Не прогинаймось, люди, ні під кого...

 Над нами лише Бог!

Не прогинайтесь, люди, ні під кого, 

А з піднятою головою йдіть!

Нема народу в світі ще такого, 

Щоб міг над українцем суд вершить.

Лиш перед Богом голови схилімо, 

А люди всі такі ж чи й гірше нас!

Тож мудро й гордо 

в світ себе несімо!

Настав для волі і свободи час!

Йти треба гордо, але без гордині, 

Без заздрощів й зневаги до людей!

У серці зберігаймо всі святині 

Й нужденних пригортаймо до грудей.

Несімо в світ до всіх тепло і світло, 

І доброту даруймо людям всім!

Щоб серденько у всіх людей розквітло, 

Тому до всіх свою любов несім!

А прогинатись 

більше вже не треба, 

Нема над нами 

старших тих братів!

Над нами вище лише Бог і небо!

А Бог нам бути мудрими велів!

Життя, життя... Воно таке різне у кожного з нас... Та це тому, що всі ми дуже різні, неповторні й особливі. Так, так! Саме особливі, бо в кожному з нас є щось своє, цікаве, яке відрізняє нас від усіх людей на Землі. А людей сьогодні ж так багато! А от двох однакових і не знайдеш! Ви скажете, що це неправда, бо ж є однояйцеві близнюки, які абсолютно однакові... Але ж ні, хоч вони і зовні дуже схожі, але також різні, бо у кожного з них своя неповторна душа, різні погляди і смаки, тому і вони відрізняються одне від одного, іноді навіть дуже разюче... Тому кожен у цьому житті повинен виконати якусь певну місію, свою роль, донести у світ свою правду, зробити власні відкриття, донести світові свою неповторну творчість, сказати щире слово і залишити свій слід на Землі. Завдання складне, водночас дуже цікаве, бо ж насправді людина не усвідомлює, який саме слід залишити, який внесок вона повинна зробити, яке слово має сказати, щоб виконати свою місію. Тож упродовж життя вона намагається зрозуміти це надскладне завдання, яке мусить по собі  залишити, яку стежинку протоптати, які шляхи пройти, щоб виконати свою місію. Тож усе життя людина повинна вчитися, працювати, долати щоразу нові цілі, щоб таки зрозуміти, для чого вона прийшла у цей барвінковий і розмаїтий світ. І от людина живе. Уже з ранніх літ батьки та бабусі з дідусями дитину привчають до певної роботи, вчать щось розумне робити, виховують, щоб дитина могла жити поміж людьми,привчають до порядку та дисципліни, хочуть зрозуміти її таланти та здібності, намагаються закласти в її серце промінчики людяності, доброти, мудрості. А згодом дитина і сама починає себе усвідомлювати серед інших дітей, починає розуміти, що вона трішки інша, не зовсім така, як всі. І це іноді її підносить над іншими, а деколи робить нижчою, на її думку, і починаються муки та сльози. Це саме той момент, коли батьки повинні працювати з дитиною над тим, щоб у неї вироблялась висока самооцінка, і аж ніяк не приниження. І от дитина живе у цьому великому і дуже різнобарвному та складному світі. Вона починає придивлятися до людей, до своїх ровесників, і помічає завжди те, що її приваблює, тривожить, захоплює. Ось тут і проявляються перші задатки симпатії або відрази, любові або ненависті. 

Тому слід спостерігати за дітьми і вчасно допомагати їм розібратися у складних для них ситуаціях. Дітям слід завжди пояснювати, що кожна людина інша й не всі однаково гарні або погані, у кожної людини є свої неповторні здібності й таланти. Хтось, наприклад, уміє гарно співати, а інший чудово читає вірші, а хтось дуже гарно малює, хтось віртуозно грає на інструменті чи має переваги у спорті, а інша дитина вже змалку вміє куховарити чи шити. Тому треба щось оригінальне і хороше знаходити у своїй дитині і на це звертати її увагу, щоб вона знала, що і вона «не ликом шита». Якщо вже з раннього віку дитині дуже може подобатись якась дівчинка або хлопчик, то вона обов’язково захоче з ними зійтися ближче, познайомитися, подружитися, казати такі слова, як ті діти говорять, повторювати їхні рухи і міміку та інше. Вони цього можуть і не усвідомлювати, але обов’язково копіюють їх, бо це їм подобається. Тому батькам слід обговорювати такі ситуації і розтлумачувати дітям, що добре, а чого повторювати не треба. Добре, коли дитина бере від інших діток зразок ввічливості і чемної поведінки — це дуже добре! І погано коли дитина повторює погані слова, робить непристойні рухи, веде себе негативно...

