росія. До проблеми самоідентифікації
Наукова спільнота росії-срср-росії завжди уникала обговорювати питання етнопсихології народів цієї території, або ці обговорення були факультативними й традиційно не мали належної підтримки в столиці росіян. Понад те, це практично завжди заборонялось офіційною владою.
Базова причина полягає в тому, що довелось би констатувати: природі невідома така нація, як «росіяни», оскільки «росіяни» — це, насправді, десятки або й сотні відмінних народів за ознаками раси, етнокультури, мовної групи тощо. Від певного часу суміш народів деяких переважно тюркського й фінно-угорського походження навіть стала називати себе «слов’янами». Для напускання темряви на власну само-ідентифікацію «росіяни» ще стали називати себе «русскімі» й почали войовничо запевняти, що всі їхні прадіди повиходили з Київщини десь у XII+ столітті («Ісход»!). Чому вони «повиходили» з помірного клімату й чорноземів на болота й мерзлоту, як подолали ту відстань, куди витіснили тамтешні місцеві народи, як (і для чого) потім змінили свою антропологію, генетику, фольклор та звичаї — не кажуть.
Українка. Світлина кінця XIX– поч. XX ст.
Федір Вовк (1847-1918 рр.) — науковець, що перший на широкій і системній науковій основі довів, український етнос не має нічого спільного з етносами, які населяють територію росії. Антрополог, етнограф, археолог, він провів сотні практичних досліджень. Автор 682 наукових праць, виданих переважно іноземними мовами. Найвідоміші: «Антропологічні особливості українського народу», «Етнографічні особливості українського народу». За наукові висновки про окремішність українського народу та його різкі відмінності від «росіян» цар вигнав ученого з росії. Тоді той заснував нові антропологічні школи в Європі.
Прізвище вченого й досі має якусь магічну властивість. 2013-го, за півроку до війни, на одній із конференцій у Києві про російсько-українські відносини доповідачеві, який лише згадав прізвище вченого й вимовив слово «антропологія», високі українські чиновники унеможливили виступ, звинувативши у «нацизмі» і «фашизмі». Наука антропологія й сьогодні для росіян така сама страшна, як і генетика, як й історія, як й етнографія та фольклористика. Етнопсихологія росіян взагалі заборонена.
Місто Конотоп, приблизно 1910-1912 рр.
У період СРСР російська еліта переконала керівництво КПРС у необхідності максимального перемішування сотень російських племен і народів з мешканцями 15 національних республік, щоб спершу всіх назвати «радянськими» людьми, а потім поступово означення «радянський» замінити на «русскій». Імовірно, згодом «русскій» мало поступово замінитися на «россійскій». Або всі — від естонців до тувинців — мали стати «росіянами». Так у тому радянсько-російському пеклі мали зникнути природні нації й народи, а їхнє місце мав заступити «русскій» або «россіянін». Чому власне російські народи так боялися залишитися самими собою, чому соромилися власного походження й власної історії, чому намагалися заховатися за чужу історію й генетику — питання окремого дослідження. Але висновки будуть вочевидь не на користь «росіян». Чому соромно бути марійцем, карелом чи бурятом, чиї батьки споконвіч жили на тих землях — на перший погляд, незрозуміло.
Можна сказати лише, що проблематика етнічної ідентифікації населення на території росії/рф стала однією з найбільш заборонених тем. Надто в Україні, звідки вони всі «повиходили». Усі гуманітарні дисципліни в українських університетах мусили передбачати тему про «три братні слов’янські народи», один із яких, російський, своєю чергою передбачав сотні угро-фінських, центрально-азійських, сибірських, далекосхідних тощо народів. Таке могло вміститися в голові лише в людей, які чомусь страшенно бояться бути тими, ким є насправді. Проте за сумнів у цій їхній вигадці українців виганяли з комсомолу й — автоматично — університетів, переслідували в інший спосіб. На сторожі цієї російської вигадки росіяни ставили цілі управління Жандармерії й КДБ.
Зрештою, найповноцінніше ці російські вигадки вивів на білий світ Володимир Білінський (1936-2022 рр.) в історичному дослідженні-бестселері «Країна Моксель», «Москва Ординська» та низці інших своїх книг на цю ж тематику.
Волею Петра-Катерини населення росії позбавили власної історії й червоними нитками (буквально) пришили всі ті етноси до України. Після Жовтневого перевороту ідея «виходу» росіян з України стала, буквально, нав’язливою ідеєю. На переконання російських ідеологів, крім мови (ситуативно), сотні тамтешніх народів об’єднує насамперед спільна історія, спільне походження, і це є найсерйознішою ідеологемою для подальшого спільного перебування численних етносів у межах однієї держави. Вони всі поступово стають «русскімі»-«россіянамі», а, отже — вихідцями з Київщини. Безглуздя, але саме такою є базова історична ідеологема російської державності. Це найбільша російська таємниця, і вона є саме тим кінчиком голки, де розташована смерть Кощія.
Московська губернія. Кінець XIX ст.
