Цінуйте добро…

Є така ванільна фраза з мемчиків: «Люди не цінують добро — вони від нього нахабніють».

Зайду здалеку...

Військові часто повторюють, що те, що вони роблять — це не героїзм, не подвиг, а це їхня робота. Скромність. Це нормально. Це не зовсім, чи не завжди робота. Це справді не те, у що вкладають поняття «робота». Тому її називають службою.

Присяга завершується фразами: «Присягаю виконувати свої обов’язки в інтересах співвітчизників. Присягаю ніколи не зрадити Українському народові!». Тобто це ще й обов’язок, перед своїм народом, але всі ми знаємо, що якщо в державі із захмарною корупцією хтось не хоче мати обов’язків, лиш права, то можна «пропетляти». І таких «петляючих» є дуже багато. Що вже гріха таїти? 

Ви б, живучи спокійно, цивільним життям, маючи комфортні умови, пішли б в сц*ний підвал спати на ящиках від боєприпасів, їли б сухпаї місяцями, замість запашних страв, мокли б під дощем і копирсались з лопатою в багнюці під обстрілом, перебігали б від будинку до будинку, чи з окопу в окоп під свист куль за гроші? (якщо ви не дрисня, звісно).

Скільки грошей, ви б хотіли за те, щоб зайти в будинок і вибити звідти зомбаків, усвідомлюючи, що назад можете не повернутись? Скільки б за свої послуги запросили, щоб витягти під щільним вогнем поранену людину? За скільки б ви залізли в душну, тісну, металеву коробку, по якій вицілюють снарядами і ракетами? Чи сиділи б ви за екраном монітора, наводячи дрони, ракети ППО на цілі, розуміючи, що ви теж пріоритетна ціль для ворога? Ото ж.

Справа не в грошах. І не в роботі, а в службі перед своїм народом, перед батьками, дітьми, внуками, перед сестрами і братами, племінниками своїми й інших людей з нашого соціуму, з нашої країни. 

І от. Скромні хлопці і дівчата сором’язливо кажуть, що це їхня робота і не за гроші вони ризикують здоров’ям і життям, не за елементарну повагу до себе, сподіваючись, що решта соціуму дорослі люди і розуміють, що читати потрібно між рядками.

Ні, йдеться не про носіння на руках чи якісь надреальні преференції. Йдеться про елементарні речі. Усвідомлення того, що комусь було не байдуже на вас, навіть коли ви не здогадувались про це. Коли ви спали в своєму ліжку і ходили на свою роботу, обіймали рідних, хтось прикривав ваше життя — своїм життям, позбавивши себе всіх благ. 

Ніяких нікому претензій. Просто той, хто готовий пожертвувати все, чує фразу «я вас туда нє пасилал», наступного разу він туди себе і не пошле. Збере валізи, виїде за кордон, а ви тут розберіться вже якось самі і пізнайте всі «радощі» війни й окупації.

Кожна ракета, що не долетіла у ваш дім, це заслуга сотень тисяч ваших співвітчизників в однострої і сотень тисяч цивільних людей в тилу, які взяли на себе ношу війни.

На жаль, змушений пояснювати нібито очевидні, прості речі, які багатьом і досі недосяжні для усвідомлення, бо все віддано на відкуп логіки, яка виявилась для багатьох міцним горішком. Звісно, мова не про вас, мої друзі та підписники, але у вас є сусіди, є родичі, є співробітники й оточення. Це ваша «грядка» роботи. 

Це все про те, що НЕ слід сприймати те, що зараз є у нас всіх, навколо нас, як дане чарівним чином з нізвідки і саме собою. Так не буває. Пройдуть дні, місяці, роки — і вже й не згадається багатьом, якою ціною у них є свої ручки

і ніжки та дах над головою.

Адже, як правило, не встигає висохти чорнило на паперах про капітуляцію ворога, як солдат нікому не потрібен. І як казав Августо Піночет: «Коли країна в небезпеці, вони кличуть Бога та солдата. Коли небезпека минула, про Бога забувають, а солдата засуджують».

Справді, не сприймайте скромність учасників опору за легкість, ніби кожному далося все просто і вони до вас ніяким боком не дотичні — це, мовляв, їхня робота така. І почувши десь до військового образи, типу «еті кантужениє, еті ваякі, ваєвалі за дєньгі, за алігархав» чи щось подібне, не побійтесь — заступіться. 

Вони ж не побоялись тоді, коли вам загрожувала небезпека, яку ви навіть могли не відчувати і не бачити, якою ціною здобутий ваш спокій. Він/вона в силах за себе постояти, але іншими методами і не найгуманнішими, і неважливо, хто відкрив свій пи*дак зі своїми «разсуждєніямі о нєадназначьнам», лікар це, чиновник чи тьотя Клава в приймальні держустанови. 

Ще є обсиральники, що стверджують, що котики ніх*ра не котики. Вирішувати вам. В будь-якому разі нахабніти не має ніхто, навіть котики, це точно.

Цінуйте добро. Поважайте одне одного. Вибачте за нескромний і довгий допис.

Автор: Віктор Бородулін —командир відділення ТрО.