Тут треба проводити спокійні бесіди з дітьми, щоб вони вміли думати і розуміли, що добре, а що погано. Не треба дітей сварити, а просто розказуйте, показуйте на прикладах, читайте дітям казки й оповідання на такі теми, щоб діти переконалися, що поводитися поміж людьми треба правильно і розумно, щоб це не викликало в інших людей негативних емоцій та осуду. І так щоразу. А бувають і такі випадки, коли дитина обирає собі «авторитет» поміж дітей і дуже прагне з ним подружитися, а той «авторитет» і уваги не звертає. Тоді дитина може піти на те, щоб якось сподобатись, щось зробити таке, щоб він на неї звернув увагу і став брати у свою компанію. І от тут і починається! Дитина може підлабузнюватись, говорити солодкі слова, які сподобалися б його «авторитету», починає всіляко підлизуватись, стелитися, підлещуватись, виступати в ролі лакея, служника, прислуги і це дуже-дуже погано, бо все це робиться задля певної вигоди, без щирості, без сердечності. А потім така поведінка закріплюється в дитини і переростає в характер, і надалі вона завжди буде так вчиняти, щоб мати собі певну вигоду, сенс... Отак і виросте блюдолиз, який переступить через свою совість, через людське сумління і піде по трупах до своєї цілі. Тому змалку це треба присікати, щоб ваша дитина ніколи ні перед ким не прогиналася, не стелилася килимком, об який можна витерти ноги, а росла чесною, справедливою, гордою і мудрою. Ще серед молодших дітей дуже поширений «донос», скарга на інших дітей — це поміж дітьми називається ябеда. І це характерне майже всім дітям, бо їх можуть ображати, а дати відсіч вони не вміють чи не можуть, тому часто скаржаться на інших дітей дорослим. Іноді діти помічають якусь погану дію чи негідне слово, але не роблять зауважень тій дитині, а біжать скаржитись дорослим, хоч могли б це і самі припинити. Це теж погано, тому що потім з таких дітей виростають ті, хто зможе донести на будь-кого і в будь-який час. 

Тому дітям треба пояснювати, що про все погане, що вони помітили, треба сказати при всіх та й самому можна й треба зробити зауваження, а не бігти і тихенько скаржитися. З таких, здавалося б, дрібничок формується поведінка дитини, яка потім переходить в характер і вже тоді робить людську долю. На перший погляд батькам здається, що це маловажливі речі і все само собою розійдеться, а їхня дитина виросте розумною та мудрою. Але, на жаль, бувають і дуже прикрі випадки, а тоді мама з татом дивуються, чого їхня дитина стала такою? Адже батьки дуже хороші: і тато, і мама порядні люди, ніколи б собі чогось поганого не дозволили, а от їхня дитина чомусь така погана... А все тому, що в дитячому, а потім і в підлітковому віці батьки і вчителі щось пропустили, чогось не догледіли, невчасно зупинили, не попередили... У свій час полінувались, не надали значення... А от такі негативи накопичувались в дитячій душі і росли, як сніжний вал, а потім і зірвалася дитина, мов з ланцюга, мов сніжна лавина з високої гори і почала викидати ці негативи на гора... А всі навколо дивуються. Мабуть, сьогодні тому й формуються підлітки в банди, які перестрівають людей, б’ють, грабують, ображають, бо вони колись були кимось принижені, обділені батьківською увагою і теплом, людяністю і любов’ю, а от сьогодні все це виплескують на всіх, щоб поквитатися за колишнє приниження і бездоглядність. А нині, в такий важкий воєнний час, хочеться бачити наших дітей людяними і добрими, світлими і щирими, які б могли щохвилини прийти комусь на допомогу, зарадити і словом, і ділом, допомогти і фізично, і морально, а бачимо в деяких випадках зовсім інше, недостойне наших дітей і нас з вами. 