Це можна було б ігнорувати, якби не те, що українці не лише стали «на заваді» розвитку російської державності, як її уявляє російська еліта, але й, по-їхньому, стали справжньою загрозою для цілісності й майбутнього росії. Наявність українців суперечить головній російській ідеологемі, отже, українці є загрозою для росіян як державної нації. Саме тому з 1931 до 1938-го в СРСР кількість українців зменшилася на 55 мільйонів (з 81 (цифра з ЗМІ, можливо, завища, або рахували не лише тих, хто жив в Україні) мільйона залишилося 26). Саме тому головна мета війни росіян з Україною, яку оголосив їхній лідер 24.02.22 — «денацифікація» українців. Тому така запекла боротьба в Україні з українською мовою. Тому на окупованих територіях спалюються українські книги. «Або — вони, або — ми» — фатальний девіз російської політичної нації. Бо ми, на їхню думку, самим фактом свого існування смертельно загрожуємо їхній цілісності і, взагалі,державності.
«Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісів». Ці слова приписують киянці Ґолді Меїр, коли вона була прем’єр міністром Ізраїлю. Якби залишилася в Україні, могла б сказати це саме. Проте наша ситуація ще тяжча, ніж у ізраїльтян. Там ідеться переважно про територію, тут — про те, що своїм існуванням українці ставлять під загрозу існування росіян як політичної нації разом з їхньою державністю. Ні більше ні менше. Тому й така лють в рф до всього українського, тому й їхні політики в ЗМІ закликають убивати навіть жінок і дітей-українців.
Вони нас довго терпіли, оскільки розраховували на поступову русифікацію України (денацифікація «по-хорошому»), на поновлення контролю за Академією наук України й університетами, за істориками, письменниками й ЗМІ. Звичайно, розраховували зробити це політичним шляхом — це набагато дешевше, простіше, надійніше й безпечніше. Обрання «особистого агента» путіна В. Януковича президентом України стало вершиною сподівань і досягнень росіян в Україні в новітній період. Звісно, коли українці виштовхнули «чужорідне тіло» геть, у росіян не залишилося жодного шляху, крім воєнного, відновити контроль за українським суспільством — за його наукою, освітою, ідеологією й громадянами. Як і в царській, як і радянській, як і, просто, в росії. Як і рівно сто років тому. Треба ставитися до цього з розумінням: ця війна не була випадковістю.
Понезький повіт Архангельської області. 1927 рік
До росіян слід підходити з розумінням їхньої мотивації (як мисливцеві слід розуміти основи поведінки хижого звіра, щоб захиститися), адже нерозуміння справжніх причин війни робить жертву стратегічно вразливою, навіть безвідносно до результату війни. Без усунення причини ця війна триватиме вічно. Навіть якщо ми виграємо цей бій, Україна й рф знову підпишуть якийсь «великий договір про дружбу», а москва й світ знову нададуть нам чергові «гарантії безпеки», воно повторюватиметься.
Доки росіяни врешті-решт не напишуть власної історії, не проведуть офіційних антропологічних, етнографічних, фольклористичних та інших досліджень і не запишуть у кожному підручнику з історії росіян про те, що вони жодного відношення, крім звичайних воєнних, торговельних і побутових, до українців — не мають, шові-нізм штовхатиме нові й нові покоління на «повернення» росіян на Київщину. Якби колись Україна могла вимага-ти щось від росії в контексті припинення війни, то саме такі тези ми мусили б запропонувати. Є два способи домогтися цього від них, але про те — наступного разу.
Уже після початку війни 2014 року автору цих слів Генеральний консул рф в Україні сказав буквально наступне: «Я — осетин. Один мой дед — из Киева, и я сделаю все, чтобы мы сюда вернулись». До хворих і обдурених слід ставитися адекватно. Без лікування вони лізтимуть сюди ще не одну тисячу років. Звичайно, якщо ми й далі толеруватимемо їхню державність і територіальну цілісність.
Сила, дійсно, в правді. Непоінформований завжди перебуватиме під загрозою. Колись в Україні існував Інститут українсько-російських відносин. То при РНБО, то при АПУ, то, здається, знову при РНБО. При всьому скепсисі до його роботи (головно, до використанням владою його висновків), існувала організаційна можливість і штат науковців або просто дослідників, які мусили хоча б накопичувати різнопланову інформацію про росію. Про її внутрішню й зовнішню політику, ЗС, ситуацію в регіонах, культуру тощо. Завжди було кого запитати щось «по росії» й знайти відповідь або спонукати до її пошуку. Були якісь базові архіви й масиви інформації. Янукович, на прохання росіян, ліквідував цей інститут.
На сьогодні головний центр вивчення росії, аналізу її правової бази, вивчення силових структур, аналізу освіти, особливостей і відмінностей етносів, релігії, культури та інших реалій у різних регіонах цієї країни, напрацювання моделі вразливості цієї держави, пошуку способів і засобів впливу на її внутрішню й зовнішню політику — в Україні відсутній.