної та текстильної (фабрика сукна) галузей та машинобудування. У Сумах проводились регулярні (тричі на рік) торговельні ярмарки, на які з’їжджались люди з різних куточків російської імперії. 

В середині ХІХ ст. суспільні діячі Наддніпрянщини відкривали численні недільні школи для дітей та дорослих із українською мовою навчання, бо за законом початкова школа дозволялася «мовою інородців». Вони діяли у вихідні дні (тому і назва — недільні). Викладали в них студенти та університетські викладачі харитативно, на громадських засадах. Навчальні матеріали для тих шкіл створювали знані педагоги, науковці та митці.

Недільні школи давали якісну початкову освіту. Окрім читання і писання, давали основи знань з географії, природознавства, хімії, історії та сільського господарства. Хоча вони були аполітичними й мали значну суспільну користь, уряд російської імперії з підозрою поставився до недільних шкіл і протягом весни 1860-1861 років здійснив низку обмежувальних адмінзаходів. А 12 червня 1862 року за «височайшим повелінням» повністю закривалися всі недільні школи та народні читальні. Мовляв, у деяких школах поширювали «шкідливі вчення, обурливі ідеї і спотворені поняття про право власності та безвір’я».

Все, як і зараз — вигадане звинувачення, якийсь кривий фейк — і вже заборонили. А заборонили, бо мали право.

По всій Україні школи відкривали поміщики-українці, священики, меценати. У Києві таких було аж чотири. У Харкові Христя Алчевська (теж дуже цікава постать, що незаслужено мало знана) відкрила недільну школу для жінок і дівчат. Не тільки ж чоловікам освіченими буть!

А ось і кілька барвистих камінчиків до мозаїки недільних шкіл ХІХ століття. У грудні 1860 року створили недільну школу у Городищі Черкаського повіту. 1861 року недільна школа була відкрита при Немирівській гімназії Брацлавського повіту.

У містечку Білозерську Черкаського повіту недільну школу відкрив місцевий священник, її відвідувало 115 учнів віком від 8 до 45 років.

У містечку Тараща на Київщині недільна школа була відкрита в березні 1861 р. офіцерами 8-ї артилерійської бригади.

У Бердичеві в жовтні 1861 року з’явилася навіть недільна школа для малолітніх арештантів при в’язниці. І таких було багато. 

Для розуміння загальної картини, у 1861 році в підросійській Україні було понад 60 недільних шкіл, а станом на 1862-й їх нараховували щонайменше 115. 

Щодо першости — яка школа і де була відкрита найраніше — історики можуть дискутувати й досі. Одну з перших недільних шкіл на підросійській Україні засновано 1858 року у Полтаві. Проте збереглися свідчення, що 1859 року у приміщенні Києво-Подільського повітового товариства київські студенти відкрили такий заклад, де викладала ціла плеяда: Михайло Старицький, Михайло Драгоманов, Анатолій Свидницький, Каленик Шейковський, Веніамін Португалов. 

«Буквар» Тараса Шевченка, згаданий на початку, вийшов у світ величезним на тоді тиражем 10 000 примірників, коштом автора. Це був перший із серії навчальних посібників з різних галузей знання, які збирався видати Шевченко. Проте згодом він був заборонений до використання. Буквар той справедливо можна вважати новаторським, бо він значно відрізнявся від інших букварів того часу, заохочував учнів до свідомого читання, осмислення прочитаного та містив розкішний фольклорний матеріял. Про цю книжку написано достатньо і є цікаві епізоди, зокрема те, що Шевченко не мав коштів на видання книжки, а проте отримав їх, продавши автопортрет. 

А загалом недільні школи були поширені роками раніше на Галичині й Закарпатті. Ну звичайно, це вам не росія з її «братським» ставленням до «менших» братів-слов’ян. Інша держава, інші закони. Але це й інша історія, варта окремої статті. Можна виснувати, що недільні школи мали значний вплив на формування українського (україноцентричного навіть) світогляду серед народних мас. А що явище недільних шкіл було поширене в підавстрійській Україні, а потім і на підросійській ще раз потверджує незникоме бажання злуки єдиного українського народу.