Тому хочу ще раз наголосити, що виховання — це тривалий і  постійний процес, без вихідних і свят, без пропусків і перерв, тому що діти щодня живуть і пізнають світ, щось нове у ньому і з ними потрібно спілкуватися, вчити їх, направляти на путь істинний, на добрі справи, вселяти у їхні серця любов і доброту, щедрість і щирість, тепло і ласку, щоб вони йшли у цей світ свідомими і розумними та вчились бути мудрими у своєму житті, вчились бути людяними і світлими, бо це важливо для всіх нас. Тому мудро ведіть своїх дітей у цей дивовижний і нелегкий світ, тримайте їх за руку, щоб вони відчували вашу турботу про них, чисту любов і тепло вашого серця, не відпускайте їх від себе далеко, будьте з ними поруч, зігрівайте їх словом і ніжними та щирими обіймами, гарячими поцілунками. Бо хто ще   найдорожчий у цьому світі, як не наші діти? Тільки діти можуть нас так щиро порадувати і втішити, пригорнути і потурбуватися, якщо ми їх виховаємо добрими і людяними.

Вірші про життя

 А мудрі знають, що в житті буває

Складне життя, але яке цікаве!

Бо завжди в нім щось цінне і нове.

Воно буває добре і лукаве,

Але людина в нім щодня живе.

Тож до усіх новин й подій звикає

І сподівається на певні чудеса.

І щось своє непізнане шукає,

Їй тішить душу радість і краса,

Приносить щастя добре людське слово,

А іноді тривога серце рве.

От, коли добре все, тоді чудово,

А коли ж ні, то гірше… 

Та живе

Й надіється, що згодом краще буде…

Отак в надії і проходять дні.

Живуть в надії й сподіваннях люди

Та ще й співають думи і пісні…

А мудрі знають, що в житті буває

Піднесення і спад, та все одно

Хоч боляче не раз життя кидає,

Не можна опускатися на дно,

А треба в синю даль, увись летіти

І не здаватися, хоч як би не було.

Боротись треба, сонечком світити

Й нести добро, порядність і тепло.

А жити треба просто в світі цьому

А жити треба просто в світі цьому,

Себе наповнювати радістю завжди.

Та шкоди не приносити нікому,

Не завдавати горя і біди.

Нести добро до кожної людини,

Наповнювати творчістю єство.

Любити світ цей кожної хвилини,

Стрічати сонце, наче божество.

Не заздрити ніколи і нікому,

Щасливим бути, бо життя одне.

Себе відкрити в світі осяйному,

Бо все проходить швидко, все мине.

Тож треба прагнути до радості і світла

І промінь сонця в серденьку нести.

Щоб диво-щастя у душі розквітло,

Щоб тепло стало всім від доброти.

А що лишимо?

Що лишимо ми, люди, після себе?

Бо ж ми не вічні на святій Землі.

Як і завжди синіти буде небо

І прилітати будуть журавлі…

І буде сад вишневий зацвітати,

Всміхатиметься квітами Земля,

А потім знову — листя опадати

І затихатимуть у смуткові поля…

Усе повториться, та нас уже не буде…

Поринемо у темінь назавжди…

Задумаймось, як ми живемо, люди,

Чого ми прагнемо і біжимо куди

Та заздримо усім несамовито,

Все тягнемо у нори, мов кроти…

І поглядаємо злостиво і сердито,

А в серденьку немає доброти…

Ми, як прийшли у світ цей зовсім голі,

Так і підемо… 

Там кишень нема.

Бо кожен з нас, немов билинка в полі,

А слід наш вкриє після нас зима

І що лишиться? Пам’ять? Та не вічна…

Початок і кінець в усьому є.

Та й пам’ять теж буває блискавична

Чи як веселка, що водичку п’є…

Проходить все: життя, фасон, рулади,

Що так лунали й тішили серця…

Були в житті у кожного принади,

Але усе підходить до кінця.

Тож з добротою в серденьку живімо,

Дивуймось світові, чарівності, красі…

Цей дивосвіт і всіх людей любімо

Та мудро жити намагаймось всі.

І будьмо добрі, людяні, сердечні,

Радіймо щастю жити на Землі…

Забудьмо про інтриги безконечні…

Живімо мирно, в радості й теплі.

Бо у людей життя лиш раз буває,

Тож не марнуймо його на пусте.

Хай сонечко у наших душах сяє —

Велике сонце, щире, золоте.

Життя прожить — не поле перейти

Життя прожить – не поле перейти,

Чим вищий злет – болючіше падіння.

Але іде людина до мети,

Хоч не завжди трапляється везіння.

Але іде людина по Землі

І топче ряст, чогось добитись прагне.

Бувають перемоги чималі.

Тягар життя не раз у яму тягне.

І тільки той, хто здатний все здолать,

У ювілей свій може так сказати:

«Якби могли ми роки повертать,

Життя я іншого і не хотів би мати!»

Автор: Надія Григорівна Красоткіна — письменниця, знавець та практик із питань освіти та народної педагогіки.